— Я цілком у руках божих і вашої ясновельможності. Тільки як же мені вийти звідси? Всі ці люди жадають моєї смерті.

— Venga usted, conmigo[74], і будьте сміливіші: нас дожидає моя карета, швидше, швидше.— Він узяв завідувача за руку й повів до дверей, намагаючись підбадьорити його, а сам знай повторював про себе: «Aqui está el busilis. Dios nos valga!»[75]

Двері розчинилися. Першим вийшов Феррер, за ним завідувач, зіщулившись, тулячись до рятівної мантії, як дитина до материної спідниці. Тоді ті, що охороняли вільний простір перед будинком, попіднімали руки й капелюхи, утворивши ніби завісу, щоб затулити завідувача від погрозливих поглядів юрби. Він перший піднявся в карету й забився в найдальший куток. За ним ускочив Феррер; дверцята швидко захряпнулися. Натовп, у замішанні спостерігаючи цю сцену, збагнув, що сталося, й вибухнув бурею схвалень і прокльонів.

Відтинок дороги; який залишалося проїхати назад, міг виявитись найважчим і найнебезпечнішим. Та народ висловився цілком певно: завідувача треба перепровадити до в'язниці. А поки що карета стояла біля будинку; ті, хто полегшував проїзд Феррерові, настільки розширили прохід серед натовпу, що карета могла тепер їхати швидко й без зупинок. В міру її посування розтятий навпіл і стримуваний з боків натовп змикався позаду неї, знов зливаючись у щільну масу.

Щойно всівшися, Феррер попередив завідувача, щоб той сховався чимдалі в глиб карети і, ради всього святого, не здумав визирати. Попередження було зайве. А самому Феррерові, навпаки, необхідно було весь час показуватися, щоб відвертати на себе увагу публіки. Тож і протягом усього зворотного переїзду, як і до цього, він виголошував перед мінливою аудиторією промову, найдовшу і найбезглуздішу з усіх, які виголошував будь-коли доти. Однак час від часу він пересипав її іспанськими слівцями, що їх, обертаючись, швидко шептав на вухо своєму зіщуленому супутникові.

— Звісно, синьйори, хліба й правосуддя! До замку, до в'язниці, під мій нагляд! Дякую, дякую, дуже дякую! Ні, ні, не втече! Por ablandarlos[76]. Цілком справедливо, розберемося, побачимо... І я бажаю вам добра, синьйори. Якнайсуворіша покара! Esto lo digo por su bien[77]. Справедлива такса, чесна мета і покарання винуватців. Прошу, відступіться вбік! Так, так, я чесний чоловік, друг народу. Він буде покараний, зрозуміло, він негідник, лиходій! Perdone, usted...[78] Йому буде непереливки, так, непереливки... si es culpable[79]. Так, так! Ми їх провчимо, цих пекарів! Хай живе король, хай живуть добрі міланці, найвірніші його підданці! Буде йому непереливки, ой буде! Animo: estamos ya casi fuera[80].

І справді, вони вже перетнули найбільше скупчення народу і мали от-от зовсім видобутися на вільний простір. Тут Феррер дав деякий передих своїм легеням, забачивши підмогу — тих самих іспанських солдатів, які, однак, простояли не зовсім марно, бо при підтримці й під керівництвом декотрих громадян допомогли відрядити з миром по домівках певну кількість народу й забезпечити вільний проїзд кареті, коли вона вже виїжджала з юрби. При наближенні карети вони вишикувалися у шеренгу, зробили «на караул» великому канцлерові, який і тут розкланявся праворуч і ліворуч, а офіцерові, що поспішив до нього, віддаючи честь, сказав, супроводжуючи свої слова виразним жестом: «Beso a usted las manos»[81]. Ці слова офіцер-розтлумачив у тому розумінні, яке вони мали й насправді, а саме: ви мені неабияк допомогли! У відповідь офіцер іще раз віддав честь і знизав плечима. Це була саме підхожа мить сказати: «Cedant arma togae»[82],— але Феррерові було не до цитат, та й, зрештою, навіщо кидати слова на вітер, якщо офіцер не розумів латини.

Повернулася колишня хоробрість і до Педро, коли він проїжджав між двома шеренгами найманців, між мушкетами, так шанобливо взятими на караул. Він зовсім оговтався від попередньої розгубленості, згадав, хто він такий та кого везе, став без подальших церемоній покрикувати на натовп, тепер настільки поріділий, що з ним уже можна було обходитися в такий спосіб, і, поганяючи коней, швидко їхав у бік замку.

— Levántese, levántese, estámos ya fuera[83], — сказав Феррер завідувачеві; той, почувши ці слова, заспокоєний тим, що крики припинились і карета їхала повним ходом, розігнувся, розправив занімілі кінцівки, підвівся і, дещо отямившися, почав красно дякувати своєму рятівникові. А канцлер, висловивши завідувачеві своє співчуття з приводу нещодавньої небезпеки та радість з приводу позбавлення від неї, вигукнув, ляснувши себе долонею по лисій голові:

— Qué dirá de esto su excelencia?[84] Він і так уже в поганому настрої через оте кляте Казале, яке ніяк не хоче здаватися. Qué dirá el conde duque[85], що дрижить від страху, тільки-но листочок на дереві зашелестить дужче, ніж звичайно? Qué dirá el rey nuestro señor[86], який неодмінно бодай щось та дізнається про це стовпотворіння? Та й чи ж це кінець? Dios lo sabe...[87]

— Ой! Як на мене, то я більше не хочу втручатися в цю справу,— сказав завідувач,— я умиваю руки, здаю вам, ваша ясновельможність, свою посаду і йду жити в печеру, куди-небудь у гори, житиму якнайдалі від цих тварюк.

— Usted[88] зробить те, що вимагатиме від нас el servicio de su magestad[89],— з гідністю відказав великий канцлер.

— Його величність не побажає моєї смерті,— заперечив завідувач.— До печери, до печери, чимдалі б від них!

Як здійснився потім оцей його намір,— про це наш автор замовчує. Провівши бідолаху до замку, він більше про нього не згадує.

Натовп, зоставшися позаду, почав рідшати, розтікаючись праворуч і ліворуч різними вулицями. Хто йшов додому — зайнятися врешті й своїми справами; хто виходив за місто — трошки подихати на просторі після стількох годин у тисняві; а хто шукав приятелів, щоб потеревенити про гучні події цього дня. Те саме відбувалося й на протилежному кінці вулиці, де натовп уже порідшав настільки, що згаданий загін іспанців міг пересуватися, не зустрічаючи опору, й невдовзі вишикувався біля будинку завідувача. Неподалік усе ще стояли тісним гуртком, так би мовити, покидьки бунту — ватага негідників, невдоволених порівняно мирним і невдалим закінченням такого грандіозного задуму; одні бурчали, другі лаялись, треті радились і прикидали, чи не можна вдатися ще до чогось; задля спроби вони підходили до злощасних дверей, знов міцно зачинених ізсередини, торгали й штовхали їх. При появі загону всі вони,— хто швиденько, а хто й не кваплячись, ніби просто цікаві,— постаралися відійти на другий бік вулиці, поступившись полем дії солдатам, які й зайняли його, вишикувавшись для охорони будинку та всієї вулиці.

Однак по всіх довколишніх вулицях і далі товпилися люди, і тільки-но сходились докупи два-три чоловіки, як відразу біля них зупинялися ще троє-четверо, а то й цілий десяток. Тут хтось відокремлювався від гуртка, там сунула ціла група — ніби розірвані хмарки, що несуться після бурі по небесній блакиті, тож дехто, подивившися на них, міг сказати: «Ти диви, а воно ще не зовсім вляглося». Подумайте тільки, які пішли балачки! Хто з запалом розповідав про всякі випадки, що їх свідком він був; хто описував свої власні діяння; хто радів із щасливого закінчення й вихваляв Феррера, пророкуючи великі покари завідувачеві; хто саркастично кидав: «Не турбуйтеся, його не вб'ють: вовк вовчого м'яса не їсть»; хто бурчав іще злісніше, що, мовляв, до справи взялися не так, як слід, що все це — обман, і просто безумство зчинити такий шум, а потім дозволити отак пошити себе в дурні.