Навіть небо й саме повітря посилювали кошмар цих видінь, якщо тільки ще щось могло посилити його. Туман потроху згустився й зібрався в грозові хмари, які, поступово темнішаючи, заповідали буряну ніч. Тільки ближче до середини потемнілого завислого неба, ніби крізь густу імлу, блідо просвічувала сонячна куля, яка, поширюючи довкола себе тьмяне розсіяне напівсвітло, виливала на землю задушливу, мертвотну для всього живого спеку. Часом крізь безперервне гудіння цієї безладної юрми людей лунали перекоти грому, уривчасті, нерішучі, і, навіть дослухаючись, важко було сказати напевно, звідки він долинає. Його, либонь, можна було навіть сприйняти за далекий гуркіт возів, які раптово зупинялися. На довколишніх полях не ворушилась жодна гілочка, не пурхала довколо жодна пташка; і тільки ластівка, злетівши раптом над дахом лазарету, ковзнула вниз на роспростаних крильцях, ніби зібравшись торкнутися землі, але, злякавшись цього людського мурашника, швидко злетіла високо до неба й зникла. Отже, погода стояла така, коли в товаристві подорожніх нікому не спадає на думку порушити мовчанку; коли мисливець бреде замислено, втупивши зір у землю; коли селянка, працюючи в полі мотикою, сама того не помітивши, перестає співати. Одно слово, погода перед бурею, коли природа зовні наче притихла, але, стривожена якоюсь внутрішньою боротьбою, наче душить усе живе й робить обтяжливою всяку дію, відпочинок, навіть саме існування. Отож у цьому місці, призначеному для страждань і скону, людина, зчепившись на смерть із хворобою, остаточно згиналась під цим новим тягарем. Становище сотень і сотень людей швидко погіршувалось, їх остання боротьба робилась усе болісніша, а стогони, попри всю тяжкість страждання,— чимраз глухіші. Можливо, ще ніколи ця долина смутку не переживала такої жорстокої години.
Ренцо вже досить довго й марно блукав серед лабіринту наметів, коли з-посеред різноманітних стогонів і змішаних звуків він став вирізняти своєрідний крик новонароджених упереміш із меканням кіз. Він підійшов до дірявої, погано збитої перегородки, з-поза якої долинали ці дивні звуки. Зазирнувши досередини крізь широку шпару між двома дошками, він побачив огороджене місце з розкиданими по ньому наметами, і в них, як і на всьому цьому невеличкому майдані, не звичайний лазарет, а немовлят на матрацах, подушках, простирадлах і пелюшках. Біля них поралися годувальниці та інші жінки; і — що найдужче вражало й приваблювало зір — серед них бродили кози. Одно слово, то були ясла, які тільки дозволили створити місце і час. І, повторюю, дивно було бачити, як одна з цих тварин, спокійно стоячи над немовлям, підставляла йому своє вим'я, а інша прибігала на дитячий писк із якоюсь майже материнською турботливістю й зупинялася біля маленького годованця, намагаючись якнайзручніше стати над ним, і мекала, і крутилася, ніби просячи, щоб прийшли на допомогу їм обом.
Тут і там сиділи годувальниці, даючи немовлятам грудь. Декотрі робили це з такою любов'ю, аж всяк, кому випадало стати свідком цього, починав сумніватися, чи їх привело сюди прагнення заробити грошей, а чи те мимовільне співчуття, яке само розшукує нужду і горе. Одна з них з прикрістю відняла від своєї виснаженої груді плачуче маля й зі смутком пішла шукати собі на заміну козу. Друга зворушеним поглядом дивилась на заснуле на її грудях немовля і, ніжно поцілувавши його, пішла до одного з куренів укласти його на матрацик. А третя, годуючи груддю чужу дитину, не те щоб із викликом, але з якимсь затаєним смутком втупилася поглядом в небеса. Про що вона думала? Про що промовляли вся її постава і цей погляд? Можливо, про власну дитину, яка нещодавно смоктала цю саму грудь і, можливо, на ній же зробила свій останній подих.
Старші жінки виконували іншу роботу. Одна підбігала на плач зголоднілого немовляти, брала його на руки, несла до кози, що пощипувала жмуток зеленої трави, й клала маля тій під дійки, картаючи й водночас пестячи недосвідчену тварину, щоб вона лагідно виконала свій обов'язок. Друга поспішала прибрати бідолашне дитя, яке коза, геть поглинута годуванням другого, відбрикувала ратицею. Третя носила своє туди й сюди, заколисуючи його, намагаючись то приспати пісенькою, то заспокоїти лагідними словами, називаючи його на ймення, яке сама щойно придумала. До жінок підійшов капуцин із геть сивою бородою, несучи під пахвами двох немовлят, які пронизливо верещали, щойно підібраних біля померлих матерів. Одна з жінок підбігла забрати їх і пішла мерщій шукати серед своїх подруг і в козячій череді тих, котрі могли б замінити їм матерів.
Спонукуваний найпершою й найголовнішою своєю турботою, наш юнак не раз відтуляв очі від шпари й збирався йти далі, та в останню мить затримувався, бажаючи поспостерігати ще трошки.
Відірвавшись нарешті від шпари, він побрався вздовж перегородки, доки невелика група поставлених тут же куренів не змусила його звернути. Тоді він попрямував уздовж куренів, щоб потім вернутися знову до перегородки, дістатись аж до її кінця й вийти на нове місце. І саме коли він дивився вперед, вибираючи дорогу, несподіване, швидкоплинне, миттєве видіння впало йому в вічі й потрясло все його єство. Кроків за сто від нього пройшов і відразу ж загубився серед куренів капуцин, який навіть здалеку й побіжно своєю ходою, рухами, усім своїм виглядом нагадав йому падре Крістофоро. Можете собі уявити, з яким хвилюванням кинувся Ренцо туди й став кружляти там, шукаючи ченця, що промайнув перед ним. Довго блукав він по цьому лабіринту, обходив його вздовж і вшир, аж доки, на свою невимовну радість, помітив постать того самого ченця. Ренцо побачив його неподалік, коли той відійшов з мискою в руці від казана й попрямував до одного з куренів. Потому Ренцо побачив, як чернець присів на порозі, перехрестив миску, тримаючи її перед собою, й, озираючись на всі боки, як чоловік, котрий завжди насторожі, почав їсти. Це справді був падре Крістофоро.
Його історію, відколи ми згубили його з очей і аж до цієї зустрічі, можна оповісти в кількох словах.
Він так і не виходив з Ріміні і не думав нікуди йти звідти, доки чума, спалахнувши в Мілані, не надала йому нагоди, якої він завжди так палко жадав,— віддати своє життя за ближнього. З великою настійливістю став він просити, щоб його відкликали назад для допомоги й обслуговування зачумлених. Дядечко-граф помер, та й до того ж тепер були потрібніші санітари, аніж тонкі політики, тож його прохання вдовольнили без жодних вагань. Він негайно прибув до Мілана, пішов працювати до лазарету й перебував там уже близько трьох місяців.
Та радість Ренцо з приводу того, що він знову знайшов свого доброго падре, не була ані на мить повна: ще коли він приглядався до нього, щоб пересвідчитися, чи то справді падре Крістофоро, то не міг не помітити, як дуже той змінився. Згорблена й стомлена постать, схудле й бліде обличчя. З усього було видно, що сили його виснажені, тіло стало немічним, старечим, і тільки несхитна сила духу допомагає йому триматися.
Падре Крістофоро також скерував свій погляд на юнака, який підходив до нього і, не зважуючись голосно покликати, намагався жестами привернути до себе увагу, щоб той швидше зміг упізнати його.
— О, падре Крістофоро,— врешті мовив Ренцо, підійшовши до ченця так близько, що міг розмовляти з ним, не підвищуючи голосу.
— Ти... і тут? — спитав чернець, поставивши миску долі й підводячись.
— Ну то як ви, падре?
— Краще багатьох бідолах, яких ти тут бачиш,— відповів чернець; його голос бринів хрипко й глухо, змінившись, як все інше. Тільки очі були ті самі, вони стали навіть ще жвавішими й осяйнішими. Так, наче милосердя, дійшовши до краю в цьому своєму останньому подвигу й радісно усвідомлюючи наближення до свого правічного початку, горіло в його очах більш полум'яним і чистим вогнем, ніж той, що потроху загасав у них під впливом тілесної слабості.
— Але ж як це ти,— провадив він далі,— як ти потрапив сюди? Навіщо ти йдеш чумі назустріч?
— Я вже перехворів нею, слава богу. Я прийшов... шукати... Лючію.
