«Сатурн» — «Зілле».

«Савчук, наш кур'єр, людина цілком надійна. Будь-які підозри відпадають. Дуже шкода, що він не знайшов контейнера, однак нічого небезпечного для вас у цьому немає. Нехай Савчук віддасть вам бланки для резервних документів, а також сорок три тисячі карбованців, які він мав при собі. Гроші у великій кількості надішлемо наступною оказією, яку вже готуємо. Сам Савчук нехай відпочине і повертається назад. Він повинен іти в розташування тридцять третьої армії, як було з ним домовлено заздалегідь. Там, як і раніше, фронт рідкий, а наших солдатів попереджено. Привіт. Доктор».

«Зілле» — «Сатурну».

«Сьогодні Савчук вирушив назад за домовленим маршрутом з виходом на квадрат 654. Зілле».

«Сатурн» — «Зілле».

«Вас добре зрозумів. Дуже потрібні дані про мобілізацію нових поповнень армії. Чекаємо. Привіт. Доктор».

«Зілле» — «Сатурну».

«Вчорашню інформацію про аеродром і випробування там нових літаків підтверджуємо остаточно. Підтверджуємо і цілковиту надійність джерела. Його цікавлять лише гроші і антирадянські розмови. Йому сорок п'ять — п'ятдесят років. Справжнє його прізвище Бусаров Євгеній Ларіонович. Відповідаємо на ваше запитання: його мобілізував військкомат під час поголовної підчистки резервів, і він потрапив до батальйону обслуговування аеродрому авіапромисловості, де порядки майже цивільні. Він дає гроші якомусь черговому, і той відпускає його до Москви на день-два, а то й на тиждень. Вирішує сума грошей. Ви зрозуміли правильно: на нього нас вивів головний диспетчер, який разом з ним сидів у таборі в тридцять восьмому році. Останнє і найголовніше: учора він сказав, ніби в тридцять сьомому році його вербував секретар німецького посольства в Москві, якого звали Густав. Він одержав від нього один раз гроші, але інформації не давав, бо боявся, а через три місяці його заарештували і вислали в табір. Чи не можна це перевірити і тоді вирішити, чи варто йому довіряти. Інакше, враховуючи, що він розуміє, хто ми, його треба буде ліквідувати. Привіт. Зілле».

«Сатурн» — «Зілле».

«Інформація від диспетчера надзвичайно цінна. Вас обох премійовано великою сумою, яку вже переказано на ваші рахунки. Поздоровляємо. Перевірка Бусарова щодо його батька і його родини все підтвердила. Вербуйте його сміливо. Передайте йому привіт від Густава. Його кличка за тією вербовкою була Злий. Він — чудова ваша знахідка, аби тільки почав працювати. Савчук повернувся, відгукується про вас добре.[3] Найближчими днями висилаємо нового кур'єра, відомого вам викладача нашої школи Гурєєва, який привезе вам гроші, документи на обидва домовлені варіанти вашого подальшого життя, а також фотокамеру для Бусарова.

Потім Гурєєв залишиться в Москві для виконання особливого завдання. Підшукайте йому житло на перші дні. Привіт. Доктор».

Командир батальйону сто дев'ятої дивізії капітан Тихомиров не спав третю ніч. Разом з солдатом Кравченком він, не вилазячи, сидів у тісному окопчику бойової охорони. Лише вдень вони по черзі спали потроху. Обличчя в обох заросли сірою щетиною. Вже п'яту добу з сірого неба сіявся дрібний, в'їдливий дощ. На дні окопчика поблискувала вода. Їхні шинелі промокли наскрізь, набухли, стали важкими, і, хоч уночі буо по-літньому тепло, обох немилосердно морозило.

— Ну, розумію я, тут моя служба, — сказав Кравченко, співчутливо дивлячись, як комбат роздратовано припалював відвологлу цигарку. — А чого ви страждаєте, товаришу капітан?

— Треба, Кравченко, треба, — пробурчав Тихомиров і шпурнув під ноги цигарку, яка так і не запалилася.

— Ви сховайте, товаришу капітан, пачку на тіло, під гімнастьорку, — порадив Кравченко. — За годину просохне.

Тихомиров засунув «Біломор» за пазуху, щулячись від дотику до тіла холодної і мокрої пачки.

— Наступ, чи що, тут готується? — помовчавши, спитав Кравченко.

Тихомиров не відповів. Кравченко питав його про це уже втретє. Капітан твердо вирішив, що аж до початку самої справи, заради якої вони тут стирчать, він солдатові нічого пояснювати не буде. І в Москві йому сказали, що язик треба тримати за зубами. А якщо говорити відверто, він і сам про це знав дуже мало. Знав, що справа дуже важлива, а тому й така секретна. Позавчора його викликали не куди-небудь, а в Москву. Літак У-2 спеціально для нього ганяли. А в Москві довелося побувати у такого великого начальника, що він спочатку і говорити з ним до пуття не міг. Тихомиров так і не з'ясував, хто був за званням той начальник, одягнутий у цивільне. Але Тихомиров бачив, що перед ним виструнчуються навіть полковники. І на всякий випадок звертався до нього: «товаришу генерал».

Генерал привітався з ним і без зайвих балачок підвів до детальної карти фронту, що займала майже всю стіну його величезного кабінету. Довгою указкою він доторкнувся до місця на карті, що його Тихомиров знав, як свої п'ять пальців. Тут була ділянка фронту, яку тримав його батальйон.

— Це місце вам знайоме? — спитав генерал.

— Так точно, товаришу генерал.

— Ваш батальйон стоїть тут?

— Так точно, товаришу генерал! Тут.

— Коли ви особисто були отут, де яр?

— Позавчора, товаришу генерал. Там якраз пройшло через фронт троє наших оточенців, і я їх допитував про обстановку на тому боці.

Генерл поклав указку на стіл і зацікавлено спитав:

— Вони пройшли благополучно?

— Так точно, товаришу генерал.

— Німці їх не обстрілювали?

— Так точно.

Генерал скривився.

— Та зачекайте ви з своїми «так точно»! Давайте-но сядемо.

Вони сіли за довгий стіл один проти одного. Генерал простяг Тихомирову розкриту коробку якихось дорогих цигарок.

Генерал закурив.

— Отже, німці їх не обстріляли? — тихо, ніби сам до себе, промовив генерал і раптом швидко запитав: — А не дивно це?

— Так точно, дивно, — відповів Тихомиров, сердячись на себе, що знову не обійшовся без «так точно». — Тим паче, що оточенці казали: німців вони бачила. Бо що-що, а очі в німців теж є.

Генерал усміхнувся.

— В тім-то й річ, що є. Ну, а наші чому їх не обстріляли?

Тихомиров вмить почервонів. Питання генерала зачіпало те, про що цими днями у нього вже була неприємна розмова з самим командиром дивізії: Тихомиров хотів змінити розташування правого крила батальйону, а командир дивізії робити це заборонив. Зараз Тихомиров не знав, чи має він право сказати про це генералу. Вирішив поки що не говорити, а просто пояснити, в чому тут річ.

— Так, значить, яр, товаришу генерал, — почав Тихомиров, озираючись на карту. — І розташований він якраз на самому правому фланзі нашої дивізії і мого батальйону. І тут у мене стик з сусідом, з одинадцятою дивізією. Тільки цей яр і розділяє нас. Але він пересікає фронт не впоперек, а навскіс, так що з моєї точки яр видно в тому місці, де він ще глибокий. А вихід з яру на ділянці сусіда. Оточенці виходили якраз яром. Мої бійці вночі їх не виявили, та я їх і не винувачу. Ночі тепер темні. До того ж дощ шумів, а оточенці йшли, звичайно, акуратно. А коли вони з яру вийшли, то опинилися вже за переднім краєм сусіда. Чого ж тут стріляти? Їх просто затримали, та й усе.

— Так, так… А може й німців яр підвів?

— Не виходить так, товаришу генерал, — обережно заперечив Тихомиров. — Оточенці розповідали, що вони кілометрів зо два від яру йшли по відкритій місцевості, саме там німців вони й бачили. А треба сказати, що якраз на цьому місці навпроти нас німці сидять дуже густо.

Генерал підвівся і знову підійшов до карти. Тихомиров теж підвівся, але залишився біля столу. Генерал засвітив яскраву лампу над картою.

— Підійдіть сюди. Покажіть мені, де розташована ваша крайня бойова охорона.

Тихомиров показав.

— Так от, починаючи з сьогоднішньої ночі і поки не одержите відміни цього наказу, ви особисто повинні перебувати тут, у своїй бойовій охороні. Командування батальйоном на цей час передайте своєму заступникові або комусь із командирів рот. Тут через фронт з того боку мають пройти до нас дуже потрібні і цінні люди, але пройти вони повинні без будь-яких ускладнень. Жоден з ваших солдатів не має права вдаватися до зброї.