Вона неквапно пішла додому, замкнулася в своїй кімнаті, розгорнула згорток і, дарма що була вже підготовлена, ойкнула з подиву, побачивши таку купу цехінів, які до того ж усі належали їй і яких їй жодного разу не доводилося бачити відразу більше одного, і то зрідка. Вона перелічила золоті й знову склала всі докупи, на ребро. Це вдалося їй через силу, бо вони щохвилі розсипались на всі боки й вислизали з її невмілих пальців. Кінець кінцем, поставивши золоті сяк-так уряд, вона завинула їх в ганчірку, зав'язала вузлом і, гарненько обкрутивши шворочкою, сховала в куточок свого матраца. Всю решту дня вона тільки те й робила, що мріяла, витала в хмарах і зітхала — що ж то воно буде завтра. Вклавшися спати, вона ще довго не могла заснути, знай думаючи про ті сто цехінів, які лежали під нею, а заснувши, й далі бачила їх уві сні. Вставши на світанку, вона відразу вирушила до маєтку, де перебувала Лючія.

Лючія зі свого боку, хоча їй, як і доти, дуже не хотілося говорити про свою обітницю, все ж вирішила набратися сміливості й розповісти все матері при цій зустрічі, яка, либонь, надовго мала стати останньою.

Тільки-но їм удалося зостатися вдвох, як Аньєзе мовила надзвичайно жваво й воднораз стишивши голос, ніби боячись, що хтось може підслухати:

— Я маю для тебе важливу новину,— і розповіла дочці про те, як їм несподівано поталанило.

— Хай благословить господь цього синьйора,— сказала Лючія,— тепер ви житимете в достатку та ще й іншим зможете допомогти.

— Як,— відказала Аньєзе,— ти що, не бачиш, що ми можемо зробити, маючи такі гроші? Послухай, адже в мене немає нікого, крім тебе, вірніше, крім вас двох, бо відколи Ренцо почав залицятися до тебе, я його однаково вже вважала за рідного сина. Аби тільки з ним нічого не сталося: щось довго він не дає знати про себе. Та нічого, невже ж усе має йти неодмінно погано? Сподіваймося на краще. Як на мене, то я, звичайно, воліла б зложити кості в рідному селі, але тепер, коли ти не можеш жити тут через цього лиходія,— тільки подумати, що він поряд! — тепер мені й село моє зробилось осоружне, а з вами обома я готова жити будь-де. Я ще тоді збиралася піти звідси разом з вами хоч на край світу і завжди про це думала, але куди подасися без грошей? Тепер тобі зрозуміло? Наш бідолаха Ренцо з таким зусиллям, відмовляючи собі в усьому, збив трохи грошенят, та налетіли законники й геть-чисто все підмели. Але господь натомість послав нам у нагороду таке щастя. Тож послухай: тільки-но Ренцо знайде спосіб дати нам знати, що він живий, де перебуває і що збирається робити, я й приїду до Мілана — неодмінно приїду сама. Раніш я іще б сто разів подумала, та коли прийшла біда, треба якось виходити з становища. Адже до Монци я вже їздила і знаю, що таке подорожувати. Візьму з собою надійного чоловіка, якогось родича, скажімо, Алессіо з Манджаніко. Бо ж, щиро кажучи, в нашому селі надійну людину знайти годі. З ним і приїду, витрати беремо на себе... розумієш?

Та, побачивши, що Лючія, замість повеселішати, робилася щодалі смутніша й ніжніша, Аньєзе урвала свою мову і спитала:

— Що тобі? Ти не угодна зі мною?

— Бідна моя нене! — вигукнула Лючія, обіймаючи її й сховавши обличчя на грудях у матері.

— Що сталося? — знов спитала з тривогою Аньєзе.

— Я повинна була сказати вам це раніше,— відповіла Лючія, підводячи обличчя й утираючи сльози,— та мені забракло духу, пожалійте мене...

— Та говори ти нарешті...

— Я тепер не можу стати дружиною бідному Ренцо.

— Як? Чому?

Низько похиливши голову, з мокрим від сліз обличчям, але вже не плачучи, Лючія уриваним голосом, без жодної скарги, розповіла про свою обітницю, як ото розповідають про річ, що її годі змінити, хоч би яка вона була гірка. Благально згорнувши руки, вона знов просила у матері прощення за те, що досі нічого не сказала їй; вона благала її не казати про це нікому й допомогти їй дотримати обітницю.

Аньєзе була вражена й засмучена. Вона була хотіла розсердитись на дочку за її мовчанку, та гнітючі думки притлумили в ній це бажання, їй хотілося сказати: «Що ж ти наробила?», але відразу здалося, що це буде виклик самому небу, тим паче що Лючія почала найяскравішими барвами змальовувати ту ніч, свій похмурий відчай,— коли вона дала обітницю, таку рішучу й урочисту,— і своє таке несподіване звільнення. Тим часом і Аньєзе пригадалися всякі випадки, про які вона не раз чула та й сама розповідала дочці,— про страшну й жахливу кару, яка падала на людей за порушення даної обітниці. Якийсь час вона сиділа ніби зачарована, а тоді сказала:

— Що ж ти тепер робитимеш?

— Тепер,— відповіла Лючія,— про нас потурбується господь, господь і мадонна. Я віддалася в їхні руки. Вони не залишили мене досі, не залишать і тепер, коли... Милість, якої я прошу у господа, єдина милість після спасіння душі,— це щоб він надав мені змогу повернутися до вас. І він виявить до мене цю милість, о, певна річ, виявить. Того дня, у тій кареті... Пресвята діво! Оті люди!... Хто б міг подумати тоді, що мене везли до того, хто назавтра вирядить мене до вас?

— Як же це ти не сказала все відразу своїй матері! — вигукнула Аньєзе з досадою, пом'якшеною жалістю й співчуттям.

— Зжальтеся наді мною, мені забракло духу... та й навіщо було засмучувати вас передчасно?

— А Ренцо? — спитала Аньєзе, похитавши головою.

Лючія здригнулася.

— Я не смію більше думати про цього нещасливця. Мабуть, нам не судилося... Напевно,сам господь не хотів нашого шлюбу... І хто знає?.. Але ні, я вірю, господь оборонить його від усякого зла й зробить його набагато щасливішим і без мене.

— І все ж,— провадила далі мати,— якби ти була не зв'язала себе отак навіки, я усе б залагодила. Маючи такі гроші! Оце тільки боюсь, чи не сталося якої біди з Ренцо.

— А хіба ці гроші,— відказала Лючія,— дісталися б вам, якби мені не довелося пережити цієї моторошної ночі? Господь зволив, щоб усе трапилось саме так! Хай буде воля його.

І ридання заглушили її слова.

Такий несподіваний доказ змусив Аньєзе задуматись.

Через деякий час, стримуючи ридання, Лючія вела далі:

— Тепер, коли всьому кінець, треба спокійно з усім примиритися, і, ви, бідна моя мамо, можете допомогти мені: моліться насамперед за свою нещасну дочку, а потім треба, щоб і бідний Ренцо дізнався про все. Потурбуйтеся вже про це ви, зробіть мені таку ласку, адже вам не заборонено думати про це. Коли дізнаєтесь, де він, хай йому напишуть, підшукайте когось... до речі, ваш двоюрідний брат Алессіо,— він чоловік розсудливий і щирий,— завжди добре ставився до нас і не стане базікати просто так. Хай він докладно напише, як я страждала і що на все те була воля господня. Хай Ренцо упокориться душею, а я вже ніколи, ніколи не зможу бути чиєюсь... Та й розтлумачити це йому треба обережніше, лагідніше, пояснити, що я, мовляв, так обіцяла, що справді дала обітницю. Коли він дізнається, що я дала обітницю мадонні... адже в ньому завжди був страх божий. А коли ви отримаєте звістку від нього, то попросіть написати мені, повідомте, чи він здоровий, а вже потім... потім більше нічого мені про нього не пишіть.

Глибоко зворушена, Аньєзе запевнила дочку, що все буде зроблено, як та хоче.

— І ще про одне я хотіла попросити вас,— знов заговорила Лючія.— Якби цей бідолаха собі на лихо не зв'язав своєї долі з моєю, то з ним не сталося б того, що сталося. І ось тепер він поневіряється по білому світу, його відірвано від діла, забрано все майно, усе, що він, бідолашний, заощадив... А у нас така сила грошей! О мамо! Коли вже господь послав нам такий дарунок, а ви бідолаху Ренцо справді вважали за свого... так, за свого сина... то віддайте йому половину грошей, бог нас не покине. Знайдіть слушну нагоду й пошліть їх, адже самому тільки небу відомо, як йому потрібні гроші!

— А що ти думаєш,— відповіла Аньєзе,— і справді пошлю!... Нещасний хлопчина! Чому, ти вважаєш, що мене так радують ці гроші? Я справді прийшла до тебе така рада... Та годі, я йому пошлю гроші, цьому бідоласі Ренцо! Але й він так само... я вже знаю, що кажу: ми справді раді несподіваним грошам, але тепер гроші йому радості не принесуть.