— Безсумнівно, — сказав дон Абондіо, — я не раз чув, як його називали воістину благородним синьйором, чоловіком старого гарту. Та чи воно справді так?
— Ви служці своєму вірите?
— А що таке?
— А те, що він бачив його на власні очі. Я там був тільки поблизу і, щиро кажучи, пішов туди лише тому, що подумав: люди ж повинні знати щось. І багато хто казав мені те саме. Потім мені назустріч трапився Амброджо, який сходив згори й сам бачив, повторюю вам, що маркіз порядкує там, як хазяїн. Хочете вислухати Амброджо? Я навмисне затримав його в дворі.
— Гаразд, послухаймо,— сказав дон Абондіо.
Ренцо пішов покликати служку. Той підтвердив усе, додавши ще деякі подробиці й розвіявши всякі сумніви.
— А-а, то він, значить, помер! І справді відійшов у вічність! — вигукнув дон Абондіо.— Бачите, діти мої, який кінець наготувало провидіння декому. Чи ж ви знаєте, що це велике діло, велике полегшення для нашої нещасної парафії. Бо ж від нього життя не було. Ця чума була страшним бичем, але вона стала й мітлою,— повимітала геть декотрих суб'єктів, яких, діти мої, нам ще довго годі було б позбутися,— дужих, свіжих, квітучих,— мабуть, можна сказати, що ті, хто мав би ховати їх, сидять іще по семінаріях над своєю премудрою латиною. І ось вони позникали за одну мить, цілими сотнями. Ми більше не побачимо дона Родріго, як він розгулює, оточений своїми головорізами, з бундючним виглядом, немов палицю ковтнув, пихато поглядаючи на людей, неначе всі тільки з його дозволу й живуть на світі. І ось його немає, а ми живі. Уже більше він не посилатиме до чесних людей своїх посланців. Багато, багато неспокою завдав він усім,— тепер про це вже можна говорити відкрито.
— Я простив його від усієї душі,— сказав Ренцо.
— Ти виконав свій обов'язок,— відповів дон Абондіо,— але можна й подякувати небу за те, що воно позбавило нас від нього. Тепер, повертаючись до наших справ, повторюю: чиніть, як вважаєте за потрібне. Коли хочете, щоб вінчав вас я, то я до ваших послуг. Коли вам здасться зручнішим улаштувати все інакше, робіть по-своєму. Що ж до наказу про арешт, то я й сам бачу, що коли немає більше нікого, хто б мав на вас зуба й збирався шкодити вам, то не слід про нього й згадувати,— тим паче що згодом було проголошено милостивий декрет з нагоди народження найсвітлішого інфанта. А потім — і чума! Чума! Добре ж вона декого почистила, оця чума! Тож, якщо зволите... сьогодні ми маємо четвер... у неділю я вас оголошу в церкві, бо попереднє оголошення вже недійсне, адже минуло стільки часу,— а тоді я буду радий повінчати вас.
— Таж ви чудово знаєте, що саме в цій справі ми й прийшли,— сказав Ренцо.
— От і гаразд. Я до ваших послуг. І відразу повідомлю його високопреосвященство.
— А хто це — його високопреосвященство? — спитала Аньєзе.
— Його високопреосвященство,— відповів дон Абондіо,— це наш кардинал, хай береже його бог.
— Ну, ви вже мені вибачте,— відказала Аньєзе,— хоч я бідна, неосвічена жінка, а зважусь запевнити вас, що його так не величають. Ось коли ми вдруге розмовляли з ним, як оце я з вами зараз, то один із синьйорів священиків відвів мене вбік і навчив, як треба поводити себе при такій особі й що до неї слід звертатися «ваша сіятельна милість» або «монсиньйор».
— А тепер, якби йому знов довелося вчити вас, він би пояснив, що треба казати «ваше високопреосвященство». Зрозуміли? Бо ж папа, хай береже його господь, приписав, щоб з червня місяця кардиналів титулували саме так. І знаєте, чому він так постановив? Тому що титулування «найясновельможніший», яке належало тільки їм та ще декотрим князям, тепер, бачите самі, на що перевелося: хто тільки ним не користується і як охоче люди привласнюють його собі. Що ж було робити папі? Відібрати його у всіх? Підуть скарги, клопотання, невдоволення, образи, і, врешті, все залишиться, як і раніше. Отож він і знайшов чудовий вихід. Потроху високопреосвященством почнуть називати єпископів, потім цього захочуть і абати, тоді прості настоятелі, так-бо вже створені люди: їм усе хочеться підвищуватися та підвищуватися; потім дійде черга й до каноніків...
— І врешті — до курато,— вкинула вдова.
— Оце вже ні,— заперечив дон Абондіо,— наше діло тягти воза. Не бійтесь, що їх розпестять, оцих курато; тут «ваша велебність» — і отак до кінця світу. Я аніскільки б не здивувався, якби синьйори, звиклі до того, що їх називають найясновельможнішими, ставлячи на один рівень з кардиналами, одного чудового дня захотіли б для себе титула «високопреосвященство». А коли вони забажають цього, то, повірте, познаходяться люди, які їх так і величатимуть. І тоді той, хто буде папою, придумає для кардиналів щось інше. Проте повернімося до наших справ: отже, в неділю я оголошу вас у церкві. А тим часом — знаєте, що я придумав, щоб прислужитися вам? Ми подбаємо про дозвіл обійтися без двох інших оголошень. Їм там у канцелярії кардинала чимало мороки з цими дозволами, якщо справи всюди стоять так, як тут у нас. На неділю я вже маю одно... два... три, не рахуючи вас, а може підскочити й ще. А тоді побачите, що буде далі: жоден не залишиться без пари. Велика помилка з боку Перпетуї, що вона померла саме тепер: адже тепер такий час, коли й на неї знайшовся б охочий. І гадаю, синьйори, в Мілані буде те саме...
— Саме так! Уявіть собі, тільки в нашій парафії минулої неділі було п'ятдесят оголошень.
— Що я й кажу: рід людський не хоче припиняти свого існування. А як ви, синьйоро: хіба круг вас іще не почав кружляти цілий гурт залицяльників?
— Ні, ні. Я про це навіть не думаю, та й думати не хочу.
— А чом би й ні? Ну, хіба, може, ви захочете стати винятком... І Аньєзе теж, подивіться лишень, і Аньєзе...
— Ой! Хочеться ото вам жартувати, — сказала Аньєзе.
— Певна річ, мені хочеться жартувати, і, гадаю, тепер врешті для цього й настав час. Нам довелося пройти через випробування, чи не так, молоді люди? Через випробування ми вже пройшли, і, можна сподіватися, ті нечисленні дні, які нам судилося ще прожити на білому світі, будуть дещо кращими. Так, ви щасливі: коли не станеться якого-небудь нового лиха, вам іще вистачить часу на розмови про колишні злигодні. Мої справи гірші: мій годинник показує вже двадцять три й три чверті і... Негідники можуть повмирати, від чуми можна вилікуватись, а от від старості немає ліків. Як ото говориться, senectus ipsa est morbus[181].
— О, тепер ви можете розмовляти собі латиною скільки завгодно; мені воно зовсім байдуже,— озвався Ренцо.
— Ти, бачу, все ще ображаєшся на латину; ну, постривай, я тобі ще покажу! Ось коли ти прийдеш до мене з оцим милим створінням саме для того, щоб почути деякі латинські слівця, а я візьму та й скажу тобі: ти не любиш латини, то йди собі з миром. Подивимось, як це тобі сподобається.
— Та я знаю, що кажу,— відповів Ренцо.— Справжня латина мене не лякає. Бо то латина чесна, свята, як латина у відправі: онде синьйора й то повинна вміти читати, що написано в книзі. Я кажу про ту погану, не церковну латину, яка в найпідступніший спосіб втручається в найпоряднішу розмову. Тепер, коли ми тут і коли все скінчилося, я скажу, що це саме та латина, якою ви послуговувались ось тут, в цьому кутку, натякаючи мені, що ви не згодні та що потрібні ще якісь обставини, а що я з того зрозумів? Ви б тепер переклали мені бодай трохи тієї латини простою мовою.
— Замовкни, жартуне, замовкни лишень, не воруши минулого. Адже якби нам довелося зараз квитатися, то не знаю, хто чий залишився б боржник. Я все вам простив, нумо більше не згадувати про це, але ж і ви прислужилися мені! Що ж до тебе, то мене це ніскільки не дивує: ти хитра бестія. Я маю на увазі Лючію: на вигляд — і води не скаламутить, сама тобі святість, маленька мадонна, та й годі, всяк вважав би за гріх стерегтися її! Але я добре знаю, хто її навчив, знаю, знаю.
Мовлячи це, він вказав на Аньєзе тим самим пальцем, що був доти скерований на Лючію. І треба було бачити, з якою добродушністю, з якою привітністю висловлював він ці докори. Щойно принесена звістка розв'язала йому язика, і дон Абондіо зробився балакучий, від чого вже давно відзвичаївся, отож нам залишилось би ще згаяти багато часу, коли б ми надумали повторити всю розмову, яку він усіляко намагався затягти, не раз затримуючи все товариство, вже готове піти геть, і навіть затримав його біля самісінького виходу, знай мелючи всякі дурниці.
