— Ви вчора кого-небудь посилали на автомашині до Мінська?

Обличчя в Мюллера стало кам'яним від напруження.

— А що таке? — неквапливо спитав він, намагаючись не виявити тривоги, що охопила його від думки, що Зомбах докопався до історії з списками. — Капітану Ноелю я надав відпустку на десять днів і дозволив доїхати до Мінська на черговій машині. А в чому справа? Знову з приводу заощадження бензину? — Мюллер уже взяв себе в руки і навіть надав обличчю глузливого виразу.

— Машину висадили в повітря партизани, — сказав Зомбах. — І, очевидно, капітана Ноеля вбито.

Мюллер миттю зблід, схопився. Можна було подумати, що для нього не було дорожчої людини, ніж капітан Ноель.

— Де це сталося?

— Звідси недалеко — шістдесят перший кілометр по Мінському шосе.

— Я їду на місце. — Мюллер швидко вийшов з кабінету.

Коли б Зомбах разом з Мюллером поїхав на місце катастрофи, його здивувала б поведінка свого заступника і там.

Разом з солдатами, що супроводили його, і з тими, що приїхали на танкетці, Мюллер більше години порпався в попелі і шматках заліза, поки не знайшов два обгорілих портфельних замки. Він поклав їх до кишені і з цієї хвилини втратив будь-який інтерес до того, що сталося на шосе. Навіть не підійшов до трупа свого ад'ютанта, який лежав під плащ-палаткою. Відкликавши вбік гестапівця, який керував розслідуванням, Мюллер спитав:

— Партизани?

— Поза будь-яким сумнівом, — відповів гестапівець. — Не вперше стикаюся з їхньою роботою.

— У машині були мій шофер і ад'ютант.

Гестапівець спитав:

— У вашого ад'ютанта були золоті зуби?

— Так.

— Він, — гестапівець кивнув на труп, прикритий плащ-палаткою.

Мюллер сів у машину й поїхав. Він був майже зовсім спокійний. Похитуючись на сидінні машини, пробував з'ясувати, що ж все-таки його ще тривожило. І раптом згадав: Андросов сідав у машину разом з капітаном Ноелем. Навіщо він був потрібен ад'ютанту? Це слід негайно з'ясувати. Повернувшись у «Сатурн», він насамперед спитав про це Рудіна, але той абсолютно нічого не знав. Нічого не міг сказати Мюллеру і викликаний до нього Щукін.

Андросов не з'явився й до обіду. Тепер про його зникнення знав весь «Сатурн». І тільки тоді до Мюллера прийшов Фогель. Виявляється, він знав від Ноеля, що Андросов допомагає йому дістати якийсь подарунок для дружини. Проте це повідомлення Фогеля мало що пояснювало.

Розшукати Андросова було доручено гестапо. В цьому розшуку брав участь і Кравцов, отже, нема нічого дивного в тому, що через тиждень з гестапо в «Сатурн» надійшли відомості, що проливали світло на долю Андросова. Гестапо через свою таємну агентуру встановило, що приблизно тиждень тому група невідомих осіб, очевидно причетна до таємних комуністичних організацій, схопила на вулиці якогось росіянина, який нібито працював у гестапо, і, як зрадника, стратила його. Місцезнаходження трупа невідоме…

Перечекавши після цього майже місяць, Рудін пішов на зв'язок з Бабакіним. Їхня зустріч відбулася на базарі в паркий літній день. Від спеки весь базар здавався якимсь півсонним. Люди тислися в тінь від рундуків, і було незвично тихо. Тільки через рівні паузи коло базарних воріт вигукувала скрипучим голосом молодичка:

— Сахарин, сахарин!

Рудін підійшов до рундука Бабакіна.

— Чи нема якоїсь легенької сорочки?

З сутінків крамнички висунувся Бабакін.

— Такий товар, пане хороший, не залежується. Приходьте в ту неділю, прибережу. — Бабакін поклав на прилавок скручений у кульку папірець. Рудін непомітно взяв його і пішов з базару.

«Рудіну. Хоч і раптово виникла, операція з Андросовим пройшла дуже добре. Одержані нами відомості важко переоцінити. Всіх учасників операції генерал Старков представляє до урядових нагород. Яка обстановка після операції у вас? Чи не варто вам на деякий час послабити активність? Потім у вас повинно бути тільки дві мети: розкриття підготовлених «Сатурном» нових агентів і спостереження ходу розгорнутої нами гри, до якої ми підключаємо дедалі більшу кількість виявлених нами агентурних радіоточок. Надзвичайно важливо знати, що. з дезінформації береться на віру, що піддається сумніву. Щодо Щукіна все сходиться. Його, дружина і син проживають у місті Барабинську, вважають, що він пропав безвісти. Найближчими днями думаємо передати для нього і листа від дружини та сина. Поки що ніяких кроків щодо нього не робіть. Правильніше буде, коли ми на Щукіна виведемо когось іншого. Андросов вітає вас і дякує за все, що ви для нього зробили. Завтра відправляємо його на Велику землю. Привіт. Марков».

Бізнес Савушкіна з інженером Хорманом обірвався раптово. Просто одного справді чудового літнього дня Хорман сказав Савушкіну, що завтра вони поїдуть по всьому «Сірому поясу». Хорман повинен був, як він висловився, візуально оглянути місцевість, де розпочато будівництво оборонних вузлів.

— Я беру вас з собою, — сказав Хорман. — Мабуть, там мені доведеться мати справу з росіянами. Їх уже зігнали в район будівництва.

В поїзді вони перебували чотири дні, і Савушкін мав можливість скласти досить точну карту оборонних споруд «Сірого пояса». Увечері на п'ятий день вони повернулися в місто. А вночі Савушкін зник. Що з приводу його зникнення думав Хорман і чи вживав він заходів, щоб розшукати свого постачальника коштовностей, невідомо.

Більшу частину шляху Савушкін проїхав уночі на мотоциклі. Потім він сховав машину в розваленому бліндажі на узліссі і пішов пішки. Рано-вранці його спинив дозорець партизанської бази. Савушкін не знав пароля-пропуска, і йому довелось чекати зміни дозорців. Хай йому чорт! Варто було так квапитися всю ніч, пройти через стільки небезпек, щоб застряти біля своєї бази! Спроба заговорити з дозорцем нічого не дала. Суворий юнак з автоматом на грудях у розмову не вступав. Мало того, поінформованість Савушкіна про базу викликала в нього підозру; він наказав йому підняти руки і стати обличчям до стовбура старої сосни. Довелось виконати наказ. Це було вже зовсім смішно, якби не було так важко стояти, впершись носом у коряву кору сосни, по якій вгору і вниз бігали мурашки.

Нарешті прийшла зміна, і суворий юнак з автоматом повів Савушкіна на базу.

— Так вам і треба, пане спекулянт, — сміявся Марков, коли Савушкін розповів йому про свою ранкову пригоду. — Дозорець же відчув, що має справу з ділком чорного ринку.

Савушкін відпоров підкладку на спині свого піджака, вийняв звідти клапоть білої тканини і мовчки поклав його на стіл перед Марковим.

— Звіт про витрачені коштовності? — посміхнувся Марков.

— Саме.

Марков уважно прочитав і переглянув усе, що було написано і намальовано на полотні, і підняв веселі очі на Савушкіна.

— Сподіваюсь, тепер ви інакше дивитесь на мерзенну діяльність спекулянта?

— Все одно діло гидотне, — сказав Савушкін.

— Але явно вигідне, — заперечив Марков. — Оцей ось клапоть полотна знаєте, що коштує? Мовчите? Скромність перемагає? Цьому вашому клаптю ціни нема, дорогий Савушкін. Дякую вам за вашу чудову роботу. А з Хорманом, значить, так і не попрощались?

— Не було часу.

— Недобре, Савушкін, — сміявся Марков, — неввічливо. Він же образитися може. Стільки для вас зробив, а ви так по-хамському з ним повелися.

Вони обидва весело сміялись.

— Днів зо два відпочиньте, а потім у похід, — сказав Марков.

— Куди?

— У місто. Всі туди перебираємось.

У місто перебирались Марков, Савушкін, Галя Громова, юний ад'ютант Маркова Коля і Будницький з двадцятьма своїми бійцями. Семеро бійців було вирішено залишити на базі як резерв і для її охорони. З допомогою підпільників у місті вже підготовлено приміщення, де базуватиметься Марков. Будницький і його група оселяться у родичів одного з бійців. Підпільники перевірили це місце. Воно було дуже зручне: будинок стояв на відшибі, рядом з міським кладовищем, зразу за яким починалась неозора рівнина, заросла кущами і покраяна глибокими балками. Запасна рація, частина майна і боєприпаси для групи Будницького були вже перекинуті в місто. Остаточно уточнювався маршрут переходу. Найважчою і небезпечною його ділянкою вважався самий підхід до міста.