«Ясно! Все це розігрується для того, щоб піймати мене», — подумав Рудін і зовсім спокійно, дивлячись в очі Канарісу, сказав:

— Усе, що я писав і говорив по цей бік фронту, правда, і тільки правда.

Канаріс одвів погляд і недбало кинув:

— Можете йти…

Рудін підвівся, вклонився Канарісу, потім Зомбаху і вийшов з кабінету.

— Ну як? — спитав Зомбах з ледь помітною усмішкою.

Канаріс підвівся, підійшов до вікна і, дивлячись у нього, відказав:

— Мабуть, це знахідка…

— Я вважаю його досить перспективним працівником, — не без самовдоволення сказав Зомбах.

— Що про нього говорять інші?

— Хто, наприклад?

— Скажімо, той росіянин, якого я прислав вам на початку кампанії… Андросов, здається…

— Його в нас уже нема, — не зразу відказав Зомбах.

— А де він?

— Спершу він зник, а потім ми дізналися, що його ліквідували комуністи.

Канаріс різко одвернувся од вікна і швидко, стривожено спитав:

— Коли це сталося?

— Тоді ж, коли загинув ад'ютант Мюллера.

— Його труп знайдено?

— Так. Але спотворений до невпізнання.

— І це трапилось буквально в один день з загибеллю Ноеля?

— Дещо пізніше, я гадаю.

— Що означає «дещо», що означає «я гадаю»? А точно?

— Схопили його точно того ж дня. А коли стратили, невідомо. Труп знайдено через тиждень, а то й десять днів.

— Старанне пізнання трупа було проведене?

— Так. Абсолютно точно встановлено, що це труп Андросова. Слідство вело гестапо. Є документація. — Зомбах відповідав впевнено, бо мав щодо цього офіціальні дані з гестапо. Він не міг знати, що ці дані були наслідком складної і сміливої роботи Кравцова.

— Так… — Канаріс замовк, дивлячись поперед себе напруженим, зосередженим поглядом. — Мені дуже не подобається ця історія, — проказав він задумливо. — Чому я про неї нічого не знав?

— Досить ординарна подія. Червоні повсякчас полюють на своїх зрадників, — стомлено сказав Зомбах.

— Він не був для чогось потрібен Мюллеру або, можливо, навпаки, чи не заважав він йому?

— Ні те і ні друге. Мюллер вважав його хорошим, надійним працівником. Віддавав перевагу йому перед оцим Крамером.

Так, Канарісу дуже не сподобалась ця історія. І хоча, виходячи з усього, нічого особливо тривожного в ній не було і, певно, червоні справді розправилися з тим чоловіком, випадок, як кажуть, не перший і не останній, а все ж якихось неусвідомлених підозр Канаріс позбутися не міг.

— Я хотів би переглянути матеріали гестапо щодо цього випадку… — сказав він.

— Гаразд. На ранок вони будуть у вас, — невдоволено озвався Зомбах.

Канаріс ночував у Зомбаха. Після вечері вони прослухали по радіо з Берліна останнє фронтове зведення і огляд новин за день. Зведення було дуже оптимістичне. Майже все воно було присвячене прориву до Волги. Захоплено величезну кількість полонених і зброї. Танкові колони й моторизовані частини навально врізуються в зруйновану оборону росіян і ведуть бої на знищення оточених угруповань ворожих військ.

— Цікаво, як усе це близько до дійсності? — тихо спитав Зомбах.

— Гадаю, що дуже близько, — відказав Канаріс — У Геббельса є стандартний прийом: якщо на фронті погано — зведення коротке і туманне. Але неодмінно фігурує який-небудь фельдфебель, що зробив запаморочливий подвиг. Ні, ні, цей наступ до Волги досі справді виглядає успішним. — Канаріс підняв руку і пригнувся до радіоприймача.

В огляді преси передавалась заява Черчілля з приводу подій на російському фронті. Британський прем'єр сказав, що він усією душею з російськими союзниками, які ведуть важкі бої.

«Росіяни віддали б перевагу зараз не душі Черчілля, а чомусь істотнішому», — в'їдливо передавало берлінське радіо.

Канаріс розсміявся.

— Оце сказано точно!

— Але все-таки каравани з Англії в Росію, я чув, пробиваються, — зауважив Зомбах.

— З величезними втратами. З такими втратами, що ці каравани вже не впливають на хід війни; більш того, це охолоджує англійців, і вони дивляться на ці зусилля свого уряду досить критично. У нас є відомості, що останнім часом Черчілль штучно затримує відправку кожного каравану. Бути з росіянами всією душею, але ніяк не інакше — це, звісно, його мрія. Я певен, коли ми візьмемо Сталінград і рушимо на Москву, ця хитра лисиця наглухо сховається в норі.

— А Рузвельт?

— Тут справа складніша. Ці загребущі хотіли б придбати російський ринок, а заодно англійські колонії, і Кремль щодо цього дає їм аванси. Отут-то і тріщина між Америкою та Англією. Черчілль чудово розуміє, що без Америки він — голий король. І якщо Москва захитається, лисиця, підібгавши хвіст, кинеться до них. Ось побачите.

— Мені взагалі здається, що цей троїстий союз протиприродний і вже через те неміцний.

Канаріс зітхнув.

— Усе це, Пауль, не так просто. Відбувається колосальна гра, противники ще не викинули всіх козирів на стіл, і нам треба бути насторожі. А ми ж поставили в цій грі усе. — Канаріс усміхнувся. — І тому найкраще для нас з вами — лягти спати з надією і вірою в нашого солдата. Від цього зараз залежить багато. Я особисто в нього вірю.

Міським житлом Маркова став глибокий підвал старого кам'яного лабазу. У перші дні війни він був розбитий прямим влучанням фугасної бомби. Марков міг дякувати підпільникам за це надзвичайно зручне сховище для його міської бази.

Наприкінці минулого століття цей лабаз на околиці міста збудував купець-борошняник Синюшин. Досі глухий провулок, у самісінькому кінці якого стояв лабаз, називався Синюшиним, а невеликий відкритий майданчик перед ним — Борошняним ринком, хоч з часу революції на цьому ринку не було продано або куплено жодного фунта борошна. Купець Синюшин збудував свій склад за всіма вимогами кріпосної споруди — його цегляні стіни були в метр завтовшки. Фугаска вибухнула всередині складу. Якої вона була потужності, невідомо, але наслідком вибуху було тільки те, що дві протилежні стіни виявились наче зсунутими з цоколя фундаменту і розвалились, утворивши мальовничу цегляну могилу, по боках якої височіли дві уцілілі стіни з вузькими вікнами-бійницями. Однак підвал від вибуху ніскільки не постраждав. Для чого купець Синюшин споруджував цей підвал, було незрозуміло. Складом борошна він бути не міг, бо довжелезним і вузьким підземним ходом протягти в підвал мішок з борошном було б надзвичайно трудно. Обкладений цеглою, цей яйцеподібний у розрізі хід був трохи більший метра заввишки, а завширшки і поготів менший. Людина середнього зросту пересувалася в ньому, зігнувшись і чіпляючись за стіни. З підвалу можна було вибратися назовні й іншим ходом, який виводив вас на стрімкий схил яру, зарослий кропивою та бур'яном. Останні роки яр був місцем міського смітника, і цей другий вихід з підземелля підпільники виявили, тільки забравшись у підвал. Тепер вихід був розчищений і майстерно замаскований. Сам підвал являв собою тісне приміщення з низькою склепінчастою стелею. Марков міг стояти випроставшись лише в центрі підвалу. Словом, не збагнути, навіщо купець Синюшин збудував цю підземну споруду з двома ходами. Оглянувши її, Марков, сміючись, сказав:

— Лишається припустити: купець знав, що буде ця війна і нам знадобиться саме таке приміщення.

Отут і оселилися Марков, Савушкін, Галя Громова, Коля та четверо бійців Будницького, що охороняли базу.

До обов'язків Колі, крім допомоги Галі, входили всі господарські роботи, і він старанно виконував їх. У приміщенні завжди було чисто, прибрано. Крім того, він мав зустрічати і проводжати всіх, хто приходив на базу. Після сигналу зовнішньої охорони про прибуття потрібної людини Коля вирушав на поверхню. Не так-то просто відшукати серед руїн початок входу в підземелля; нелегко було і пересуватися вузьким, спіральним лазом.

Сьогодні Марков ждав Добриніна. Коля вже пішов йому назустріч. Галя у своєму закутку вслухалася в ефір, чекаючи зв'язку з Москвою. Марков думав про справи Добриніна, і спокою не було у нього на душі. Звичайно, у Добриніна робота склалася невдало. Більше місяця він без будь-якого діла просидів на селі, ждучи, поки Рудін підключить його до себе як агента «Сатурна». Потім кілька місяців у нього була загалом пасивна роль передавача донесень із партизанського загону. Нарешті він потрапив у місто, підключився до Кравцова в операцію з молоддю, почав працювати активно, сміливо, але тут же надійшов наказ негайно згорнути операцію. І знову складне рисковане діло доручено Кравцову, а Добриніну наказано геть вийти з гри, якнайкраще врости в місто і… знову ждати якогось невідомого свого діла. Словом, обмірковуючи становище, в яке потрапив Добринін, Марков не міг не враховувати внутрішнього його стану. Добринін був украй пригнічений всією своєю попередньою діяльністю.