— Віддаю перевагу золотцю.

— Ну і дурний. Долар — він, що в світі не скоїться, завжди на ребрі стоїть, а золотце — воно — вагу має і пробу, і на нього коли попит, а коли й самий тільки клопіт.

— А чого ж тоді цей тип долари продає? Виходить, камінці краще?

Єремеїч поблажливо усміхнувся.

— Ти, любий друже, я бачу, дієш наосліп, а не як фахівець. — Він помовчав і заговорив тоном лектора, причому було видно, що йому приємно навіть говорити про це. — Долар завжди стоїть на ребрі — це факт. І з ним ніякої фантазії статися не може. А камінці, любий мій, вони не тільки блиском виграють, вони самі грати можуть. Звичайно, у нашому місті для них ніякої гри нема. Ти кажеш, що той чоловік із Заходу, а там зовсім інша справа. Якщо він, скажімо, з польських районів, то там камінець грає скільки завгодно. Там діє не камінчик, а мода і жіночі примхи і фанаберія. І тоді починає вигравати всіма бліками ціна камінчика. От тобі, шановний, і зиск: тут у нас взяти каміні без будь-якої гри в ціні, а там пустити їх в усьому блиску. А з доларом, хоч він і твердий, такої гри і блиску не буває.

— А чого ж ти сам не пустиш камінці на блиск?

— Якби знав дорогу на Захід, пустив би, — прорік Єремеїч. — А потім ще має значення вдача ділка. Долар любить ділка спокійного, котрий свої нерви береже, як гроші. Але завжди були й такі — з фантазією в голові, що люблять пограти на власних нервах. Такому нічого, крім камінців, не треба. І зауважу: ділами вони орудували мільйонними. Прогоряли іншим разом страшенно, але риск їхній завжди добре оплачувався.

— Цей, мабуть, якраз такий і є,— роздумуючи, сказав Бабакін і, мовби стрепенувшись, пожвавився. — Спасибі, Єремеїч, за урок. Тепер я, мабуть, з цим типом побалакаю. А то я, дурний, думав: нащо людині камінці, коли в неї є долари? — Бабакін спантеличено похитав головою. — Скажи, будь ласка, цінна наука!

На обличчі в старого проступили тривога і злість. Тривога, що Бабакін перехопить у нього клієнта, а злість, мабуть, на себе за те, що він невідомо навіщо напоумив цього тупоголового кустаря-одинака. Він явно не знав, що йому робити, щоб усунути конкурента.

— А ти долар в руках коли-небудь тримав? — раптом нібито занепокоєно спитав він.

— Не доводилось.

— Тоді не лови гав: в одну мить фальшивку тобі підсунуть.

— А як перевірити? — діловито спитав Бабакін.

— Як, як… — цього разу Єремеїч від повчання утримався.

— А ти фальшивку відрізниш? — спитав Бабакін.

— За два аршини одним оком.

Бабакін засунув руку за пазуху й витяг зелений доларовий банкнот.

— Який він? Правильний чи як? — спитав Бабакін, тримаючи банкнот на відстані.

— Покажи ближче, — притихлим голосом попросив Єремеїч.

Бабакін покрутився і дав йому бумажку.

Треба було бачити, як Єремеїч узяв її і як він її тримав — шанобливо, обережно, навіть ніжно, як він любовно з усіх боків її оглядав і довго не хотів повертати Бабакіну.

— Гарантія — справжній, — сказав він нарешті, з повагою дивлячись на Бабакіна. — А ти, я бачу, не такий простакуватий, як здаєшся.

— Ти про це? — Бабакін вказав на американський банкнот і тут же засунув його за пазуху. — Просто для колекції зробив пару бумажок. Був у мене один камінець, випадково в руки попався, і ходу я йому не бачив. От і загнав його. Так той тип усе не вірив, що в мене тільки один цей камінець. «Ну і ділки, — каже, — у ваших краях! Вам би, — каже, — тільки курми торгувати».

— А їх у нього багато? — обережно спитав Єремеїч, торкаючись пальцем грудей Бабакіна, де була схована доларова бумажка.

— От з такої пачки витяг, — Бабакін показав руками пачку завбільшки з цеглину й індиферентно сказав: — А може, мені пошукати йому цих камінців? Мені ж, дурневі, не раз їх пропонували, а я не брав. Нащо, думаю, мені такий неходовий товар?

— Ти почекай, — раптом по-змовницькому сказав Єремеїч. — Для початку хочеш від мене на цьому добрий шмат заробити?

— Як це? — недовірливо поцікавився Бабакін.

— А так. Зведи мене з цим чоловіком, і від мого обороту матимеш комісійні.

— Ти ж обдуриш, Єремеїч, скажеш, що такий-то оборот, а насправді провернеш інший.

— Даремно говориш, — образився Єремеїч. — Між собою ділові люди рук не бруднять. Ніколи. Ми ж не більшовики — щоб вони згоріли в пеклі! Закон: ти допоможи мені, а я тобі.

Бабакін ще хвилин з десять не здавався. Єремеїч насідав і розпалювався все дужче. Нарешті Бабакін капітулював, і трагічна для Єремеїча його зустріч з Кравцовим відбулася…

До весни кравцовська група «Алмаз» з негласною допомогою Бабакіна провела ще кілька таких операцій. У дальшому з кожної операції Кравцов організовував «відходи» для Савушкіна, який і досі вів свої комерційні справи з інженером Хорманом. Якось Кравцов прийшов до Клейнера і сказав:

— По-моєму, ми викачали все, що було в цьому місті. Прошу вас подумати про мою наступну роботу.

— Без роботи ви не залишитесь, — відповів Клейнер. — А поки що, пане Конопльов, я маю честь повідомити, що на заслуги в організації допомоги армії вас нагороджено орденом…

Підготовка і тотальне закидання агентури почалося ще в кінці зими. Радянських військовополонених привозили в «Сатурн» з кількох таборів, навіть з тих, що були в Польщі й Німеччині. Спеціальні співробітники абверу, послані в табори, провадили там попередній відбір. На кінець березня Андросов сам уже не справлявся з перевіркою і обробкою полонених, що надходили в «Сатурн». На допомогу йому було направлено Рудіна.

З ранку до пізнього вечора Рудін розмовляв з полоненими. За день перед ним проходила валка людей, і в кожного за душею була якась підлість. За цією ознакою їх і підбирали у таборах. Але, позначені одним тавром, ці люди були все-таки дуже різними. Таких, які свою підлість переконано вважали доблестю, було небагато. Більшість, розмовляючи з Рудіним, намагались применшити значення свого підлого вчинку. І тоді між Рудіним і його співрозмовником починалася своєрідна гра. Полонений скромничав, казав, що він лише формально вважався донощиком, але нічого особливо корисного для Німеччини зробити, мовляв, не встиг. А Рудін цю його скромність спокушав і за ступенем податливості полоненого на спокуси визначав глибину падіння людини і її небезпечність як майбутнього агента. Проте й ці «скромники» були далеко не на один копил. Один ставав скромним, лише коли дізнавався, яка в нього буде робота, і категорично заявляв, що все написане в характеристиці — чистісінька брехня. Рудін бачив: перед ним негідник та ще й боягузливий. Інший, добровільно давши згоду стати агентом, якого пошлють у радянський тил, тримався скромно тільки для того, щоб йому дали завдання легше, бо на серйозну справу у нього, як бачите, нема здібностей… Були й такі, що заради добрячого заробітку погоджувались на все. Найрідкіснішою різновидністю були переконані ідейні вороги Радянської влади, які щиро бажали вислужитися перед її ворогами… Словом, що не людина, то нова загадка для Рудіна. І загадка нелегка, коли врахувати, що від його рішення залежало, чи опиниться та або інша людина на радянській території як агент гітлерівської розвідки. Він старався, звичайно, відправити в розвідувальну школу якомога більше таких, що за своїми даними просто не могли стати хорошими агентами. Проте робити це треба було дуже обережно: відібрані ним люди проходили ще не одну перевірку в школі.

На кожного прийнятого до школи агента Рудін складав словесний портрет і коротку характеристику. Він передавав ці відомості Бабакіну, той переправляв їх Маркову, а потім їх одержувала Москва. Але Рудін розумів, що Москва чекає від нього більшого. Він вдавався до всього, щоб проникнути в неприступну таємницю «Сатурна» і знати не тільки в обличчя й імена агентів, але і те, коли, куди, з якою метою їх закидають у радянський тил. Одних ближче до цієї мети він не став. Марков мав рацію: з початком тотальної підготовки агентів обстановка в «Сатурні» для Рудіна стала сприятливішою. Поспіх завжди у конфлікті з пильністю і навіть з простою обережністю. І все ж недурні люди, видно, розробляли систему секретності найважливіших таємниць «Сатурна».