Перший привал вони зробили тільки надвечір, коли сонце, закотившись за далекий обрій, запалило все небо рожевим полум'ям. Рудін уже давно бачив, що Щукін знову ледве пересуває ноги, але хотів відійти якнайдалі від Мінська. Коли він оголосив про відпочинок, Щукін, як ішов, так з ходу і впав на пругкий мох. Рудін сів біля нього на зарослу брусницею купинку. Навколо був неоглядний торфовий океан з острівками ріденького і чахлого чагарника. По шосе відступали німецькі війська, звідти долинав гул моторів, брязкіт металу.
Щукін, як тільки опам'ятався трохи, підвівся, розстебнув сорочку і витяг дуже зім'яті аркуші паперу, скріплені металевими скобками.
— Ось, візьміть… — глухо сказав він. — Віддаю до ваших рук своє життя.
Рудін розгорнув аркуші. Так, це було саме те, про що він мріяв. Це був просто поіменний список; у ньому були зазначені міста, де ці агенти мали закріплятися, були паролі, явки і короткий виклад версій, за якими агенти будуть жити.
Рудін акуратно склав списки і засунув за комір сорочки. Довкола — тихий простір неоглядного торфового болота. Не долинало гомону й від шосе. У Рудіна було таке відчуття, ніби все життя на повному ходу раптом зупинилось, і тому навколо така дзвінка тиша. Але це відчуття тривало недовго: над шосе злетіла червона ракета, і одразу ж у небі почувся наростаючий гул літаків. Почалося бомбардування шосе.
— Наші працюють, — сказав Рудін.
— Ці списки тепер ще мають цінність? — стривожено спитав Щукін.
Рудін здивовано поглянув на нього.
— Звичайно! Це дуже цінний документ! Дуже! — Рудін подумав і спитав: — А це не може виявитися липою, спеціально виготовленою Мюллером для нас?
Щукін розкрив рота, хотів щось сказати і знову закрив його. Він з острахом дивився на Рудіна.
— Будь ласка, не нервуйтеся так, адже це тільки моє припущення, — сказав Рудін. — Щоб його відкинути, мені здається, буде найкраще, якщо ви якнайточніше і якнайдетальніше розповісте, як ви його дістали. І, будь ласка, не ображайтеся. Ми зобов'язані передбачити все, що можна передбачити.
— Добре. Я зараз пригадаю… — сказав Щукін і, зібравшись з думками, почав розповідати: — Коли ви поїхали, Мюллер оголосив, що ми поїдемо на добу пізніше. Наші автобуси й грузовики були напоготові. Весь день робили цей список. Вся група працювала. Кожний готував Мюллеру дані по своїх питаннях, а він узагальнював це воєдино і віддавав на передрук у двох примірниках друкарці, яка працювала в кабінеті Біркнера. До речі, Біркнер разом з вами не поїхав?
— Начебто ні, а що?
— Після вашого від'їзду я більше його не бачив… Так… Отже, весь день тривала робота над списком. Надвечір мене викликав Мюллер, і я здалеку побачив у нього на столі передруковані сторінки описку. Я дуже нервував. Ви поїхали, і я не знав, що я можу зробити з списком, навіть якщо його захоплю. У мене була думка вбити Мюллера. Але куди після цього тікати? Хто мені взагалі повірить? Потім я подумав, що, мабуть, все ж ми поїдемо за вами, і я вирішив чекати зручнішого моменту. А взагалі… якщо казати прямо, я злякався… Години близько десятої вечора Мюллер наказав мені спалити всі свої папери і сам був присутній при цьому. Палили в кабінеті Зомбаха в печі. Потім він наказав нам спуститися вниз, у вестибюль, і там чекати його. А сам він залишився на третьому поверсі, дё в цей час була тільки друкарка. І раптом почався авіаційний наліт. У нас там, внизу, виникла суперечка, чи ми повинні йти в сховище, чи чекати тут, як наказано. Чоловік з десять все ж побігли у двір. Я скористався метушнею і піднявся на третій поверх. Я ще не знав, що зроблю, але настрій цього разу був рішучий.
Приготував пістолет. Найперше, що я побачив там, на третьому поверсі, була пристрелена друкарка. Вона лежала на порозі кабінету Біркнера.
— Її убив Мюллер?
— Більше нікому. Двері до кабінету Мюллера були відчинені, і я побачив його. Він вигрібав щось із сейфів і зсипав у брезентовий мішок. Що саме, я не бачив. Я бачив тільки портфель, що лежав на краю великого столу. А наліт все дужчав і дужчав. І бомби падали зовсім близько. Думаю, самий зручний час, ніхто мого пострілу не почує. І я вже поліз до кишені по пістолет. У цей час Мюллер підхоплює брезентовий мішок, біжить з ним до сходів і кричить у проліт, щоб хто-небудь швидко піднявся і взяв мішок. Він, коли вибігав з кабінету, прикрив мене дверима. Тут я вибрався з-за них — і в кабінет. Думаю, якщо портфель замкнений, беру його, як є, і тікаю світ за очі. А портфель вшитися відкритим. Тоді я витяг з нього один примірник списку, поклав портфель, а сам в туалетну кімнату поряд з кабінетом. Усе це сталося за одну хвилину. І, на моє щастя, в цю мить погасло світло в усьому будинку. Через двері я чув, як прибіг Мюллер. Лаявся. Чиркав сірниками. Потім, очевидно, взяв портфель і побіг. Я сховав список під сорочку і також вниз і через двір вийшов до автобусів. Сказав, що живіт заболів. І ми поїхали. Мюллер попереду на легковій, а ми двома автобусами. По дорозі нас обстріляли партизани. Двох поранили. Але автобуси промчали на великій швидкості. У бій там вступили тільки солдати, які їхали на грузовику, що замикав колону. А на світанку ми потрапили під бомбардування. Шосе забите військами. Ні вперед, ні назад. А над нами — літаки. Скільки там німців загинуло — жах! Один танк в кювет перекинувся, то я за ним і відлежався, поки літаки полетіли… Ну от, а потім ми приїхали туди, до вас…
— Будинок Мюллер висадив у повітря? — спитав Рудін.
— Коли я тікав, солдати поливали стіни бензином.
— Ну, а що було б, Щукін, якби ви зі мною не зустрілися?
— Не знаю, не знаю… — бурмотів Щукін. — Тільки ви знаєте, хто я і що я. А без вас мені так і так кінець.
Рудін дивився на Щукіна з складним почуттям. Те, що він зробив, заслуговувало на найвищу подяку, і треба визнати, що в рішучий момент він діяв непогано. Але Рудін не міг забути, що ця величезна справа весь час трималася на волосині через істеричний характер Щукіна.
— Як кажуть, добре те, що добре кінчається, — сказав Рудін. — Але могло все скінчитися дуже погано, аж страшно думати про це.
— А чому ви не залишились? — раптом обурено спитав Щукін. — Головне було «Два ікс», ви знали, що ми залишаємось, а самі поїхали?!
— В тому-то й річ, що точно я нічого не знав, — посміхнувся Рудін. — Ви ще, чого доброго, поскаржитесь тепер на мене і мені перепаде?
Щукін теж хворобливо посміхнувся.
— Справу наполовину зроблено, Щукін. І за це вам велике спасибі.
— Чому наполовину? — здивувався Щукін. — Ви ж казали…
— Список, поки він тільки в нас, нічого не вартий. Його треба доставити куди слід. Це ще треба зробити. А навкруги — війна…
Вночі вони пройшли ще глибше в торф'яний масив і, вибравши сухішу місцинку, розташувалися на нічліг. Спали по черзі, по дві години. Як тільки розвиднілося, взялися за діло: Щукін диктував дані списку, а Рудін зашифровував їх на стьожках паперу, відірваних від сторінок списку. Потім вони розірвали список на дрібні клапті і все це на вигляд паперове сміття запхали під підкладки своїх піджаків. Нести через фронт список в цілому вигляді було б дуже ризиковано. А скласти його потім з клаптиків для фахівця справа неважка.
Тепер найбільшою небезпекою для них була загроза нарватися на відступаючих гітлерівців, які могли їх убити або взяти в полон. Рудін вирішив, що безпечніше для них буде йти не вздовж шосе, а зврнути від нього на північ. Далеко від гомінких дорожніх магістралей Рудін сподівався знайти надійну людину і заховати в неї зашифрований список.
Затемна вони зупинилися край лісу. Віддалік, на узгір'ї, виднілися обриси невеликого села. Давався взнаки голод, у голові шуміло, тіло сковувала слабість. Щукін в дорозі їв зелену брусницю, і тепер його знесилювали приступи нудоти.
Залишивши Щукіна в кущах, Рудін пішов до села. Він підійшов до нього з городів. Ідучи вздовж тину, підкрався до рогу похиленої хати і прислухався: він почув звук, якого не чув уже кілька років, — у хаті тихо пхикала дитина. І так йому спокійно стало на душі від цього дитячого плачу, що він, не ховаючись, обійшов хату, через хвіртку зайшов у двір і потім у сіни. Він чув не тільки плач дитини, а й голоси чоловіка й жінки, що розмовляли. Рудін засунув руку в кишеню, де лежав щукінський пістолет, і з силою рвонув двері.
