І ось уже майже півгодини Гурєєв стежив з машини на Зіловим, який чекав на нього біля входу в метро, але нічого підозрілого не помічав, хіба що тільки той самий спокій Зілова. Стоїть як пень, навіть на годинник жодного разу не поглянув.
І тільки о восьмій без п'яти хвилин Гурєєв, попрощавшись з шофером, виліз з машини і швидко пішов прямо до Зілова. Той не бачив його до самої останньої секунди.
— Здоров, дружище! — радісно вигукнув Гурєєв і вільною рукою обняв Зілова за плечі.
— Здоров! — так само радісно відповів Зілов, хоч спина його цієї миті стала мокрою.
Вони відійшли трохи вбік, знову обнялися і розцілувались. Люди, що проходили мимо, дивлячись на них, усміхалися. Фронтовики зустрілись.
— Я думав, ви вже не прийдете, — тихо сказав Зілов.
— Як це так? Я — і не прийду! Хіба це на мене схоже? — збуджено питав Гурєєв, дивлячись прямо в вічі Зілову.
— Хіба мало що може з нашим братом трапитися?.. — спокійно сказав Зілов.
— Гаразд. Не каркай. — Гурєєв озирнувся. — Звуть мене Микола Степанович, як бачиш, старший лейтенант, сапер. У відрядженні з фронту на дванадцять діб, прізвище Корольков. Це на всякий випадок. Куди підемо?
— Одразу ж до нас, на базу, — посміхнувся Зілов. — Уже п'ятий день горілка кисне на столі разом з закускою.
— Ходімо!
Вони пішли через площу до Казанського вокзалу… У вагон електрички, в якому знайшли собі місце Зілов і Гурєєв, сів Аксьонов. Він стояв неподалік від них і добре їх бачив. Вони не розмовляли. Гурєєв з цікавістю дивився у вікно. Перед станцією Кратово Зілов сказав йому щось, вони підвелись і пішли до виходу. Це їхня миленька обережність. Зілов запропонував Гурєєву зійти в Кратові і пересісти на наступний поїзд. Усе йшло за плином, і Аксьонов спокійно поїхав далі. В Кратові разом з ними у вагон сяде вже інший співробітник.
Аксьонов зійшов на перон Сорок другого кілометра, електричка помчала до Раменського, гуркіт її стих вдалині. І раптом Аксьонов виявив, що довкола нього чудовий літній вечір! У високому небі мерехтять великі зорі. Пряно пахне розігрітою за день сосною, десь вдалині приглушено і ніжно грає музика. Мимо Аксьонова пройшла літня жінка, яка ледве несла важку сумку. Йому здалося, що вона з докором і навіть насмішкувато подивилась на нього. Звичайно ж, їй незрозуміло, чому цей здоровий чолов'яга вештається на дачній станції в той час, як, можливо, її син уже загинув на фронті…
Аксьонов зстрибнув з платформи і перебіг під рідкі сосни, де починалася дачна вулиця. В темному передпокої дачі він зіткнувся з капітаном Безпаловим.
— Де вони? — спитав Безпалов.
— Ось-ось з'являться. Їдуть.
Вони зайшли до кімнати, яка називалася в них «діжурка». Тут на жорстких залізних койках спали чергові. На одній з них сидів скуйовджений після сну хлопчина — радіотехнік оперативної групи Привальський.
— Ходімо, Гена, в оперативку, — сказав йому на ходу Безпалов. — Будемо слухати оперу…
Розділ 29
Прийшовши на дачу, Зілов і Гурєєв одразу ж сіли за стіл, і розмова у них пішла про що завгодно, крім справи. Розмову вів Гурєєв, і було ясно, що приступати до діла він не квапився навмисне: очевидно, вирішив спочатку промацати агентів. Але Зілов і Леонов поводились добре, і поступово розмова за столом наблизилась до головного…
Зілов запропонував випити за благополучне прибуття Гурєєва.
— Ні, хлопці, спершу я хочу випити за вас, — сказав Гурєєв і надовго замовк. — Буду говорити одверто. Знаю я вас не перший день. У тебе, Леонов, я не вірив. Не бачив я в тобі серйозності і начальству про це казав. А, виходить, помилявся. А тебе, Зілов, я хоч і вважав міцнішим, але теж держав під сумнівом.
— Шмаркатий романтик, — з посмішкою вставив Зілов.
— Е-ге, я бачу, ти злопам'ятний, — розсміявся Гурєєв. — Ну, що ж, це добре. Зла не пам'ятають лише люди, в яких замість характеру манна каша. Але тепер важливе інше — що ви обидва виявилися на висоті. І я хочу випити за ваші успіхи, відзначені начальством. Будьмо!
Потім знову мова зайшла про якість горілки і закуски.
Гурєєв став розповідати, як він одного разу в Берліні їв омарів.
— Це раки, але отакенні раки! Завбільшки як кішка, їй-богу, — говорив він. — Одна клішня — оттакенна!
На пропозицію Леонова випили за начальство.
— Це в тобі, Леонов, я бачу, не минуло. Боїшся начальства більше ніж смерті,— з іронією зауважив Гурєєв.
За п'ятою чаркою Гурєєв різко змінився. Чи то після пережитого напруження на нього подіяла горілка, чи навпаки, — він став таким, як був завжди: злобним, недовірливим.
— Трудно було фронт перейти? — улесливо спитав Леонов.
— А ти гадав, легко? В моєму житті вже всяке траплялося. І в болоті по горло сидів, коли навколо собаки нишпорили. На самій злобі витримав. У мене, брат, стаж цієї злоби багаторічний, мене ще батько на неї благословив. Давайте вип'ємо за лихо нашим ворогам.
Глухо цокнули склянки. Тиша. І знову голос Гурєєва:
— Я б не міг, як оце ви, сидіти отак, на дачці, ніби на курорті, і вистукувати ключем правду наполовину з брехнею.
— Ми брехнею не займаємося, — глухо сказав Зілов.
— Кинь, усі займаються.
— А ми не займаємося, — підвищив голос Зілов.
— Ну, гаразд, гаразд, — примирливо сказав Гурєєв. — Я це тільки тому, що мені до душі інше: міною міст рвонути, всадити кулю, кому треба, в голову — оце діло! Наслідок зразу видно. Мене на дурниці не посилають. Один мій шеф, майор Гецке, якось сказав: «По трупах іти не дуже зручно, зате м'яко». Га? Здорово сказано!
Знову цокнули склянки…
Коли вже випили багатенько, виникла безладна суперечка про те, що важливіше, шпигунство чи диверсія. Говорили, перебиваючи один одного, тільки Гурєєв і Зілов. Кожний вперто стояв на своєму.
— Та зрозумій же ти, — казав Гурєєв, — війна йде. Тут сила ламає силу, і це найголовніше. Ось рвону тут у вас одну поважну будівлю, і це буде цінніше за всі ваші донесення. Ваш Бусаров, чесно кажучи, на своєму аеродромі може зробити більше, аніж ви тут удвох за рік.
— Але ви забуваєте, що Бусарова знайшли ми з Леоновим, — не поступався Зілов.
Вони випили по останній, і невдовзі все стихло.
О п'ятій ранку їх розбудив хрипкий голос Гурєєва:
— Вставай, хлопці! Вставай! Є чим похмелитися?
Поки Зілов і Гурєєв умивались, Леонов готував сніданок. Нарешті вони знову сіли за стіл.
— Відкупорити свіжу пляшку? — спитав Леонов.
— Не треба, — сказав Гурєєв. — Мені на похмеляння вистачить. І за діло. Коли ви можете звести мене з вашим Бусаровим?
— Сьогодні ввечері він має приїхати до Москви, — відповів Зілов. — Чекай-но, а гроші ти нам привіз?
— Не бійся, не загубив і не привласнив. Он речовий мішок, бери лічи — двісті п'ятдесят кусків, як одна копійка. Одержання відстукай для годиться Фогелю. Там і бланки для резервних документів. Міг, між іншим, погоріти мій мішечок, і я разом з ним. Причому двічі. Спершу ще на німецькому боці. Нарвався там на одного майора СС. Чин якийсь із Берліна. Тільки-но прилетів на фронт з ревізією. Його про мене не попередили. Заліз він у мій мішок, побачив купу грошей і як почав… Два дні з'ясовували, хто я такий. Через це я мало не спізнився на зустріч з вами. А вчора, в Москві, мене комендантський патруль схопив — я не віддав честі на вулиці. Годин зо дві потім таких, як я, вчили честь віддавати. Сміху мало. Козиряю по команді, а сам думаю: а що, як вони зазирнуть у мій мішечок? Обійшлося. Тепер ось що: наказ від Доктора. В кінці кожної радіограми після підпису вистукуйте чотири точки. Це буде сигналом, що у вас руки вільні. Зрозуміло?
— Зрозуміло. Поки що наші руки в порядку, — відповів Зілов.
— Глядіть же!
— Глядимо!
— Бо тільки що, покладу вас рядком, і кінці в воду.
— Годі погрожувати, — рішуче сказав Зілов. — Більше нам ніяких доручень нема?
— Похвалити вас наказано. Ордени вам карбують. До вечора що будемо робити?
