А його знаменита книгозбірня? Вона й зараз, можливо, розкидана по прилавках букіністів.

Якось увечері Аньєзе почула, що біля воріт зупинився екіпаж. «Напевне, вона!» І справді, то була Лючія разом із доброю вдовою. Їхні взаємні привітання нехай читач уявить собі сам.

Назавтра, рано-вранці, нагодився й Ренцо, який, ні про що не здогадуючись, прийшов, щоб відвести з Аньєзе душу в припущеннях, чому це Лючія так довго не їде. Як він повівся й що сказав, ми все те також полишаємо на читачеву уяву. Лючіїне ж привітання звучало так:

— Здорові були, як справи? — мовила вона у відповідь, потупивши очі, але без усякої ніяковості.

Не подумайте, що Ренцо сприйняв таке привітання як надто сухе й розтлумачив його як несприятливе для себе. Він сприйняв його дуже добре — так воно й мало бути. І як ото добре виховані люди вміють не надавати ваги зайвим виявам чемності, так і він чудово зрозумів, що за цими скупими словами криється вся та радість, яка була в Лючіїному серці. До того ж неважко було помітити, що дівчина мала два способи для вимовлення цих слів: один — для Ренцо, другий для інших людей.

— Добре, коли бачу вас,— відповів юнак теж банальною фразою.

— Бідний наш падре Крістофоро!..— сказала Лючія.— Моліться за спасіння його душі; хоча можна з певністю сказати, що зараз він молиться там за нас. 

— На жаль, я передбачав це,— мовив Ренцо.

І то була не єдина сумна струна, якої вони торкнулися в своїй бесіді. І що ж? Хоч би про що вони заводили мову, всяка тема здавалась йому однаково захоплюючою... Як оті баскі скакуни, що б'ють копитом землю, комизяться й перебирають ногами, перш ніж зробити перший крок, а потім відразу зриваються з місця і мчать, ніби їх несе вітер,— таким зробився час для Ренцо: спершу хвилини здавалися годинами, а тоді години — хвилинами.

Вдова не тільки не заважала товариству — вона вносила багато приємного, і, зрозуміло, коли Ренцо бачив її на злиденному ложі в лазареті, він не міг і уявити собі, що в неї така товариська й весела вдача. Таж лазарет і село, смерть і свобода — не одне й те саме. З Аньєзе вона вже заприятелювала, а бачити її з Лючією було просто втіхою,— як вона, ніжна й пустотлива, лагідно жартувала з подруги, не кривдячи її, дозволяючи собі саме стільки, скільки було потрібно, щоб примусити Лючію виявити ту радість, яка ховалась у її душі.

Врешті Ренцо заявив, що йде до дона Абондіо домовитися про вінчання. Він вирядився туди й завів мову, злегка кепкуючи, але не без шанобливості:

— Синьйоре курато, у вас уже, мабуть, минув той головний біль, який, як ви казали, заважав вам повінчати нас? Уже пора. Наречена тут, і я прийшов дізнатися, коли вам це буде найзручніше. Але цього разу я попрошу вас поквапитись.

Дон Абондіо не відповів відмовою, але знову почав крутити, вказувати на всілякі перешкоди, натякати на дещо: і для чого, мовляв, лізти всім у вічі та проголошувати своє ім'я, коли загрожує арешт? Адже, мовляв, можна з таким же успіхом зробити все десь-інде. Та те, та се...

— Розумію,— сказав Ренцо,— у вас і досі ще трохи поболює голова. Але вислухайте мене лишень, вислухайте.— І він почав описувати стан, у якому бачив нещасного дона Родріго.— Тепер він уже напевно пішов на той світ. Сподіватимемось,— підсумував він,— що господь виявив до нього милосердя.

— До чого тут це,— спитав дон Абондіо,— хіба я вам відмовив? Я й не думаю відмовляти; я кажу... і кажу, маючи вагомі підстави. Бачте, поки чоловік іще дише... Подивіться лишень на мене: адже я розбита посудина і так само однією ногою стояв скорше на тім світі, ніж на цім, проте я тут, і... якщо не впадуть на мене всякі напасті... Ну та гаразд... Я зосмілююсь сподіватися пожити ще трошки. І знову ж таки, уявіть собі, адже часом трапляються такі натури. А втім, повторюю, це тут ні до чого.

Після всяких доказів, так само мало переконливих, Ренцо шанобливо відкланявся, повернувся до своїх, розповів їм про все й скінчив такими словами:

— Я пішов геть, бо вже був ситий ним по самісіньку зав'язку і боявся, втративши терпець, набалакати йому зухвалих речей. Часом він здавався таким самим, як і колись: та ж пика, ті ж міркування. Я певен, якби наша розмова протривала ще трохи, то він напевно вставив би ще й латинські слівця. Бачу, що знов буде проволока. Краще вже зробити так, як радить він: вирядитися вінчатися туди, де ми збираємось жити.

— А знаєте, що ми зробимо? — озвалася вдова.— Я пропоную: треба, щоб спробували ще й жінки. Подивимось, чи не буде наша спроба більш вдалою. До речі, я матиму втіху пізнати цього чоловіка, чи справді він такий, як ви кажете. Ходімо після обіду, щоб не відразу насідати на нього вдруге. А тим часом, синьйоре наречений, поведіть нас трохи погуляти, нас двох, поки Аньєзе завантажена своїми справами. Я вже зійду Лючії за матір, та й мені б дуже хотілося краще розглянути це озеро, ці гори, що про них я так багато чула. А ота дещиця, яку я вже бачила, здалася мені напрочуд гарною.

Насамперед Ренцо повів їх до будинку свого хазяїна, де з цієї нагоди влаштували урочистий прийом. З Ренцо взяли обіцянку, що не тільки сьогодні, але й у наступні дні він, за змогою, приходитиме до них обідати.

Погуляли, пообідали, і Ренцо пішов, не сказавши куди. Жінки трохи пррадились, як краще взятися за дона Абондіо, й урешті пішли на приступ. «Ось вам, будьте ласкаві, й вони тут, як уродились»,— із прикрістю подумав дон Абондіо, але відразу зробив байдуже обличчя; Лючію він зустрів поздоровленнями, Аньєзе — поклонами, гостю — вітаннями. Запросив їх сісти й відразу заговорив про чуму, забажавши почути від Лючії, як вона перехворіла нею в такому жахливому оточенні. Згадка про лазарет дала нагоду втрутитися в розмову й тій, з ким Лючія заприятелювала там. Потім, що цілком зрозуміло, дон Абондіо заговорив і про ним особисто пережиту напасть, далі розсипався в поздоровленнях на адресу Аньєзе, яка відбулася так легко. Очевидно, справа затягувалась. Уже з першої хвилини старші жінки насторожилися й вичікували, намагаючись вибрати слушну хвилину, щоб завести мову про найголовніше. Нарешті, не знаю вже, котра з двох, розбила кригу. Але як, на вашу думку, повівся дон Абондіо? Певна річ, він удав, що недочуває. Не те щоб він просто сказав: «Ні!» Однак знов почав крутити, ходити кругом, перестрибуючи, мов та пташка, з гілки на гілку.

— Слід було б,— сказав дон Абондіо,— якось домогтися скасування цього мерзенного наказу про арешт. Ось ви, синьйоро, як жителька Мілана, повинні більш або менш знати, в чім тут суть справи: безперечно, у вас знайдеться гарна протекція, який-небудь впливовий синьйор. Адже в такий спосіб легко спекатися будь-якої біди. А можна піти й коротшим шляхом, не вплутуючись в жодну історію. Оскільки молоді люди, а разом з ними й Аньєзе, вже твердо постановили емігрувати (проти цього я ніяк не можу заперечити: батьківщина — там, де добре живеться), то, гадаю, розумно було б зробити все це там, де над тобою не висить наказ про арешт. Я просто жду не діждуся тієї години, коли ви поріднитеся, але хочу, щоб це відбулося по-доброму, спокійно. Правду кажучи, тут, поки чинний цей наказ, я, либонь, не зміг би зі спокійним серцем вимовити з амвону ім'я Лоренцо Трамальїно: я надто прихильний до нього і побоявся б зробити йому погану послугу. Судіть самі, синьйоро, судіть і ви.

Тут Аньєзе, з одного боку, а вдова — з другого, почали відкидати ці міркування, але дон Абондіо знову й знову висував їх уже під іншими приводами; отак починали все спочатку, аж ураз рішучим кроком, з обличчям, що виказувало якусь новину, ввійшов Ренцо й повідомив:

— Прибув синьйор маркіз***.

— Що це значить? Куди прибув? — підводячися з місця, спитав дон Абондіо.

— Прибув до свого замку, що належав раніше донові Родріго, бо цей синьйор маркіз спадкоємець, як ото кажуть, заповідного маєтку, тож більше немає сумнівів. Я, з мого боку, був би щасливий дізнатися, що той нещасний чоловік умер по-християнськи. Хай там як, а я досі проказував за нього «Отче наш» і віднині проказуватиму ще й «Dе ргоfundis»[180]. До речі, цей синьйор маркіз дуже порядна людина.