Полковник Кучабський, безпосередній начальник Осипа Думіна, оцінив цей крок як небажання Зеленого ініціювати братовбивчий конфлікт. “Отаман Зелений, — писав Василь Кучабський, — не хотів проливу крові в бою із січовими стільцями, яких високо поважав” [97].

“Делегати, — описував Осип Думін, — типові київські селяни, рослі, здорові, з розкішними вусами і хитрими очима, назагал робили незле вражіння. На рукавах у них були великі перепаски (пов’язки. — Ред.). Вони їхали на санях. Їх лиця були незвичайно поважні, й вони, як кажуть на Україні, держали фасон.

Похід відділу в той саме час зупинився через те, що десь впереді застрягла одна гармата в снігу. Поки її витягали, я зайшов з делєґацією до поблизької хати, куди попрохав двох чи трьох сторожів із відділу як свойого рода свідків розмови і переговорів.

Розмова з делєґатами отамана Зеленого зачалася після того, що я поставив їм питання, хто їх до нас вислав і з якою метою. Голова делегації — середніх літ — відповів, що вони прийшли запитати, пощо ми йдемо у Трипілля” [98].

— З цим запитанням послали нас Військова рада Трипільського району та отаман Зелений, — додав делегат.

Осип Думін на оте “пощо” відповів прямолінійно. Сказав, що йде у Трипілля, щоб “очистити його від тих елементів, які збунтувалися проти Директорії і станули по стороні її противника, а дальше, що від діл має доручення роззброїти населення Трипільщини і зброю доставити в Київ” [99].

На те один із делегатів щиро (оцінка Думіна) мовив:

— Трипільці зброї не складуть.

“Дальше наша розмова була скорше балаканиною, аніж переговорами, — згадував Думін. — Делегати, “хитрі Малороси”, старалися переконати нас (мене і присутніх старшин), що ми, Січовики, є безвільним оруддям у руках контрреволюційної Директорії, що ми поповнюємо злочин, коли йдемо проти трудових селянських мас, що обстоюють свої права і борються за правдиву народню владу. Один з делегатів навіть радив нам “добросердечно” — як він казав — вертати в Київ і заявити своїй команді, що проти власних (своїх. — Ред.) братів-селян ми, Січовики, не станемо воювати.

Балачки делєґатів нагадали мені живо 1917 рік. Тоді також на кожнім розі можна було почути подібні промови й аргументи.

Я не можу сказати, чи в те, що вони говорили, також вірили і самі, чи це була тільки спроба розагітувати нас. Вони, приміром, твердили, що Директорія потайки порозумілась уже зі Скоропадським і Скоропадський має бути знову проголошений гетьманом. Я мав вражіння, що вони вірили, що нас своїми аргументами переконають.

Коли зійшла розмова на те, що вони мусіли буцімто проти посягань на селянські права виступити зі зброєю в руках, я вказав їм на Трудовий конгрес, який щойно зібрався в Київі, як на місце, де селянство України має змогу заступати своїх прав.

— Трудовий конгрес — це підтасовка волі народа, — заявив один з делєґатів, — ми на нього ніяких надій не покладаємо.

Коли було оцінювати настрої “Трипільського району” по настроях делегації, то відділ мусів бути дуже на обережности і бути приготований на зовсім поважну збройну розправу з трипільськими повстанцями” [100].

Щодо твердження про порозуміння Директорії з Павлом Скоропадським — це, звичайно, була вигадка, але як точно селяни охарактеризували Трудовий конгрес!

“Не був це правильно вибраний парламент, — писав його учасник Лонгин Цегельський із Галичини. — Склад Трудового конґресу виявився доволі випадковий та односторонній”. Цегельського дивувало, що із близько 600 делегатів близько 100 делегатів були не українцями, а євреями та росіянами, серед яких були й виразні вороги України. В той же час організатори не допустили на з’їзд групу українських націоналістів Миколи Міхновського та Івана Луценка, хліборобів-демократів (брати Сергій та Володимир Шемети), хліборобів-державників (“група обох Коваленків”). “їх не допустили на конгрес як “реакційні” та “буржуазні”. (…) Це залишиться назавше плямою на Директорії. (…) Брак політичного, державницького мислення в представників української придніпрянської інтелігенції найкраще показала організація цього конґресу. Вони завжди залишалися соціалістичними партійниками, а не державними мужами” [101].

І накази саме оцих “соціалістичних партійників” мусив виконувати Осип Думін. Не державну місію виконував він, ведучи каральну експедицію на Трипілля.

Щоб запевнити самого себе, що робить добру справу, Думін називав трипільців то “хитрими малоросами”, то “елементами, які збунтувалися” та ще й стали по бік ворога. І хоча представники Зеленого справили на нього загалом добре враження, він настроював себе “на поважну збройну розправу” над трипільськими селянами.

Під вечір експедиційний відділ прибув у село Копачів та розмістився по хатах. “Вислана в напрямі кінна стежа донесла, що біля села Гудимівки стрінулась вона із зеленівською польовою сторожею. Ця спішно без одного стрілу подалась у Гудимівку” [102].

Копачів належав до сфери впливу отамана Зеленого, а копачівці були, стверджував Думін, “ярими його сторонниками, і тому треба було бути подвійно на обережности” [103]. Тож командир карального загону “скріпив варти, рівно ж заряджено поготівля з одної сотні куреня отамана Голуба, півсотні скорострілів з одної батареї” [104].

Але копачівці ніякої ворожості не виявили: нагодували непроханих гостей та постелили їм спати. “Що похід і експедиція відбудеться так легко, як відбулись, я ніколи не допускав”, — признався Думін [105].

У Копачеві почався “другий раунд переговорів”.

Під час розмови делегати зробили несподівану пропозицію. Вони сказали, що зеленівці віддадуть частину зброї, а частину притримають до того часу, як переконаються, що Трудовий конгрес насправді захищає селянські інтереси і гідний віри українських селян.

Пропозиція була слушна, мовляв, ми розуміємо, що вам треба відчитуватися перед своїм командуванням, ото й продемонструєте цю зброю як доказ того, що ви виконали наказ, і таким чином ми уникаємо пролиття братської крові. Не врахували трипільці, що говорять з підстаршиною австрійської школи, для якого не може бути наказ виконаним частково. Думін прямо відповів, що начальство не уповноважувало його залишити зеленівцям хоч якої-небудь зброї, навпаки, він отримав наказ “забрати всю зброю” [106].

Селяни були розчаровані — така відповідь не залишала зеленівцям іншого виходу як захищатися. Все ж вони намагалися не допустити такого розвитку подій, тож і запропонували Думіну відправити делегацію до отамана Зеленого — може, вони домовляться?

Думін не одразу наважився прийняти цю пропозицію — та врешті, подумавши, погодився. Однак похід експедиційного відділу в напрямку на Обухів вирішив продовжувати, про що й попередив дядьків. Ті готові були їхати із січовими делегатами одразу, але Думін мусив тих делегатів ще підшукати, переговорити, дати точні вказівки, як поводитися в зеленівському штабі. По-друге, зеленівська делегація, виїхавши з відпоручниками Думіна в Обухів, одразу б поінформувала Зеленого про сили відділу, “а цей через ніч міг або напасти на відділ у самих Копачах (Копачеві. — Ред.)” [107]. Ніяк не вірилося “давньому стрілецькому старшині” (вислів Василя Кучабського), що селяни не збираються на нього нападати, а хочуть будь-що домовитися про припинення конфлікту.

По суперечці дядьки змушені були погодитися, що обидві делегації — зеленівська і стрілецька — виїдуть в Обухів о 7-й годині ранку. Після цього пішли вечеряти.