Кравцов бачив, що хлопці буквально в паніці. Вони тихо перемовлялися. У багатьох обличчя стали білі мов папір, очі розширені.

Кравцов постукав олівцем по столу.

— Увага! Хто згоден вступити в зондеркоманду, встати!

Хлопці завмерли. Ніхто не підводився. Минула, може, ціла хвилина, ніхто не вставав.

— Ну? — Грюнвейс, дивлячись у зал, ударив кулаком по столу.

І тоді підвівся хлопець, який сидів у першому ряду. Кравцов знав, що він професіональний карний злочинець, злодій, а тепер заводіяка серед цієї ватаги хлопців. Це був не хто інший, як той самий Анатолій, що крутився біля німецького інженера Хормана, поки його не вижив звідти Савушкін. Після спроби пограбувати Хормана він просидів два тижні в тюрмі, але потім був звільнений і тинявся по місту.

— У мене запитання, — швидко сказав він, явно боячись, що його вставання буде зрозуміло неправильно. — А хто в цю команду не ніде, що тому буде?

— Відправимо працювати в Німеччину, — голосно промовив Кравцов.

— Тоді все це треба обміркувати добре, — розсудливо сказав Анатолій і облизнув губи. — Справа ж он яка важлива. Ми просимо дати нам час до ранку; треба подумати, щоб від усієї душі вирішити.

— Правильно!

— Треба подумати!

— Це не жарт! — закричали хлопці.

Кравцов подивився на Грюнвейса. Той знизав плечима і буркнув:

— Біс з ними, хай подумають.

— Добре, — сказав Кравцов. — Даємо вам строк до ранку. Завтра о восьмій нуль-нуль усім з'явитися сюди. І хай ніхто не здумає вислизнути! Потім доведеться пошкодувати. Ви вільні. Розійдись!

Хлопці, штовхаючись, ринули до дверей, і зал швидко спустів.

— Ну, що ви скажете? — звернувся Кравцов до Грюнвейса.

Грюнвейс, не зволивши відповісти, підвівся і вийшов із залу.

Кравцов навмисне затримався хвилин на десять. Коли він вийшов, на ґанку спинив його Анатолій; віддалік, ховаючись за колонами церковної загорожі, юрмилися ще хлопці.

— Є розмова, — з погрозою в голосі сказав Анатолій і відтис Кравцова в нішу, де була каса. — Ти що ж це, шкуро, задумав а нами, га? Патякав, патякав, а тепер штовхаєш на мокре діло?

— Я сам про це не знав, — тихо відповів Кравцов.

— Брешеш, шкуро! — блискаючи білками, прошипів Анатолій. — Думаєш сунути нас під п'ятдесят восьму, а сам утекти з награбованим золотом? Думаєш, гад, ми нічого про тебе не знаємо? Завтра ти побачиш, скільки дурнів сюди прийде. Про решту забудь! А якщо на кого капнеш або під монастир підведеш, кров'ю своєю умиєшся. Зрозумів?

З-за рогу клубу вийшли два солдати, які несли на палиці польовий термос. Побачивши їх, Анатолій зробив ледь помітний рух, і в руках у нього блиснула фінка.

— Тільки писни — дух випущу, — тихо промовив він. — Сам загину, але й тебе, шкуро, порішу.

Солдати перейшли через вулицю й зникли за рогом перехрестя.

— Знай, ти в мене на засічці,— сказав Анатолій, сунув фінку за пазуху й поволі, перевальцем пішов до церкви.

Кравцов дивився йому вслід і щиро бажав йому повести за собою якомога більше хлопців…

Наступного дня вранці до клубу з'явилося тільки двоє, ї ті, як видно з усього, прийшли тільки тому, що не наважилися втекти, як це зробили інші. А може, розумно розсудили, що з двох чоловік зондеркоманди не створиш.

— Забирайтесь до бісової матері! — крикнув їм Кравцов, коли стало ясно, що більше ніхто не прийде. І пішов доповідати Клейнеру про те, що сталося.

В кабінет начальника гестапо Кравцов увійшов разом з Грюнвейсом, якого він упросив піти, щоб підтвердити, що зроблено було все і він, Кравцов, не винен, що ці хлопці виявилися підлими боягузами.

Дізнавшись про втечу і цих хлопців, Клейнер оскаженів. І невідомо, як би все повернулося для Кравцова, коли б той передбачливо не захопив з собою Грюнвейса,

— Ви виставили мене на посміховище! — кричав багровий Клейнер. — Я про цю справу телеграфував у Берлін. Дістав схвалення від начальника управління. А тепер що накажете робити?

— Мені здається, що я ніякої помилки не зробив, — твердо сказав Кравцов, дивлячись на Грюнвейса.

— Він розмовляв з ними як треба, — підтвердив Грюнвейс. — Але, мабуть, перед цією російською поганню розпинатися було взагалі безглуздо.

— Не хочу нічого цього знати! — кричав Клейнер. — Провалено моє важливе завдання, і я вимагатиму за нього відповідальності.

Грюнвейс підвів на Клейнера свої свинцеві немигаючі очі.

— Пане оберштурмбанфюрер! Я вам давно говорив, що цей ваш задум провалиться; пам'ятаю, я сказав вам тоді, що з погані кулю відлити неможливо.

— Але пан Конопльов запевнив мене, що все буде в порядку, — трохи тихшим тоном сказав Клейнер і з обуренням подивився на Кравцова. — Сподіваюсь, ви пам'ятаєте?

— Я чесно виконував ваш наказ, пане полковник, — тихо промовив Кравцов. Дозволю собі сказати тільки одне: не можна було так поспішати. Ви самі не дали нам часу на ґрунтовну обробку контингенту.

— Я розберусь, хто і в чому тут винен, — пробурчав Клейнер і, помовчавши, звернувся до Грюнвейса: — Всю цю погань переловити, піддати такому режиму, щоб у них сопляки побігли, і потім відправити в Німеччину. — Клейнер повернувся до Кравцова. — Сьогодні ж подайте мені в письмовому вигляді найдокладнішу записку про всю цю історію. Ви вільні…

Рудін з великою тривогою спостерігав Андросова. То він думав про самогубство, а тепер весь як натягнута струна: працює вдень і вночі, схуд, очі гарячково блищать. Сказав, що задумав якесь велике діло, але що це за діло, поки що не каже. «На випадок невдачі відповідатиму за це сам». Рудін ніколи не любив людей настрою, особливо в своїй роботі, яка вимагає, щоб розум завжди був вільний від будь-якого стороннього впливу.

Що задумав Андросов? Рудін вирішив ще раз серйозно поговорити з ним.

Наприкінці довгого робочого дня, коли різкі дзвінки на всіх поверхах вимагали, щоб усі співробітники «Сатурна» залишили головне приміщення, Рудін зайшов до Андросова і запросив його прогулятися.

— Гуляти так гуляти, — посміхнувся Андросов.

Вони вийшли на берег річки й сіли на лаві біля піщаного схилу. Рудін давно уподобав це місце, зручне для розмови, яка не призначалася для третьої пари вух. Навколо — голий берег, попереду — річка.

— Від утоми, мабуть, сниться казна-що, — сказав Рудін. — Учора бачив…

Андросов поклав руку на коліно Рудіна.

— Не треба. Я розповім вам про свій план. Недавно я дізнався, що Мюллер таємно від Зомбаха готує список з адресами всієї нашої агентури для передачі її, як видно, головному командуванню СД.

— Як ви про це дізналися? — недовірливо спитав Рудін.

— Пам'ятаєте, два тижні тому до нас приїжджали з Берліна оберштурмбанфюрер СД і заступник Канаріса Лахузен? Офіціально їхня місія означала поліпшення контакту між «Сатурном» і СД. Але я випадково почув розмову Лахузена з Зомбахом. Власне, я почув тільки кілька фраз Лахузена. Він сказав: «Вони хочуть прибрати до рук нашу агентуру. З усього можна зробити висновок, що Мюллер таємно готує їм списки. Хай він це робить, не заважайте йому. А в Берліні адмірал Канаріс вживе відповідних заходів…» Так от, Мюллер справді готує списки, я це встановив абсолютно точно. Вже другу ніч особиста стенографістка Мюллера передруковує списки… Далі. З розмови з ад'ютантом Мюллера капітаном Ноелем я дізнався, що він несподівано одержав подарунок від Мюллера — десятиденну відпустку — і готується до поїздки в Берлін, а потім до сім'ї, в Дрезден. Він попросив мене підшукати йому який-небудь хороший і типово російський подарунок для його дружини. Я пообіцяв це йому зробити і спитав, коли він їде. Він відповів так: точно не знаю, шеф повинен закінчити якусь термінову роботу, я повезу її в Берлін.

— Як же нам заволодіти цими списками?

— Я зроблю так… — помовчавши, не дуже впевнено заговорив Андросов. — Буду відтягувати з врученням подарунка аж до самого від'їзду Ноеля. І коли він уже повинен буде їхати, скажу, що подарунок треба забрати в одному місці. Це місце я вже вибрав — покинутий будинок на Каланчевській вулиці. Це і околиця і по дорозі на аеродром. Ми з ним туди зайдемо… Стрілянини не буде… Заберу списки й кружним шляхом повертаюсь у «Сатурн». Списки — у вас.