— Нещасний! — закричав падре Крістофоро голосом, до якого повернулась уся його колишня сила і гучність.— О нещасний!

Його схилена на груди голова звелася, щоки загорілися колишнім життям, і в очах запалахкотів страшний вогонь.

— Подивися, нещасний! — Однією рукою він стиснув і сильно струснув руку Ренцо, а другою повів перед собою, показуючи, скільки було можливо, на скорботну картину перед ними.— Дивися, хто карає! Хто судить, ніким не судимий сам! Хто б'є й прощає! А ти, земляний черв'яче, берешся чинити правосуддя! Та чи знаєш ти, що таке правосуддя? Іди, нещасний, іди звідси! Я був надіявся, так, я надіявся, що, перш ніж я помру, господь дарує мені втішення і я почую, що моя бідна Лючія жива, а можливо, я й побачу її, почую її обіцянку проказувати молитви на тій могилі, куди мене покладуть. Іди геть, ти відібрав у мене цю надію. Бог не залишив її на землі для тебе, і ти, зрозуміло, не маєш зухвальства вважати себе гідним того, щоб бог подумав послати тобі втішення. А про неї бог, звичайно, подумав, бо вона одна з тих душ, яким судилася вічна радість. Іди геть! Я не маю часу слухати тебе.

І з цими словами, відштовхнувши руку Ренцо, він попрямував до куреня, де лежали хворі.

— Падре! — вигукнув Ренцо, йдучи за ним із благальним виглядом.— Невже ви отак і проженете мене?

— Як? — усе тим же суворим голосом вів далі капуцин.— Ти смієш вимагати, щоб я забирав час у цих стражденних, котрі чекають від мене слова про всепрощення господнє, і вислуховував твої безумні речі, твої мстиві задуми? Я слухав тебе, коли ти шукав утішення й допомоги. Я залишив одне діло милосердя задля іншого. Але тепер у твоєму серці панує жага помсти. Чого ж ти хочеш від мене? Іди геть. Тут на моїх очах умирали покривджені, які прощали заподіяне їм зло, тут кривдники боліли серцем через неможливість вимолити прощення у покривджених ними, і я лив сльози з тими й з тими. Але що мені робити з тобою?

— О, я прощаю йому, воістину прощаю, прощаю навіки! — вигукнув юнак.

— Ренцо!— мовив чернець поважно і вже спокійніше.— Подумай про це. Скажи мені, чи багато разів ти прощав йому? — І, не дістаючи якийсь час відповіді, він похилив голову й глухим голосом, повільно заговорив знову:— Ти знаєш, чому я ношу цю одежу?

Ренцо відповів не відразу.

— Ти це знаєш? — знов спитав старий.

— Так, знаю,— відповів Ренцо.

— І я ненавидів. Я, хто дорікнув тобі тільки за думку, за єдине слово, я сам того чоловіка, якого ненавидів усім серцем, ненавидів дуже довго,— я вбив його.

— Так, але то був насильник, один із тих...

— Мовчи! — урвав його чернець.— Невже ти думаєш, що якби мені було за це якесь виправдання, то я не знайшов би його за тридцять років? О, коли б я міг вкласти тобі в душу те почуття, яке я завжди потім мав та й тепер маю до того чоловіка! Коли б же то я міг! Я? Ні. Але бог може, і хай він вчинить це!.. Послухай, Ренцо. Він бажає тобі більше добра, ніж ти собі бажаєш сам. Ти міг задумати помсту, але в нього досить сили й досить милосердя, щоб перешкодити тобі! Він виявляє до тебе милість, якої я, грішний, був надто негідний. Пам'ятаєш, ти не раз казав, що господь може спинити руку насильника. Та знай, що він може спинити й руку месника. Невже ти гадаєш, що коли ти бідний і скривджений, то він не зможе захистити від тебе чоловіка, створеного ним за своїм образом і подобою? Ти гадаєш, він дозволить тобі робити все, що ти захочеш? Ні! І знаєш, що ти можеш накоїти? Ти переймешся ненавистю й згубиш себе. Цим почуттям ти відштовхнеш від себе всяке благословення. Бо ж, хоч би як повернулися твої справи, хоч би як тобі пощастило, знай — усе окошиться на тобі покарою, доки ти не простиш його так, що вже ніколи більше тобі не доведеться сказати: «Я прощаю його».

— Авжеж,— сказав Ренцо, глибоко схвильований і вкрай зніяковілий,— я розумію, що ніколи не прощав його по-справжньому. Розумію, що говорив як тварюка, а не як християнин; і ось тепер, з милості господньої, я прощаю його від щирого серця.

— А якби ти побачив його?

— Я благатиму творця, щоб він дарував мені терпіння й зворушив його серце.

— Згадай лишень, що господь наказав нам не тільки прощати, але й любити наших ворогів! Адже він сам любив їх так, що прийняв за них смерть.

— Я пам'ятаю це.

— Тоді йди за мною. Ти сказав: «Я знайду його». І ти його знайдеш. Ходімо, і ти побачиш чоловіка, до якого почував таку ненависть, кому бажав зла і кому сам хотів вчинити зло, побачиш чоловіка, господарем чийого життя ти хотів стати.

Взявши Ренцо за руку й стиснувши її так, як міг би зробити квітучий здоровий юнак, він рушив уперед. Не сміючи ні про що розпитувати, Ренцо пішов за ним.

Ступивши кілька кроків, чернець зупинився біля входу до одного з куренів, подивився на Ренцо з поважним і воднораз із ніжним виразом, а тоді завів юнака досередини.

Перше, що відразу впадало у вічі, був хворий, який сидів на соломі в глибині куреня. Проте цей хворий був не в тяжкому стані, і навіть могло здатися, що він одужує. Побачивши ченця, хворий похитав головою, ніби бажаючи сказати: «Ні». Чернець схилив голову на знак печалі й покори. Тим часом Ренцо, роззираючись із неспокійною цікавістю, помітив трьох-чотирьох хворих, і його погляд затримався на одному з них. Той лежав осторонь, на матраці, загорнутий у простирадло, з накинутим на нього ошатним плащем замість ковдри. Придивившись уважно, Ренцо впізнав дона Родріго й мимоволі відступив назад. Та чернець, знову стиснувши йому руку, притяг юнака до ніг убогого ложа і, простягши другу руку, вказав на чоловіка, що лежав перед ним.

Нещасний не ворушився. Його широко розплющені очі нічого не бачили. Обличчя було бліде й усуціль вкрите чорними плямами. Губи здулися й почорніли. Можна було сказати, що це вже обличчя трупа, якби рвучкі корчі не свідчили про те, що тіло все ще чіпляється за життя. Його груди час від часу здіймалися з болісним зітханням. Скарлючені, безкровні і вже почорнілі на пучках пальці правої руки, яка виткнулася з-під плаща, судомно стискали груди біля серця.

— Тепер ти бачиш! — тихим і урочистим голосом сказав чернець.— Можливо, це покара, а може, й милосердя. Почуттям, яке ти виявиш зараз до цього чоловіка, що образив тебе (я знаю це), — саме цим почуттям відплатить тобі господь, якого ти також образив. Благослови його, і будеш благословенний. Ось уже чотири дні він тут у такому стані, без жодних ознак свідомості. Можливо, господь готовий дарувати йому годину каяття, але хоче, щоб ти просив його про це разом із тією невинною дівчиною. Можливо, він подарує йому цю милість за саму тільки твою молитву, за молитву ображеного і вже упокореного серця. Можливо, спасіння цього чоловіка і твоє власне залежить тепер від тебе, від твого почуття прощення, співчуття... любові!

Він замовк, склав руки і, сховавши в них своє обличчя, почав молитися. Те саме зробив і Ренцо.

На кілька хвилин вони позастигали в цій поставі, аж враз ударив дзвін, обидва, ніби змовившись, підвелися й вийшли. Один не питав, другий також мовчав — їхні обличчя, промовляли за них.

— Тепер іди,— сказав падре Крістофоро,— іди з готовністю або сподобитися милості, або принести жертву,— і вислови хвалу Господові, хоч би чим завершилися твої пошуки. І хоч би що сталося, прийди повідомити мене: ми разом віддамо йому хвалу.

Тут вони й розійшлися, не зронивши більше жодного слова. Один повернувся туди, звідки прийшов, другий попростував до церкви, яка була майже поряд. 

Хто міг би сказати Ренцо всього кілька годин перед цим, що в самий розпал пошуків, коли настануть найтривожніші, найвирішальніші хвилини, його серце розриватиметься між Лючією й доном Родріго? А тим часом це було саме так: цей образ супроводив тепер, поки Ренцо йшов, усі образи, дорогі чи страшні, що по черзі поставали перед юнаком під впливом надії чи страху. Слова, почуті біля ложа вмираючого, й оті власні мучителі — «так» і «ні» — боролись у його свідомості. І він не міг молитися про щасливе закінчення свого великого випробування, не повернувшись до молитви, розпочатої там і обірваної ударом дзвона.