— То дурний звичай! А коли вони побачать, що ми вміємо працювати (бо, зрештою, ми занесли сюди це виробництво, і воно тут розвивається дякуючи нам), невже це не змусить їх змінитися?

— Поки що ні, можливо, з часом. Хіба що дітлахи, які підростають... а з людьми дорослими вже нічого не вдієш. Вони вже засвоїли цю дурну звичку і не збираються її кидати. Та й, кінець кінцем, не велика біда. А ось та люб'язність, яку до тебе збираються виявити наші любі земляки,— це вже зовсім інша річ.

— Так, звичайно. Якщо все зло тільки в отому прізвиську...

— О, коли ти це зрозумів, усе складеться гаразд. Ходімо до господаря, й не занепадай духом.

Справді, все склалося гаразд, саме так, як обіцяв Бортоло, тож ми вважаємо зайвим докладно розповідати про це. І воістину, це була допомога провидіння, бо ж щодо майна та грошей, залишених Ренцо вдома, то ми зараз побачимо, в якій мірі можна було на них розраховувати.

Того самого дня, 13 листопада, до синьйора подеста в Лекко прибув посланець і вручив йому депешу синьйора капітана поліції з наказом провести всебічне й найдокладніше розслідування, щоб дістати відомості про одного молодого чоловіка, на ймення Лоренцо Трамальїно, прядильного майстра, котрий втік від praedicti egregii domini саріtanei[104]; слід з'ясувати таке: чи він не повернувся palam vel clam[105] до свого села, до якого точно — ignotum, але verum in territorio Leuci; quod si copertum fuerit sic esse[106], названий синьйор подеста хай постарається quanta maxima dili'gentia fieri poterit[107], узяти його і, належним чином зв'язаного та закованого в добрячі кайдани,— оскільки непридатність звичайних «рукавців» для названої особи доведена на досвіді,— перепровадити до в'язниці, де й тримати під надійною охороною, щоб потім передати особі, посланій прийняти його. Як у позитивному, так і в негативному випадку, accedatis ad domum praedicti Laurentii Tramaliini, et, facta debita diligentia, quidquiJ ad rem repertum fuerit auferatis; et informationes de illius prava qualitate, vita, et complicibus sumatis[108] і про все сказане й зроблене, виявлене й невиявлене, взяте й залишене diligenter referatis[109].

Синьйор подеста, якого, провівши ретельні розшуки, повідомили, що ця особа до села не поверталася, викликав до себе сільського старосту й звелів, щоб той відвів його до вказаного будинку в супроводі численного почту, що складався з поліцейських і чиновників. Будинок було замкнуто. Вони зламали двері і взялися до справи з належною ретельністю, тобто, висловлюючись просто, почали діяти, як у місті, взятому приступом. Звістка про цей похід негайно поширилася по цілому околу й дійшла до падре Крістофоро, який, вражений і засмучений, розпитував кого тільки міг, щоб бодай щось дізнатися про причину такої несподіваної події. Але йому вдалося зібрати тільки непевні чутки, і він негайно написав падре Бонавентурі, сподіваючись отримати від нього точніші відомості. Тим часом родичів і друзів Ренцо викликали дати свідчення про те, що вони знають про погані риси його вдачі. Носити прізвище Трамальїно відтепер стало нещастям, ганьбою, злочином. В селі зчинився переполох. Потроху люди довідалися, що Ренцо серед білого дня в самому центрі Мілана вислизнув з рук поліції й зник. Подейкували, ніби він учинив якийсь тяжкий злочин; але який саме — ніхто не міг нічого сказати до пуття, тільки на різні способи обговорювали випадок. І що тяжчий злочин приписувано Ренцо, то менше вірили цьому в селі, де його знали як чесного хлопця. Більшість, думок сходилося на тому (і це мовилось пошепки на вухо один одному) , що вся ця історія — справа рук тирана дона Родріго, щоб згубити свого нещасливого суперника. Ось що таке доходити висновку шляхом індукції без необхідного знання фактів,— так часом можна даремно скривдити навіть негідника.

Але ми, як ото кажуть, із фактами в руках можемо твердити, що коли він і не брав, участі в лихих пригодах Ренцо, та все ж радів, наче вони були його роботою, і тріумфував зі своїми прибічниками, а надто з графом Аттіліо. Останній, згідно зі своїми попередніми намірами, мав у цей час перебувати уже в Мілані. Але після перших звісток про бунт, про те, що чернь розгулює по вулицях і до того ж не боїться ударів палицею, він вирішив залишитися в селі, доки все вщухне. Тим паче що, покривдивши дуже багатьох, він мав певну підставу побоюватися: адже дехто з числа покривджених, досі мовчавши тільки тому, що відчував своє безсилля, може набратися духу за довколишніх обставин і вважатиме дану хвилину найбільш слушною, щоб відомстити за всіх.

А втім, ця відстрочка була не дуже тривалою. Присланий з Мілана наказ про переслідування Ренцо був уже ознакою того, що порядок в місті відновлюється; і майже одночасно прийшло й пряме підтвердження цього. Граф Аттіліо негайно виїхав, під'юджуючи свого кузена вперто йти до мети й домогтися успіху, обіцяючи зі свого боку негайно докласти зусиль, щоб усунути з його дороги ченця. Отака доречна лиха пригода з нікчемним суперником мала зіграти чудову роль у цій справі.

Не встиг Аттіліо від'їхати, як із Монци цілий і неушкоджений прибув Грізо. Він доповів своєму господареві про все, що зміг вивідати: Лючія, виявляється, знайшла притулок у такому-то монастирі, під заступництвом такої-то синьйори. Дівчина весь час ховається, ніби справдешня черниця: ніколи не виходить за ворота монастиря й буває присутня на всіх церковних відправах, стоячи за заґратованим віконцем. Це дуже не подобається багатьом, хто краєчком вуха чув про її пригоди та незвичайну красу й був би не проти роздивитися на неї ближче.

Від цього донесення неначе біс вселився в дона Родріго, або ж, вірніше сказати, біс, який доти сидів у ньому, зовсім розперезався. Що ж тепер робити? Досі сприятливий збіг обставин усе дужче розпалював його пристрасть, інакше кажучи — оту суміш себелюбства, люті й нахабної примхливості, з яких і складалася його пристрасть. Ренцо відсутній, він — опальний вигнанець, бандит, тож щодо нього все дозволено, і його наречену можна вважати, в певному розумінні, майном бунтаря. Єдиний чоловік у світі, який хотів би й міг утрутитися в цю справу й зчинити такий шум, що його зачули б здалеку й притім навіть високі особи, був оцей божевільний падре Крістофоро, що незабаром, мабуть, буде позбавлений змоги шкодити справі. І ось тобі — нова перешкода, яка не те щоб зводила нанівець усі ці переваги, але, можна сказати, робила їх недійовими.

Монастир у Монці, навіть коли б у ньому не було синьйори, виявився для дона Родріго кісткою не по зубах, і хоч хай як він подумки кружляв довкола цього притулку, він не міг придумати жодного способу заволодіти Лючією силою чи підступом. Дон Родріго уже був майже готовий відмовитися від свого задуму й виїхати кружним шляхом до Мілана, щоб навіть не переїжджати Монци. А там кинутися у вир друзів і всіляких розваг, аби веселими втіхами зовсім відігнати від себе цю думку, яка стала такою болісною для нього. Ох, ці ж друзі! Обережніше з цими друзями! Замість розвіятися, він міг у їхньому товаристві наскочити на нові неприємності, бо ж Аттіліо напевно вже розбовкав про все й викликав загальну цікавість. З усіх боків почнуть розпитувати про цю горянку,— доведеться все пояснити. Вирішив удовольнити свою примху, а що з цього вийшло? Взялися до справи, сказати правду, не зовсім пристойної, але ж не можна завжди стримувати своїх пристрастей. Головне — вдовольнити їх. То як же вийти з цього становища? Залишити переможцями на полі битви селюка й ченця? Оце так! І несподівано щасливий випадок, без усяких твоїх старань, усунув селюка, а спритний друг обіцяв усунути ченця, то хіба можна не використати обставин й ганебно облишити свій задум? Тоді хоч не з'являйся у благородному товаристві, бо засміють. І потім, як ти повернешся до свого маєтку, в село, де, не кажучи вже про безперестанні й болісні нагадування про цю твою пристрасть, ти носитимеш на собі ганебну пляму від невдалого задуму, де водночас ростиме загальна ненависть до тебе й занепадатиме твоя всемогутність? Де на обличчі кожного голодранця, незважаючи на низькі уклони, можна буде прочитати в'їдливе: «Що, вхопив шилом патоки? Який-бо я радий!»