За те, що мати так швидко погодилася, Лючія подякувала їй з такою поривчастою радістю, аж, дивлячись на неї збоку, всяк відразу зрозумів би, наскільки вона все ще була не байдужа, навіть більше, ніж сама гадала, до свого Ренцо.

— Що ж я, нещасна, робитиму без тебе? — сказала Аньєзе, теж плачучи,

— А я без вас, бідна моя мамо? Та ще в чужому домі? Та ще отам, в отому Мілані? Але господь не залишить нас обох і зробить так, що ми знов будемо разом. Місяців за вісім-дев'ять ми побачимося знову. Протягом цього часу, ба навіть, сподіваюся, раніше, господь влаштує все так, що ми знов будемо вдвох. Хай збудеться воля його! Я завжди, завжди благатиму ще й мадонну про цю милість... Якби я мала щось, щоб принести їй у дарунок, то охоче зробила б це. Але вона в своєму милосерді і так не відмовить мені в цій милості.

Після цих та інших невпинно повторюваних слів бідкання й втіхи, смутку й покори, після нескінченних порад і обіцянок не казати нікому ні слова, після рясних сліз і незліченних обіймів жінки нарешті розсталися, пообіцявши одна одній зустрітися не пізніше наступної осені,— неначе виконання цієї обіцянки залежало тільки від них.

Час спливав, а Аньєзе не могла нічого дізнатися про Ренцо. Ні листів, ні звісток від нього не надходило, а від односельців чи то довколишніх жителів вона не могла довідатися більше, ніж знала сама.

І не одна тільки Аньєзе займалася марними розшуками. Кардинал Федеріго, який не через саму тільки чемність сказав жінкам, що хоче дещо дізнатися про бідного хлопця, справді негайно написав куди слід. Вернувшись потому після об'їзду єпархії до Мілана, він знайшов у себе на столі листа з відповіддю, де говорилось, що розшукати місцеперебування вказаної особи не виявилось можливим; що ця особа дійсно прожила якийсь час у будинку свого родича в такому-то селі, де його поведінка не викликала жодних пересудів. І раптом одного чудового ранку цей чоловік несподівано зник, і його родич не знав, що з ним сталося. Ходили тільки непевні й суперечливі чутки, буцімто юнак чи то завербувався на Схід, чи то переправився до Німеччини, чи то загинув, переходячи річку вбрід. У всякому разі, говорилося в листі, за цією справою пильнуватимуть: може, вдасться довідатися щось точніше, і тоді негайно доведуть до відома його преосвященства синьйора кардинала.

Згодом ці, а так само й інші чутки дійшли й в окіл Лекко, а в свою чергу й до вух Аньєзе. Бідна жінка просто вибилась із сили, щоб перевірити, яка ж із них правильна, дошукатися справжнього джерела тієї або іншої, але їй так і не пощастило нічого дізнатися, крім невизначеного «так говорять»,— до цих слів вдаються і в наші дні, твердячи багато чого. Часом, бувало, не встигнуть їй переказати одну чутку, як відразу з'являється хтось інший і каже, що все,то брехня, і натомість викладає нову, таку саму дивну й зловісну. Але все це були балачки. А насправді було ось що.

Губернатор Мілана й намісник короля в Італії дон Гонсало Фернандес ді Кордова заявив синьйорові резиденту Венеції в Мілані гострий протест з приводу того, що один негідник, явний розбійник, заводій грабунків і вбивств, такий собі Лоренцо Трамальїно, який, вже перебуваючи в руках поліції, зчинив бунт з метою свого звільнення, знайшов собі притулок і переховується на території Бергамо. Резидент відповів, що вперше чує про таке й що він напише до Венеції, аби мати змогу дати його світлості необхідне пояснення.

У Венеції всіляко заохочували й підтримували прагнення міланських майстрів шовкової справи перебиратися на територію Бергамо і в зв'язку з цим надавали їм усякі переваги, насамперед головну, без якої всі інші не мали ніякої ваги, а саме: гарантували безпеку втікачам. Оскільки ж, коли сваряться двоє великих людей і бодай маленьку дещицю користі дістає третій, то й цього разу невідомо хто попередив під секретом Бортоло, що Ренцо в цих місцях загрожує небезпека і що, либонь, краще йому перейти до іншої майстерні й, до речі, змінити на якийсь час своє ім'я. Бортоло відразу учув, чим тут пахне, й без подальших розпитів, поквапно розповівши все своєму двоюрідному братові, посадовив його з собою в бідарку, відвіз до іншої прядильні, десь миль за п'ятнадцять від першої, й рекомендував, під іменем Антоніо Рівольти, хазяїнові, також уродженцеві Міланської держави й своєму давньому знайомому. Хоча рік був неврожайний, хазяїн одразу ж погодився й залишив у себе чесного, досвідченого робітника, за відгуком — юнака порядного, тямущого в ділі. Потім він і справді переконався в цьому і ніяк не міг нахвалитися своїм здобутком,— хіба тільки напочатку йому здалося, що хлопчина дещо неуважний, бо коли його гукали: «Антоніо!» — він майже ніколи не озивався.

Трохи згодом правитель Бергамо одержав з Венеції написаний досить миролюбно наказ — зібрати й подати відомості, чи не проживає в підвладній йому області саме в такому-то селі така-то особа. Правитель, доклавши всі старання, які, на його думку, вимагались від нього, відповів заперечно, що й було передано міланському резидентові для доповіді донові Гонсало Фернандесові ді Кордова.

Певна річ, не бракувало цікавих, яким кортіло дізнатися, чому не видно того молодого хлопця та куди він подівся. На перше запитання Бортоло завжди відповідав: «Пропав, та й годі!» А щоб заспокоїти найнабридливіших, не викликаючи в них сумнівів щодо справжнього стану справ, він вважав за краще послуговуватися то однією, то другою, то третьою чуткою, про які ми згадували вище, причому зауважував, що то, мовляв, іще сумнівно, бо хоч він сам чув від інших, але напевно нічого не знає.

А коли його стали розпитувати за дорученням кардинала, однак, не називаючи імені останнього, та ще й з особливою значимістю й таємничістю, давши зрозуміти, що цікавляться від імені особи дуже високопоставленої, то Бортоло відразу запідозрив щось недобре й вирішив відповідати своїм звичаєм. Та ще й, зважаючи на те, що цього разу йшлося про особу високопоставлену, виклав усі чутки вкупі, які доти, залежно від обставин, переказував по одній.

Проте хай не подумають, що такий знаменитий синьйор, як дон Гонсало, справді відчував якусь неприязнь до бідного горця-прядильника: можливо, дізнавшись про його нешанобливі, лайливі слова про маврітанського царя, прикутого ланцюгом за шию, він хотів зажадати від Ренцо пояснення; або ж просто вважав його небезпечною людиною, яку треба переслідувати навіть у вигнанні, не давши їй спокою в далекому краї, як ото римський сенат вчинив з Ганнібалом. Голова дона Гонсало і так була надто повна всяких важливих справ, щоб повсякчас розмірковувати про вчинки Ренцо. І якщо він усе-таки ним займався, то це випливало з фатального збігу обставин, через які наш бідолаха, поза своєю волею, а також не дізнавшися про це ні тоді, ні потім, виявився вв'язаним тоненькою й невидимою ниточкою з тими численними й важливими подіями. 

Уже не раз доводилося нам згадувати про тодішню завзяту війну за спадок Вінченцо Гонзага, другого за рахунком герцога цього імені; але згадували ми завжди в хвилину великого поспіху, тож могли спинитися на цьому лише мимохідь. Тепер же, задля розуміння нашої розповіді, конче потрібно повідомити більше подробиць. Усе то — події, відомі кожному обізнаному з історією. Оскільки ж ми, знаючи собі справжню ціну, повинні припустити, що цю книжку читатимуть тільки люди неосвічені, то корисно буде розповісти про ту війну, бодай поверхово, тим читачам, які потребують цього.

Ми вже сказали, що після смерті цього герцога його найближчий спадкоємець, Карло Гонзага, голова молодшої лінії, яка перебралася до Франції, де Гонзага володіли герцогствами Невер і Ретель, вступив у володіння Мантуєю і — додамо тепер — Монферрато (саме через поспіх ми цього й не дописали). Мадрідський двір, який будь-що прагнув (про це ми також згадували) вилучити з володінь нового володаря ці два феоди,— а щоб забрати, треба була мати якусь підставу (бо війна, розпочата без усяких підстав, була б несправедлива),— оголосив, що підтримує посягання, які мали на Мантую другий Гонзага, Ферранте, володар Гвасталли, а на Монферрато — Карло-Еммануеле І, герцог Савойський, і Маргарита Гонзага, вдова-герцогиня Лотарінгська. Дон Гонсало, що походив з роду «великого капітана» й носив його ім'я, повоювавши у Фландрії, із шкури ліз, щоб розпочати війну в Італії, і тому, мабуть, гарячкував більше за всіх, домагаючись її оголошення. Поки що, тлумачачи по-своєму наміри вищезгаданого двору й випереджаючи його розпорядження, він уклав з герцогом Савойським угоду про вторгнення й розділ Монферрато, а потім легко домігся її затвердження графом-герцогом, запевнивши останнього, що надзвичайно легко можна заволодіти Казале, одним із найбільш захищених пунктів герцогства, переданого за угодою іспанському королеві. А від імені короля Іспанії він запевняв, що збирається зайняти територію у вигляді закладу, до рішення короля, який, частково через наполягання інших, а частково з особистих міркувань, відмовив тим часом новому герцогові в інвеститурі й зажадав, щоб спірні володіння було віддано під його тимчасове управління, а він, король, вислухавши претендентів, передасть їх тому, на чиєму боці виявиться право. Проте герцог Неверський не був схильний підкорятися такому рішенню.