— О, падре, казав!

— Моліться за нього! Будьте ревні в цих молитвах. Помоліться й за мене!.. Діти мої! Мені хочеться, щоб у вас залишилася пам'ять про бідного ченця.— І, мовлячи це, він дістав із торби скриньку з простого дерева, але оброблену та відполіровану з великою ретельністю, якою відзначалися капуцини, й провадив далі: — В ній шматочок хліба... перший, що я випросив Христа ради,— того хліба, про який ви чули. Я залишаю його вам: бережіть його й показуйте своїм дітям. Вони ввійдуть у скорботний світ і, може, в сумні часи пробуватимуть серед гордіїв та спокусників. Скажіть їм, хай вони завжди прощають, завжди й геть усе! І хай також моляться за бідного ченця.

І він віддав скриньку Лючії, яка взяла її благоговійно, ніби реліквію. Відтак падре говорив уже спокійнішим голосом:

— А зараз скажіть мені, чи є у вас тут, у Мілані, яке-небудь опертя? Де ви сподіваєтесь знайти пристановище, вийшовши звідси? І хто проведе вас до матері, яку, сподіватимемось, господь зберіг при доброму здоров'ї?

— Ось ця добра жінка поки що заступає мені матір: ми вийдемо звідси разом, а вона вже потурбується про все.

— Хай благословить вас господь,— мовив чернець, підступаючи до ліжка хворої.

— Я також дякую вам,— відповіла вдова,— за втішення, яке ви подали цим страдникам, хоч я й сподівалася назавжди залишити біля себе нашу бідну Лючію. Поки що потримаю її в своєму будинку, потім проведу до села, передам матері і,— стиха додала вона,— зроблю їй посаг. У мене багато зайвого добра, а з тих, хто мав би користуватися ним, вже нікого більше не лишилося.

— В отакий спосіб,— відповів чернець,— ви можете принести велику жертву Господові й учинити добро ближньому. Мені немає потреби розповідати вам про цю дівчину: я бачу, вона ніби стала вам рідною. Залишається тільки славити господа, який і бичуючи вміє показати себе батьком, надавши вам обом змогу знайти одна одну й у такий спосіб виявивши свою любов і до однієї, й до другої.— Після цього, звертаючись до Ренцо й узявши його під руку, він провадив далі: — А тепер ходімо. Нам з тобою тут нема чого більше робити, ми й так уже надто довго тут затрималися. Ходімо.

— О падре! — мовила Лючія.— Чи я вас іще коли побачу? Я одужала, а я ж ніякого добра на цім світі не чиню, а ви...

— Уже віддавна,— відповів старий зворушливим і лагідним голосом,— я прошу господа про милість, про дуже велику милість — скінчити дні мої в служінні ближньому. Якщо він зволить виявити мені цю милість тепер, то треба, щоб усі, хто ставиться до мене з любов'ю, допомогли мені віддячити йому. Ходімо. Передайте через Ренцо ваші доручення матері.

— Розкажіть їй усе, що ви бачили,— сказала Лючія своєму нареченому,— розкажіть про те, що я знайшла тут другу матір, що я приїду разом із нею чимскоріше і що я сподіваюся знайти свою маму при доброму здоров'ї.

— Коли вам потрібні гроші,— сказав Ренцо,— я прихопив із собою все, що ви мені прислали, і...

— Ні, ні,— урвала його вдова,— у мене їх більше ніж досить.

— Ну ж бо, ходімо,— повторив чернець.

— До побачення, Лючіє! Бувайте здорові й ви, найласкавіша синьйоро,— мовив Ренцо, не знаходячи слів для висловлення своїх почуттів.

— Хто знає, чи дасть нам бог знов побачитися всім разом! — вигукнула Лючія.

— Хай пробуває він завжди з вами й хай благословить вас,— сказав падре Крістофоро обом подругам і в супроводі Ренцо вийшов із куреня.

Вечоріло, і, мабуть, скоро мала початися гроза. Капуцин запропонував юнакові пристановище на цю ніч у своєму бараці.

— Товариства я тобі не складу, але ти принаймні матимеш дах над головою.

Проте Ренцо охопило палке бажання йти, і йому зовсім не хотілося залишатися довше в такому місці, бо не було можливості бачитися з Лючією і бодай ще трохи побути з добрим ченцем. Що ж до часу й погоди, то йому в цю хвилину все було байдуже: день чи ніч, сонце чи дощ, вітер чи буря. Отож він подякував падре Крістофоро, сказавши, що хоче якнайшвидше вирядитись на пошуки Аньєзе.

Коли вони опинилися на головній алеї, чернець потис йому руку й мовив:

— Якщо ти, дай боже, знайдеш нашу добру Аньєзе, то вітай її від мене,— і її, і всіх, хто зостався живий і пам'ятає фра Крістофоро. Хай моляться за нього. Хай допоможе тобі господь і хай благословить він, тебе навіки!

— Любий падре!... Ми ще побачимось? Правда, побачимось?

— Там, сподіваюся, нагорі.

І, мовивши це, він пішов від Ренцо, який стояв і довго дивився йому вслід, доки не згубив з очей, а потім квапливо попрямував до воріт, востаннє роззираючись на всі боки поглядом, повним співчуття до цього пристановища смутку. Всюди було помітно незвичну метушню: бігали монатті, переносили якісь речі, підлаштовували навіси біля бараків, одужуючі плентали туди, щоб сховатися від чимраз ближчої грози.

І справді, не встиг Ренцо вийти з лазарету й звернути праворуч, аби розшукати стежку, що вранці привела його до міських стін, як почали падати поодинокі краплі дощу, великі й важкі; вдаряючись об білу суху дорогу, вони відскакували від неї, здіймаючи легенькі хмарки пилу; за хвилину краплі посипались рясніше, і не встиг Ренцо вийти на стежку, як уже періщив дощ. Замість непокоїтись, Ренцо купався в тих потоках, тішачись раптовою свіжістю, шелестом трави та листя, тремтливих, блискучих від водяних крапель, знов позеленілих; він дихав на повні груди, і в цій зміні погоди ще дужче відчув ту зміну, яка відбулась у його власній долі.

Та це відчуття було б яскравіше й повніше, якби Ренцо міг знати про те, що станеться кілька днів згодом: адже ця злива забрала з собою й заразу. Після неї лазарет хоч і не зміг повернути до життя всіх своїх пацієнтів, та все ж перестав поглинати нових. Через тиждень знов повідчинялися двері будинків і крамниць, про карантин майже забули, а від чуми лишилися де-не-де тільки дрібні сліди, які завжди зостаються на якийсь час після такого лиха.

Отож наш подорожній пішов весело, не задумуючись, де, коли і як влаштуватися на ночівлю,— і чи потрібна вона йому взагалі,— так він поспішав уперед, прагнучи якнайскоріше дістатися до рідного села, щоб поговорити з ким-небудь, про все розповісти, а головне, чимшвидше вирушити до Пастуро на пошуки Аньєзе. Він ішов, геть згубивши голову від подій цього дня. Та над усіма тими прикростями, жахами та небезпеками весь час панувала одна радісна думка: «Я знайшов її; вона здорова; вона моя!» І тоді Ренцо починав стрибати так, аж бризки летіли від нього на всі боки, як від пуделя, що виліз із води; іноді він удовольнявся легким потиранням рук і йшов далі ще веселіше, ніж доти. Дивлячись на дорогу, він пригадував, те, про що думав тут напередодні вранці, коли прямував до Мілана, але з особливим задоволенням пригадував саме ті думки, які він тоді марно намагався відігнати від себе: сумніви щодо того, чи вдасться знайти її, а якщо вдасться, то чи жива вона серед такої сили мертвих і присмертних! «І ось я знайшов її живу!» — радів він.

Подумки Ренцо переносився до найстрашніших хвилин того дня, уявляв себе з дверним молотком у руках: чи там вона, чи ні? І раптом невтішлива відповідь, а згодом — напад зграї божевільних негідників. Далі — лазарет, ціле людське море, і там він захотів знайти її! І таки знайшов! Ренцо пригадував ту мить, коли скінчився хід одужуючих; що то була за мить! Яке горе, коли й там її не виявилось! А тепер йому геть усе байдуже. А це жіноче відділення. І там, за тим куренем, коли він зовсім цього не чекав, пролунав раптом голос, її голос! І потім — побачив її, побачив на ногах! Ну, а далі? Адже залишався ще отой нерозв'язаний вузол обітниці, затягнений тугіше, ніж будь-коли. Тепер і його розв'язано. Та й ненависть до дона Родріго, ця вічна злоба, яка загострювала всяке горе й отруювала всі радості, теж зникла... Але піднесений настрій помітно псувала непевність у долі Аньєзе, сумне передчуття щодо падре Крістофоро і, нарешті, свідомість того, що чума ще в повному розпалі.