— Хто ви? — з жахом питала Лючія огидну незнайому стару.— Навіщо мене посадовили з вами? Де я? Куди мене несете?

— До того, хто хоче зробити вам добро,— до поважного... Щасливі ті, кому він хоче зробити добро. Вам буде дуже гарно, дуже гарно! Тож не бійтеся, розвеселіться, адже він звелів заспокоїти вас. Ви скажете йому, що я всіляко намагалася заспокоїти вас?

— Хто він? Навіщо? Чого йому треба від мене? Адже я не рабиня його! Скажіть-бо мені, де я; відпустіть мене! Звеліть отим відпустити мене! Хай віднесуть мене до якої-небудь церкви. Адже ж ви жінка,— ради діви Марії!

Це ім'я, святе й ніжне, яке колись, дуже, дуже давно, вимовлялося з побожністю, а потім багато років не тільки не називалось, але, либонь, було навіть зовсім забуте,— це ім'я, долетівши до її слуху, викликало в свідомості цієї мегери дивне, невловне відчуття — ніби ото старезний дід, який осліп іще в дитинстві, згадав раптом про світло.

Тим часом Безіменний, стоячи біля воріт свого замку, напружено вдивлявся вниз: він бачив, як крок за кроком повільно наближаються ноші, зовсім так само, як досі карета, а попереду них на щохвилини більшій відстані біжить Ніббіо. Коли розбійник дістався до вершини, синьйор зробив йому знак іти слідом за ним. Вони зайшли до однієї з кімнат замку.

— Ну то як справи? — спитав синьйор, спинившись.

— Усе гаразд,— вклоняючись, відповів Ніббіо,— звістка — вчасно, жінка — вчасно, на місці — жодної живої душі, тільки один раз — зойк, довкола — нікого, візник — хвацький, коні — норовисті, зустрічей — ніяких, але...

— Тобто?

— Але... але, щиро кажучи, я б радше пустив би їй кулю в потилицю, якби мені наказали, аби тільки не чути її скарг, не бачити її обличчя.

— Що це значить? Що таке? Що ти маєш на увазі?

— Та те, що весь цей час, весь цей час... Дуже вже мені було її жаль.

— Жаль? Що ти тямиш у жалості? Хіба ти знаєш, що таке жалість?

— Цього разу я зрозумів це краще, ніж будь-коли: жалість — це така сама річ, як і страх. Якщо вже вона тебе взяла,— тобі капець!

— А розкажи лишень, як це їй вдалося розжалобити тебе!

— О найшляхетніший синьйоре! Вона так довго плакала, так побивалася, і очі в неї були такі благальні, а сама біла-білісінька, як смерть... і потім знов усе благала, і слова в неї якісь особливі...

А Безіменний тим часом думав: «Не хочу, щоб вона залишалася в моєму замку. Бовдур я, що вплутався в цю історію. Але ж я обіцяв? Обіцяв! Коли вона буде далеко... » — І, підвівши голову, владним тоном сказав Ніббіо:

— Послухай, викинь з голови всяку жалість; сідай на коня, візьми собі супутника,— якщо хочеш, навіть двох,— і скачи щодуху до дона Родріго, ти його знаєш. Скажи, щоб він прислав... чуєш, негайно, зараз же, бо...

Але якийсь внутрішній протестуючий голос не дав йому договорити.

— Ні,— рішуче сказав він, ніби намагаючись переконати самого себе не опиратися велінню цього таємничого поклику, — ні, іди відпочинь, а завтра вранці... зробиш те, що я накажу.

«Чи не диявол допомагає їй?» — подумав Безіменний, залишившись наодинці, стоячи зі схрещеними руками й дивлячись важким поглядом на той шматочок підлоги, де місячне сяйво, вливаючись через високе вікно, витворювало світляний чотирикутник. Тінь від товстих залізних гратів поділила його на квадрати, а від віконної рами розліпила на ще дрібніші клітинки. «Або якийсь чорт, або ж ангел охороняє її... Жалість у Ніббіо!.. Та щоб завтра вранці й духу її тут не було; хоч хай там що, а говорити про неї я більше не бажаю,— проказував він подумки з тим почуттям, з яким звертаються до вередливої дитини, знаючи заздалегідь, що вона однаково не послухається,— і думати про неї більше не хочу. Хай ця тварюка, дон Родріго, дасть мені спокій і не лізе зі своєю подякою; не хочу нічого більше чути про неї. Я зробив йому послугу... Ну, просто... тому, що обіцяв, а обіцяв... мабуть... така вже моя доля! А втім, я хочу, щоб цей мерзотник дорого заплатив мені за цю послугу. Зачекаємо — побачимо...»

Він заходився обмірковувати, що б це таке зажадати від Родріго як винагороду за зроблене, скорше — як відплату. «Жалість у Ніббіо! Як могло таке статися? — знову зринула думка.— Я хочу бачити її... Ні, ні... Так, так, хочу бачити її!»

Він перейшов ряд кімнат, помацки вибрався нагору вузькими сходами й опинився біля комірчини старої. Ударив ногою в двері.

— Хто там?

— Відімкни.

Зачувши голос, стара мерщій кинулася відчиняти; загримів засув, і двері розчахнулися навстіж, Безіменний з порога обвів очима комірчину й при світлі каганця, що блимав на столику, забачив Лючію, яка згорнулася клубочком на підлозі, в найдальшому закутку.

— Хто сказав тобі, відьмо, жбурнути її туди, ніби мішок з ганчір'ям? — кинув він старій, гнівно насупивши брови.

— Де вона зволила, там і влаштувалася,— улесливо відповіла стара.— Я просто з сили вибилася, щоб заспокоїти її,— вона вам це сама скаже,— та тільки нічого путнього не вийшло.

— Встаньте,— звелів Безіменний, підступаючи ближче до Лючії.

Удар в двері, брязкіт засува, поява цього чоловіка та його слова змусили здригнутися від жаху і так украй злякану душу,— і Лючія ще далі забилася в куток, затуливши обличчя руками, не ворушачись, дрижачи всім тілом.

— Встаньте, я не хочу робити вам зла... навпаки, я можу допомогти вам,— повторив синьйор.— Та встаньте ж! — гримнув він, розлючений тим, що обидва рази його наказ зостався невиконаний.

Бідолашка підхопилася, ніби жах додав їй сили, але тут же впала навколішки. Склавши руки, наче перед розп'яттям, вона одразу опустила їх і промовила:

— Я в вашій волі — убийте ж мене.

— Повторюю, я не хочу чинити вам ніякого зла,— відповів Безіменний, пильно дивлячись на це обличчя, спотворене страхом і горем.

— Бадьоріться, бадьоріться,— метушилася збоку стара.— Якщо вже він сам каже, що не хоче кривдити вас...

— А навіщо ж він завдає мені цих пекельних мук? — урвала її Лючія тремтячим від страху голосом, в якому, однак, бриніла безнадійна рішучість.— Що я йому зробила?

— Скажіть, може, з вами погано обходилися? Говоріть же!

— О боже, погано обходилися! Мене заманили, схопили силою! Навіщо! Навіщо вони мене схопили? Навіщо я тут? Де я? Я — бідна дівчина! Що я їм зробила? В ім'я бога,..

— Бог та бог, — урвав її Безіменний, — завжди — бог! Той, хто сам не може захистити себе, у кого немає сили, вічно тиче цього бога, ніби він з ним радився! Що ви хочете цим сказати? Примусити мене...— і він не закінчив фрази.

— О господи! Що я хочу сказати? Що я можу сказати, нещасна, крім того, щоб ви поставились до мене милосердно? Бог прощає стільки гріхів за один милосердний вчинок! Відпустіть мене, благаю вас, відпустіть! Людина, якій судилося також померти, не повинна змушувати отак страждати бідну істоту! О, ви, як господар, накажіть відпустити мене! Адже мене приставили сюди силою. Відішліть мене з цією жінкою до ***, там моя мати. О пресвята діво! Змилостивіться наді мною, відішліть мене до моєї матері! Можливо, вона й недалеко звідси. Я бачу рідні гори! Навіщо ви мене мучите? Нехай відвезуть мене до церкви. Я молитимусь за вас ціле життя. Що вам коштує сказати одно лиш слово? О боже, я бачу, ви готові зжалитись наді мною: скажіть одне тільки слово, скажіть його. Бог так багато прощає за один милосердний вчинок!

«Чому вона не дочка одного з тих псів, що змусили мене піти у вигнання! — подумав Безіменний.— Одного з тих негідників, що були б не проти бачити мене мертвим. Як би я тішився тоді її стогонами, а тепер...»

— Ой, не гоніть від себе доброго поривання,— палко провадила окрилена Лючія, помітивши миттєву нерішучість у погляді й у всьому поводженні свого мучителя.— Якщо ви не виявите мені цієї милості, мені її виявить господь — він дасть мені померти, і все для мене скінчиться. А ви! Настане колись і ваш день... Але ні, ні... Я завжди молитимусь творцеві, хай він вас оберігає від усякого зла... Що вам коштує сказати тільки одно слово? Якби ви могли відбути ці муки!