— Не можемо.

— Не можете? Господи! Але чому ж? Куди ви хочете відвезти мене? Навіщо...

— Не можемо, та й годі. Та ви не бійтеся, ми вас не скривдимо. Заспокойтеся, й ніхто вас не зачепить.

Пригнічена, змучена, в розпачі від того, що її слова не справляли ніякого враження, Лючія звернулася до того, в чиїх руках серця людськії, хто може пом'якшити навіть найскам'яніліші з них. Вона забилася якнайдалі в куток карети, склала на грудях руки хрестом і якийсь час молилася подумки, а потім дістала чотки й почала молитися по них з такою палкою вірою, як досі ніколи в житті. Час від часу в сподіванні, що їй пощастить виблагати милосердя, до якого вона закликала, Лючія починала благати своїх мучителів, однак намарне. Потім знов непритомніла й знов приходила до тями — для нових тривог і страждань. Та нам бракує духу описувати їх далі: глибоке співчуття квапить нас до кінця цієї подорожі, що тривала понад чотири години, а нам же й після неї доведеться пережити чимало тривожних хвилин. Тож перенесімося до замку, де дожидали нещасної. Безіменний чекав її з неспокоєм, з якоюсь незвичайною для нього душевною розгубленістю. Дивна річ! Цей чоловік, що холоднокровно порядкував життям стількох людей і в усіх своїх вчинках не переймався нічиїми стражданнями, хіба тільки подеколи відчуваючи дику насолоду від помсти,— тепер цей чоловік, коли мав зустрітися з незнайомою бідною селянкою, відчув ніби дрож, я сказав би, майже страх. З високого вікна свого замку він уже давно дивився туди, де починалася долина. Аж ось з'явилася карета, що повільно посувалась уперед: скажений чвал на початку подорожі вичерпав запал коней і вимотав їхні сили. І хоча звідти, звідки він спостерігав, карета здавалася не більшою від іграшкового візка, він одразу впізнав її, і серце в нього закалатало.

«Чи вона там? — було його першою думкою.— Скільки ж з нею мороки! Швидше б спекатись її». І він був зібрався покликати одного зі своїх помічників, щоб вислати його назустріч кареті з наказом до Ніббіо повернути назад і відвезти Лючію до палацу дона Родріго. Але якийсь внутрішній голос владно примусив його відмовитися від цього наміру. Треба дати якийсь наказ: нестерпно було стояти отак і покірно дожидати цієї карети, що наближалася черепашою ходою, ніби якась зрада або ж — звідки знати — ніби відплата. І він наказав покликати стару служницю.

Ця жінка народилася в цьому самому замку, де її батько колись давно служив сторожем, і тут-таки прожила все своє життя. Те, що їй довелось бачити й чути з самісіньких пелюшок, вселило в неї величне й грізне уявлення про могутність своїх господарів, і вона вважала найголовнішим правило, засвоєне нею з усіляких настанов і прикладів, яке вимагало сліпого послуху синьйорам у всякому ділі, бо ж вони могли зробити велике зло і велике добро. Ідея покірності, присутня в зародку в серцях усіх людей, розвивалась у її серці разом з почуттям пошани, страху, рабської відданості; вона зрослася з цими почуттями й пристосувалася до них.

Коли Безіменний, зробившися володарем, став так страшно застосовувати свою силу, служниця спочатку пройнялась якимсь почуттям огиди, але водночас іще більш глибокої покірності. З плином часу вона звикла до того, що їй доводиться бачити й чути щодня: могутня й неприборкна воля такого великого синьйора була для неї ніби невідворотною долею. Ставши дорослою дівчиною, вона вийшла заміж за одного з домашніх служників, який невдовзі по тому взяв участь в одній небезпечній вилазці й поліг кістьми на великій дорозі, залишивши її вдовою. Синьйор не забарився відомстити за свого слугу, і ця помста принесла їй кровожерну втіху, а воднораз і посилила в ній гордовиту свідомість того, що вона пробував під таким високим заступництвом.

Відтоді вона дуже рідко виходила за межі замку, і потроху в неї не лишилось інших уявлень про життя людей, крім тих, які вона діставала тут. Вона не виконувала ніякої певної роботи, але постійно то один, то другий з розбійничої ватаги синьйора давав їй якесь доручення, і це вимотувало її. То їй доводилося латати лахміття, то нашвидкуруч готувати страву для тих, що поверталися з якоїсь вилазки, то доглядати поранених. До того ж усі накази, докори й висловлення вдячності завжди супроводилися глумом та лайкою. Звичайно її називали просто «старою». А епітети, які кожний неодмінно додавав до цього прізвиська, мінялися щоразу залежно від обставин і настрою того, хто говорив. А вона, за натурою ледача та ще й доведена до сказу,— два основні її пороки,— інколи відповідала на ці люб'язності слівцями, в яких сам сатана впізнав би себе скоріше, ніж у словах тих, хто піднімав її на глум.

— Бачиш онде карету? — спитав її синьйор.

— Бачу,— відповіла стара, піднімаючи своє загострене підборіддя й витріщаючи глибоко запалі очі, які, здавалось, от-от мали вискочити з очниць.

— Скажи, хай негайно наготують ноші, сідай в них і накажи знести тебе до «Страшної ночі». Та мерщій, щоб дістатися туди раніше від карети: бач онде, якою черепашою ходою вона посувається. У цій кареті їде... тобто має їхати... одна дівчина. Якщо вона там, то перекажи Ніббіо, щоб він пересадовив її в ноші, а сам негайно з'явився до мене. Сама ж сідай разом з цією... цією дівчиною і, коли підніметесь сюди, відведи її до своєї кімнати. Якщо вона спитає, куди ти її ведеш, чий це замок,— дивись мені, не...

— Ну що ви! — урвала його стара.

— Але,— провадив далі Безіменний,— ти підбадьори її.

— Що ж маю їй сказати?

— Як це — що сказати? Я ж тобі кажу: підбадьори. Дожити до таких літ і не знати, як заспокоїти людину, коли це потрібно? Хіба ніколи серце твоє не завмирало від тривоги? Хіба ти ніколи не відчувала страху? Невже ти не знаєш слів, якими можна втішити в такі хвилини? Ось такі слова ти їй і скажи,— придумай їй, зрештою, чорт забирай! Іди!

Коли служниця пішла, він трохи постояв біля вікна, втупивши погляд у карету,— тепер вона здавалася вже набагато більшою; відтак звів очі до сонця, яке щойно сховалося за горами, потім подивився вище, на розкидані по небу хмари, що на мить із темних поробились майже вогняними. І відійшов від вікна. Далі зачинив його й став ходити туди й сюди по кімнаті кроками квапливого подорожнього.

Стара поквапилася виконати наказ, давши розпорядження від імені, яке, вимовлене будь-ким у цьому замку, викликало у всіх беззаперечний послух, бо ж нікому й на думку не спадало, що знайдеться зухвалець, здатний зловжити ним. І справді, вона опинилась у таверні «Страшна ніч» трохи раніше, ніж карета під'їхала туди. Забачивши її неподалік, стара висіла з нош, зробила візникові знак спинитися і, підійшовши аж до дверцят, півголосом переказала Ніббіо, який вихилився назовні, розпорядження господаря.

Коли карета спинилася, Лючія, здригнувшись, отямилась після тяжкого заціпеніння. Та страх знов опанував її: очі й рот широко розкрилися, вона роззирнулася довкола. Ніббіо відхилився назад, а стара, впершись підборіддям у дверцята й розглядаючи Лючію, проказала:

— Виходьте лишень, дівчинко, виходьте, бідненька! Ходіть зі мною. Мені наказано бути ласкавою з вами й утішати вас.

Звук жіночого голосу приніс нещасній деяке заспокоєння й миттєвий приплив мужності, проте її знову скував жах.

— Хто ви? — спитала вона тремтячим голосом, з подивом вдивляючись в обличчя старої.

— Ходімо ж, ходімо, бідненька,— безперестану торочила стара. Ніббіо та обидва його спільники, здогадавшись за словами й таким привітним голосом старої про задум синьйора, всіляко намагались переконати свою бранку не опиратися. Але Лючія роззиралася на всі боки. Хоча дика, незнайома місцевість і невблаганна варта позбавляли дівчину всякої надії на допомогу, все ж вона спробувала закричати, але, побачивши, що Ніббіо багатозначно повів очиськами на хустку, втрималася, здригнулася і відвернулась; її підхопили й перенесли на ноші. Стара залізла туди слідом за нею. Ніббіо наказав обом розбійникам іти позаду, а сам подався бігцем угору по нові розпорядження свого господаря.