«Що за святий чоловік! Ох і мука! — подумав дон Абондіо.— Він ладен мордувати й себе самого, аби тільки ритися, докопуватись, розслідувати, розбирати по кісточках, і насамперед самого себе».
Далі він докинув уже вголос:
— Ви зволите жартувати, монсиньйоре. Хто ж не знає вашої непохитної мужності, вашого, безстрашного заповзяття?
І подумки додав: «Якого у вас навіть більше, ніж потрібно».
— Я не просив вашої похвали, яка змушує мене здригатися,— сказав Федеріго,— бо ж господь знає мої прогрішення; і того, що я знаю про них сам, досить, щоб змусити мене покаятись. Та мені хотілось би, мені хочеться, щоб ми вдвох упокорилися перед Господом і так само вдвох доклались на його волю. Мені хочеться, оскільки я люблю вас, щоб ви збагнули, як дуже ваша поведінка й усі ваші слова суперечать законові, який ви самі проповідуєте і за яким будете судимі.
— Усе звертають на мене,— сказав дон Абондіо,— але хіба люди, котрі скаржились на мене, не сказали вам, що вони підступно проникли в мій будинок, аби заскочити мене зненацька й примусити виконати вінчання проти статуту?
— Так, сказали, сину мій, але мене засмучує, мене лякає те, що ви все ще намагаєтесь виправдатись; що ви сподіваєтеся виправдатись, звинувачуючи; що ви берете свої звинувачення з того, мало б стати часткою вашої сповіді. Це ж ви, не скажу — поставили їх перед необхідністю, але ввели з спокусу вчинити так, як вони вчинили. Хіба б вони почали шукати цей неправедний шлях, коди б шлях законний не було для них закрито? Хіба б вони надумали дурити свого пастиря, якби він узяв їх у свої обійми, допоміг їм, дав добру пораду? Чи стали б заскакувати його зненацька, якби він не ховався? І ось за це ви ще звинувачуєте їх? І обурюєтеся, коли вони, після стількох поневірянь,— та що це я кажу? — саме в їхній розпал прийшли вилити свою душу перед своїм і вашим пастирем? Всяка скарга скривдженого, всяке нарікання нещасного огидні світові, бо так уже влаштований світ. Але нам! Яку користь ви мали б від того, коли б вони промовчали? Хіба не більша користь для вас, що всю цю справу винесено на суд божий? Хіба вони не дали вам нової спонуки полюбити їх (а у вас уже було для цього стільки спонук), створивши вам нагоду почути щирий заклик вашого кардинала, надавши вам засоби краще побачити й у якійсь мірі спокутувати вашу велику провину перед ними? А коли б вони кинули вам виклик, ображали, мучили вас, то й тоді б я сказав вам (невже мені довелося б казати це вам?): любіть їх саме за це. Любіть їх! Вони страждали, вони страждають, вони безпорадні, а ви потребуєте прощення, яке може виблагати їхня молитва; подумайте, яку ж бо вона має силу!
Дон Абондіо вперто мовчав, але то вже більше не була вимушена й нетерпляча мовчанка,— він мовчав, мов людина, котра хоче скорше обміркувати щось, аніж висловитися. Слова, які він почув, були несподіваним одкровенням, новим застосуванням учення, давно засвоєного ним як беззаперечна істина. Чужі нещастя, задумуватись над якими йому завжди заважав острах перед власними, справляли тепер на нього зовсім інше враження. І коли він не відчував повного каяття, яке мала б викликати в нього проповідь кардинала (той самий страх і далі був йому за оборонця), то принаймні відчував невдоволення собою, співчуття до інших, його серце повнилося ніжністю й збентеженням. Він був схожий, якщо нам буде дозволено таке порівняння, на сплющений і вологий гніт свічки, піднесеної до полум'я великого смолоскипа: спершу він чадить, бризкав, потріскує, врешті спалахує і, добре чи погано, але горить. Дон Абондіо уже був готовий відверто визнати свою провину й покаятись, якби його не хвилювала думка про дона Родріго. І все ж було помітно, що він майже розчулений, отож кардинал нарешті міг пересвідчитися, що його напучення не пішли намарне.
— І ось тепер,— провадив далі Федеріго,— він утік з дому, вона теж збирається покинути свій; в обох досить серйозна причина бути чимдалі від рідної оселі, без жодної надії будь-коли поєднатися тут і з упованням на Всевишнього, що він поєднає їх десь-інде. На жаль, тепер ви їм більше не потрібні, зараз вам не трапляється нагоди вчинити їм добро, і наше короткозоре передбачення не обіцяє її і в майбутньому. Але хто знав, можливо, милосердний господь вам її й наготував? Не пропускайте ж її, шукайте її, стійте на своєму посту, моліть господа, щоб він дарував її вам.
— Не пропущу, монсиньйоре, воістину не пропущу,— відповів дон Абондіо голосом, що цієї хвилини справді йшов в|д щирого серця.
— От і добре, сину мій! — вигукнув Федеріго і з гідністю, повною глибокого почуття, скінчив: — Бачить небо, мені б хотілося вести з вами зовсім інші розмови. Обидва ми вже прожили чимало; самому тільки богові відомо, як важко було мені ображати докорами вашу сивину і наскільки радісніше було б мені, поділяти з вами наші спільні турботи, наші жалі, розмовляючи про блаженне уповання, до якого ми вже підійшли. Дасть бог, слова, що з ними я звертався до вас у нашій бесіді, підуть на користь і вам, і мені. Тож постарайтеся, щоб усевишньому в судний день не довелося притягти мене до відповідальності за те, що я утримував вас на посту, який ви так злощасно знехтували. Не гаймо часу: північ наближається, наречений уже на порозі, тримаймо свої світильники запаленими. Принесімо господові жалюгідні порожні серця наші, і хай наповнить він їх тією мудрою любов'ю, яка виправляє минуле, утверджує майбутнє, яка тремтить і вірить, плаче й радіє — і став при всякій нагоді доблестю, якої ми всі так потребуємо.
Сказавши це, він підвівся; дон Абондіо рушив слідом за ним. Тут анонім попереджує нас, що то була не єдина бесіда цих двох осіб і що Лючія була не єдиною темою їхніх розмов, але цим йому доводиться і обмежитись, щоб не відхилитися від головної теми своєї розповіді. З тієї самої причини він не згадуватиме про інші гідні уваги речі, сказані кардиналом під час цих відвідин, ні про його щедрість, ні про залагоджені чвари — давню ворожнечу між окремими особами, родинами і навіть цілими селами, яка остаточно припинилася або трохи вщухла (на жаль, це останнє бував частіше), ні про деяких головорізів або лиходіїв, упокорених назавжди або на певний час, — одно слово, про всі ті речі, що так або інакше відбувалися в кожному містечку єпархії, де цей чудовий чоловік перебував навіть дуже короткий час.
Потім анонім повідомляє, що назавтра, як і було домовлено, прибула донна Прасседе забрати Лючію й привітати кардинала, що всіляко розхвалював і палко рекомендував їй дівчину. Можете собі уявити, з якими риданнями Лючія розлучалася з матір'ю. Вийшовши зі свого будиночка, вона ще раз сказала «прощавай» рідному селу а тим почуттям гіркоти, яке ми відчуваємо вдвічі дужче, покидаючи рідне місце, яке було єдино дороге і яке таким уже ніколи не буде. Але ця розлука з матір'ю ще не була остаточна, бо донна Прасседе заявила, що вони ще поживуть кілька днів у її маєтку, розміщеному поблизу. І Аньєзе обіцяла дочці навідати її там, щоб знов пережити ще гіршу розлуку.
Кардинал також був зібрався вирушити в подальший об'їзд єпархії, аж тут прибув курато з парафії, де стояв замок Безіменного, і попросив аудієнції. Коли його привели до Федеріго, він подав йому згорток і листа від цього синьйора. В листі було прохання умовити Лючіїну матір прийняти сто золотих цехінів, складених у згортку, на посаг дівчині або для використання на її розсуд, як їй видасться найкраще. Водночас він просив кардинала переказати їм, що коли він будь-коли стане їм потрібний,— адже бідна дівчина надто добре знає, де він живе,— то він готовий зробити їм будь-яку послугу і вважатиме це для себе за велике щастя.
Кардинал негайно звелів покликати Аньєзе, переказав їй прохання Безіменного (воно було вислухане з задоволенням і не без подиву) й вручив їй згорток, який вона взяла без особливих відмовлянь.
— Хай винагородить господь цього синьйора,— сказала вона,— а ви, ваша милість, постарайтеся якнайкрасніше йому подякувати! І вже, будьте ласкаві, нікому нічого не кажіть: знаєте, який у нас народ? Ви вже вибачте мені, адже я знаю — такі синьйори, як ви, не стануть базікати про ці речі, але... ви мене розумієте.
