— Само собою, але він усьому голова,— відказав перший.

Завідувач продовольством, якого щороку вибирав губернатор з-посеред шести нобілів, запропонованих радою декуріонів, був головою цієї ради і Трибуналу продовольства. Цей трибунал, із дванадцяти членів, також нобілів, на додаток до інших обов'язків, відав головним чином продовольством. Той, хто посідав цей пост у голодні й непевні часи, неминуче мав здобути славу винуватця всіх нещасть, якщо тільки він не діяв, як Феррер, що було поза його можливостями, навіть якби він і додумався до цього.

— Лиходії! — вигукував іще один.— Чи ж можна чинити безсовісніше? Бач, до чого дійшли! Кажуть, що великий канцлер — дід, який зовсім здитинів; хочуть підірвати довіру до нього, щоб порядкувати самим. Спорудити б велику клітку та посадовити їх туди, і нехай харчуються викою та плевелами, як вони хотіли примусити нас.

— Дорого обійшовся нам цей хліб! — квапливо говорив якийсь чоловік.— Каміняччя — ось що сипалося градом! Скільки ребер переламано в тому натовпі! Не знаю, як уже й додому дістатися.

Слухаючи отакі речі — не можу сказати, чи вони чогось навчили його, а чи тільки приголомшили — і дістаючи звідусіль штурхани, Ренцо врешті підійшов до пекарні. Натовп уже порідшав, тож він міг роздивитися страшну картину нещодавнього погрому. Стіни ушкоджено камінням та цеглинами, тиньк повідвалювано, вікна позривано з завіс, двері повисаджувано.

«Недобре це діло,— подумав про себе Ренцо.— Якщо вони отак погромлять усі пекарні, то де тоді пектимуть хліб? По колодязях, чи що?»

Час від часу з крамниці хто-небудь виходив, несучи шматок ящика від місилки, лаву, корзину, рахункову книгу, одно слово, щось із начиння цієї злощасної пекарні, і з голосним криком: «Дорогу! Дорогу!» — проходив через натовп. Усі прямували в один бік і, очевидно, до певного місця.

«Що ж там іще може бути таке?» — знов подумав Ренцо й подався слідом за чоловіком, який, зв'язавши у в'язку поламані дошки та тріски, завдав усе це собі на спину і побрався, услід за іншими, вулицею, що огинала північний бік собору й дістала свою назву від сходинок, які там колись були і яких віднедавна вже немає. Бажання спостерігати події не завадило нашому горцеві, коли він підійшов до величезного собору, спинитися, і, розкривши рота, подивитися вгору. Потім він прискорив крок, щоб наздогнати того, хто правив йому ніби за провідника. Звернувши за ріг і глянувши на фасад собору, тоді ще в основному не опоряджений і досить далекий від завершення, він рушив далі — все за тим самим чоловіком, що прямував до центру площі. В міру того, як чоловік з в'язкою посувався вперед, натовп робився чимраз густіший, але давав йому дорогу; той розтинав людський потік, і Ренцо, знай тримаючись його, пройшов у самісіньку середину натовпу. Тут був вільний простір, а посередині — купа вугілля (залишки вищезгаданого устаткування пекарні). Всюди лунали оплески й стояв гул від незліченних радісних вигуків та прокльонів.

Чоловік кинув в'язку на купу, хтось поворушив багаття напівобгорілим шматком лопати; дим заклубочився її став густіший, показалось полум'я, а з ним посилилися й крики: «Хай живе достаток! Смерть морильникам! Смерть голодові! Геть трибунал! Геть хунту! Хай живе хліб!»

Зрозуміло, знищення сит і діж, розгром пекарень і розорення пекарів — не підхожий спосіб для підняття випікання хліба. Та це одна з метафізичних тонкощів, недоступних розумінню юрби. Проте, не будучи великим метафізиком, дехто іноді відразу тямить у них, поки він ще новачок у цьому питанні, і тільки після розмов, наслухавшись інших, втрачає здатність розуміти їх. І справді, ця думка, по суті, прийшла Ренцо до голови з самого початку, і, як ми те бачили, він щохвилі повертався до неї. Однак він не висловлював її вголос, бо серед безлічі облич довкола не було жодного, яке бодай своїм виглядом говорило б: «Брате мій, якщо я помилюся, то поправ мене, і я подякую тобі».

Полум'я знов погасло: не було видно нікого, хто підходив би з новим паливом. Юрбі ставало нудно. Нараз розлетілася чутка, що на Кордузіо (невелика площа і перехрестя неподалік від собору) почато облогу якоїсь пекарні.

За подібних обставин звістка про подію нерідко може викликати саму подію. Після цієї чутки натовп охопило бажання бігти туди. «Я піду, а ти? Ходімо, ходімо!» — лунало звідусіль. Натовп захвилювався й рушив уперед. Ренцо відставав, посуваючись лише настільки, наскільки його тяг потік. Він усе розмірковував, як йому бути: вибратися з цієї товкотнечі й повернутися до монастиря шукати падре Бонавентуру чи ще піти полупати очима. Цікавість знов узяла гору. Проте він вирішив не забиратися в саму гущу цієї метушні, ризикуючи кістками і, може, головою, а триматися на деякій відстані й спостерігати далі. Опинившись у хвості збудженої юрби, він дістав з кишені хліб і, відкусивши шматок, пішов разом з усіма.

Процесія з площі вже встигла вступити в коротку й вузьку вулицю Пескеріа-Векк'я, а звідти через скісну арку на площу Деї-Мерканті. І коли проходили повз нішу, розміщену якраз посеред лоджії будівлі, за того часу іменованої Колегією вчених, рідко хто не кидав погляду на поставлену в ній статую, що мала поважне, невдоволене та похмуре,— щоб не сказати більше,— обличчя Філіппа II[66], який навіть мармуровий вселяв до себе почуття шаноби і, випроставши руку, ніби збирався виректи: «Ось я вам зараз покажу, каналії!»

Ця статуя пропала за своєрідних обставин. Десь років через сто сімдесят після того року, про який ми розповідаємо, у статуї було замінено голову, вийнято з руки скіпетр, натомість вставлено кинджал і прозвано статую Марком Брутом. У такому вигляді вона простояла два-три роки. Та якось уранці люди, що не виказували прихильності до Марка Брута і навіть мали проти нього якогось там зуба, обкрутили статую канатом, стягли її додолу й усіляко глумилися з неї, а потім, покалічивши й перетворивши на безформний обрубок, волокли її вулицею, повисолоплювавши язики, і, врешті, добряче стомившися, десь покинули. Чи міг уявити собі щось подібне Андреа Біффі, працюючи над скульптурою?!

З площі Деї-Мерканті натовп через другу арку ринув на вулицю Фустанайї, а звідти розсипався по Кордузіо. Виходячи на перехрестя, кожен передусім дивився в бік указаної пекарні. Але замість численних друзів, яких сподівалися зустріти там, уже зайнятих ділом, побачили тільки кількох роззяв, що нерішуче товпилися неподалік від крамниці, яка стояла зачинена і з вікон якої дивились озброєні люди, явно наготувавшись оборонятися. Це видовище вкинуло одних у подив, других змусило тільки вилаятися, третіх — розсміятися. Хто обертався, щоб попередити новоприбулих, хто сповільнював ходу, щоб повернути назад, а хто й вигукував: «Уперед, уперед!» Одні натискали, інші стримували, і виходив ніби затор; натовп стояв у нерішучості, долинав глухий гомін, кругом гули суперечки й розгорались дебати — натовп явно вагався. Аж враз із середини натовпу пролунав зловісний голос: «Тут поблизу будинок завідувача продовольством, гайда туди, поквитаємось з ним, рознесемо його». І вийшло якось так, ніби натовп не прийняв нову пропозицію, а тільки згадав своє попереднє, доти ухвалене рішення. «До завідувача, до завідувача!» — цей клич заглушив усе інше. Весь натовп ринувся в напрямку вулиці, де стояв дім, названий у таку нещасливу хвилину.

Безталанний завідувач у цей час через силу перетравлював свій обід, який ковтав без усякого апетиту й без свіжого хліба. З тривогою чекав він, доки вщухне вся ця буря, і був далекий від підозри, що вона так страшно захопить і його самого. Якийсь добромисник щодуху випередив юрбу, щоб попередити нещасного про навислу над ним грізну небезпеку. Слуги, приваблені шумом до дверей, з переляком дивилися вздовж вулиці туди, звідки, наростаючи, долинав гул. Поки вони вислуховували донесення, вже з'явилися передові загони. Нашвидку господареві повідомили про небезпеку, але поки він прийняв рішення втікати та розмірковував, як краще це зробити, прибіг другий вісник і сказав, що вже запізно. Слуги ледве встигли замкнути двері. Засунувши засув і поставивши зсередини підпірки, вони кинулися запирати вікна, ніби забачивши чорну хмару, яка, швидко насуваючись, загрожує градом.