І він з диявольською посмішкою кивнув у бік воза, що їхав перед бідолахою Ренцо. Потому, зробивши поважне обличчя, яке відразу прибрало ще зловіснішого й огиднішого виразу, він шанобливо вклонився туди й провадив далі:

— Чи не дозволите, шановний господарю, жалюгідному монатті покуштувати винця з вашого льоху? Як зволите бачити, так уже ведеться в житті: ми якраз ті, що посадовили вас до карети й веземо тепер на дачу. І знов-таки, вино погане діє на синьйорів, а ось у бідних монатті шлунок куди здоровіший.

І, взявши під регіт товаришів сулію, він високо підняв її, однак, перш ніж випити, повернувся до Ренцо, пильно подивився на нього й сказав з презирливим співчуттям:

— Певно, диявол, з яким ти уклав угоду, ще дуже молодий: не нагодились би ми тобі на порятунок, не дуже б він тебе вирятував.

І під новий вибух реготу присмоктався до сулії.

— А нам? А нам? — закричало кілька голосів з переднього воза. Хитрюга, нацмулившись донесхочу, обіруч подав сулію своїм побратимам, які заходилися пити з неї по черзі, доки один, спорожнивши посудину до дна, вхопив її за шийку, покрутив нею в повітрі і з вигуком: «Хай живе чума!» — так пожбурив на бруківку, аж сулія розлетілася на дрібні скалки. Потім він затяг пісеньку монатті, і її відразу підхопили інші голоси цього мерзенного хору. Пекельна мелодія, упереміш із калатанням дзвоників, скрипом возів та кінським тупотом, гучно лунала в безлюдній мовчанці вулиць і, відлунюючи в будинках, болісно стискала серця нечисленних уцілілих мешканців.

Та що тільки не може часом стати в пригоді? Що тільки не може в деяких випадках дати задоволення? Всього лише кілька хвилин тому небезпека зробила для Ренцо більш ніж стерпним товариство цих мертвих і цих живих. А тепер ця пісня, позбавивши його від такого неприємного спілкування з монатті, стала для його вух музикою,— і то, я ладен сказати, бажаною. Ще не зовсім отямившись, з сум'яттям у душі він тим часом подумки палко дякував провидінню за те, що викрутився з такого скрутного становища, не постраждавши самі не завдавши шкоди нікому. Тепер він благав провидіння, аби воно допомогло йому спекатися й своїх рятівників. Ренцо пильнував, поглядаючи то на них, то на вулицю, ловлячи момент, щоб тихенько скочити з воза й не дати їм змоги зчинити шум і влаштувати скандал, який міг би викликати підозру перехожих.

Раптом на Одному розі місце здалось Ренцо знайомим. Він став придивлятися уважніше: так воно і є. Знаєте, де він опинився? На вулиці біля Східних воріт, на тій самій вулиці, якою місяців двадцять тому він так спокійно зайшов до Мілана і так поквапно з нього пішов. Ренцо відразу згадав, що дорога звідси вела просто до лазарету. І, опинившись без усяких пошуків і розпитів на потрібній йому вулиці, він побачив у цьому вказівку провидіння й гарну призвістку на майбутнє. Саме тут назустріч возам вийшов комісар, гукаючи до монатті, щоб вони зупинили коней, і ще щось не зовсім зрозуміле. Валка спинилася, співи заступила галаслива сварка. Один із монатті, який сидів на возі поряд з Ренцо, стрибнув додолу, і Ренцо, сказавши другому:

— Спасибі вам за вашу добрість, хай вам віддячить за це господь,— стрибнув у протилежний бік.

— Іди, йди собі, бідний мазальничку,— відповів той,— де вже тобі розправитися з Міланом.

На щастя, не було кому почути ці слова. Валка спинилася по лівий бік вулиці, Ренцо квапливо перейшов на правий бік і, тримаючись попід стіною, побіг підтюпцем до мосту. Перейшовши його й рухаючись далі через передмістя, він упізнав монастир капуцинів. Підступивши аж до воріт, він побачив ріг лазарету, пройшов повз решітку, і перед ним постала картина всього огородженого ззовні простору,— тільки легенький натяк на те, що робилося в чумному лазареті всередині, і все ж — величезна, вражаюча, неописанна картина.

Уподовж двох стін, які видно всякому, хто дивиться на лазарет із цього боку, кишів народ. Хворі групами плентали до своїх бараків. Декотрі сиділи або лежали край рову, що оточував будівлю. Може, їм бракувало снаги дістатися до приміщення, а може, вони, в розпачі вийшовши звідти, вже не мали більше сили рухатися. Були й такі нещасні, які бродили ніби в прострації, а чимало з них і справді не пам'ятали себе: один натхненно оповідав свої марення якомусь нещасному, що лежав поряд, звалений хворобою; другий впав у шаленство; третій з усмішкою роззирався довкола, неначе був присутній на веселій виставі. Та, мабуть, найнезвичайнішим і найшумнішим виявом цих смутних веселощів був безперервний голосний спів. Аж не вірилось, що він лунає з гущі цього жалюгідного натовпу, і все ж той спів заглушував усі інші голоси. То була сільська пісенька про веселе, грайливе кохання, із тих, що звуться вілланеллами. І, дослухаючись до цих звуків, аби дізнатися, хто ж це може веселитися в такий час, у такому місці, можна було побачити бідолаху, який, спокійно сидячи на дні рову, виспівував на повний голос, задерши голову догори.

Щойно Ренцо ступив кілька кроків попід південним боком будівлі, як з натовпу долинув якийсь незвичайний шум і зачулися вигуки: «Стережись! Держи його!» Зіпнувшись навшпиньки, Ренцо побачив конячину, яка мчала чвалом і яку підганяв уже зовсім дивний вершник. Виявилося, що то один божевільний, побачивши біля воза випряжену й ніким не стережену тварину, миттю скочив на її неосідлану спину і, молотячи конячину по шиї кулаками та послуговуючись, замість острогів, підборами, погнав її чвалом. За ним, дико галасуючи, гналися монатті, і все це застилала хмара куряви, збитої на чималому відтинку дороги.

Отак, вражений, стомлений картиною стількох страждань, юнак добувся до воріт — місця, де їх накопичилося, мабуть, набагато більше, ніж було розкидано по всьому вже пройденому шляху. Опинившись перед ворітьми, він пройшов під склепіння й на мить застиг посеред колонади. 

Нехай читач уявить собі обгороджений двір лазарету з населенням у шістнадцять тисяч зачумлених, усуціль захаращений де наметами й бараками, де возами, а де — просто людьми; оті дві нескінченні анфілади портиків праворуч і ліворуч, переповнених хворими упереміш із трупами, що лежали на матрацах, а декотрі й так на соломі; нехай уявить собі також безперервний шум, який, наче плескіт хвиль, лунав над неосяжним лігвищем; увесь оцей велетенський мурашник, де туди й сюди снували люди, спинялися, бігли, нахилялись,— хто підводився, одужуючи, хто марив, хто ходив коло хворих. Така була картина, що відразу полонила увагу пригніченого, засмученого Ренцо й прикувала його до місця. Ми, зрозуміло, не збираємось описувати цю картину в усіх її подробицях, та й навряд чи захоче цього сам читач; і тільки супроводячи нашого юнака в його ходінні по муках, ми зупинятимемось разом з ним і наводитимемо з усього, що йому доведеться побачити, лише необхідне для розповіді про те, що він робив і що з ним траплялося.

Від воріт, де він зупинився, й аж до каплиці посередині, а звідти до протилежних воріт тяглася ніби широка алея, вільна від наметів і будь-яких постійних споруд. Глянувши туди вдруге, Ренцо помітив, як алеєю рухаються вози, а люди переносять речі, розчищаючи місце. Він побачив капуцинів і мирян, що керували цією роботою, водночас відганяючи всіх, кому там не було чого робити. Боячись, щоб його також під тим самим приводом не відшили далі, Ренцо кинувся навпростець між наметами в той бік, до якого він випадково став обличчям, а саме — праворуч.

Уважно придивляючись, куди стати ногою, він посувався вперед від намету до намету, заглядаючи до кожного, не минаючи увагою й ліжок на відкритому повітрі. Вдивляючись в обличчя, повимучувані стражданнями, поскорчувані судомою або застиглі у вічному супокої, він вишукував серед них те, знайти яке йому водночас було так страшно. Пройшовши вже досить велику відстань і вперто провадячи далі свої скорботні пошуки, він, однак, не зустрів жодної жінки. Тому Ренцо подумав, що вони мають перебувати десь-інде. Його здогад був вірний, але де саме вони могли бути, про це він не мав ані найменшого уявлення й жодних припущень. Йому повсякчас траплялися назустріч служителі, такі ж несхожі між собою своїм поводженням і одежею, як різноманітні й несхожі були спонуки, що давали їм однакову силу жити й працювати в такому місці. У одних це була повна втрата всякого почуття жалості, у інших — надлюдська жалість. Але Ренцо не наважувався звернутися із запитанням ні до тих, ні до тих, побоюючись потрапити в скрутне становище, й вирішив шукати доти, доки йому пощастить знайти жінок. Ідучи, він і далі розглядав усе довкола, проте час від часу був вимушений відводити свій засмучений погляд, ніби затуманений спогляданням стількох страждань. Та куди можна було відвести його, на чому дати йому перепочити, хіба тільки на нових стражданнях?