— Лейтенанта Крафта до начальника табору!

І, здавалось, сама земля залізним голосом тричі вигукнула ім'я лейтенанта Крафта. Начальник табору насунув на голову високого кашкета і, натягуючи на руки рукавички, сказав:

— Зараз прийде. А у мене, пробачте, справи.

Незабаром з'явився лейтенант Крафт — опасистий молодий чоловік у золотих овальних окулярах на блискучому качиному носі.

— Мене викликав начальник, — задихаючись, проказав лейтенант Крафт.

— Ви потрібні нам, — сказав Біркнер.

Лейтенант Крафт опустився на стілець і витер хусточкою лоба.

— Я слухаю вас.

— Ви відбираєте полонених за наказом сто два? — спитав Біркнер.

— Я, тобто не один я.

— У вас що, цілий відділ?

— Ні. Я просто маю на увазі блокових капо, які подають мені попередні списки. А що сталося? — Крафт зняв і протер свої окуляри.

— Поки що нічого, — сказав Біркнер, дивлячись в очі Крафта. — Розкажіть нам докладніше, як ви ведете цю роботу.

З розповіді лейтенанта Крафта з'ясувалося, що все. вирішували блокові капо, які, до речі, не мали навіть приблизного уявлення, для чого вони відбирають людей. На прохання Біркнера лейтенант Крафт викликав одного з капо. Біркнер спитав у нього, як він одбирає полонених.

— Вибираю тих, котрі міцніші фізично, — відказав капо. — І щоб вони хотіли працювати для Німеччини.

Біркнер пробубнів щось нерозбірливе і відпустив капо. Потім Рудін і Біркнер зустрілися з керівником табірного гестапо Фіглем.

— Я приблизно знаю, для чого відбирають цих людей, — сказав Фігль. — Але я втручаюсь лише в тому випадку, коли в списки потрапляють потрібні мені люди. Тож усі претензії прошу адресувати лейтенантові Крафту. Ваш уповноважений — він, — з відвертою посмішкою сказав Фігль.

— Мені здається, що ви в цій важливій справі зайняли не найрозумнішу позицію, — сказав Біркнер.

— А ви прочитайте ваш наказ сто два, — розсердився Фігль. — Там недвозначно сказано, що по допомогу до гестапо слід звертатися, тільки коли це викликається необхідністю.

— А де ж ваше завжди притаманне офіцерам гестапо почуття відповідальності за все, що робиться в рейху? — в'їдливо спитав Біркнер.

— Для того щоб почувати відповідальність, необхідно знати, за що ти її несеш, — нахабно відказав Фігль. — Мету відбору я знаю лише приблизно.

— Але якщо ви рекомендуєте нам прочитати наказ, — зауважив Рудін, — значить, ви самі його читали, а там недвозначно сказано і про мету.

Фігль впився в Рудіна нахабними своїми очима і відрізав:

— Давайте краще не гратися в хованки. Все це ваше діло нарочито ведеться мимо Принцальберштрасе, а я, вибачте, звідти.

— Коли видавали наказ, можливо, так і було, — примирливо сказав Біркнер. — Але тепер контакт абверу з Принцальберштрасе існує, і доказом тому я сам, людина, як ви висловились, звідти, а проте, займаюся цією справою.

— Я звик до дисципліни, — сказав Фігль. — Буде наказ, і я візьму цю справу в свої руки. А щодо вашого лейтенанта Крафта, я б не довірив йому відбирати людей навіть для асенізаційних робіт…

Як належить ревному служаці «Сатурна», Рудін дорогою назад обурювався разом з Біркнером усім, що вони почули в таборі.

— Я напишу керівництву такий рапорт, що вони забігають, — люто говорив Біркнер. — Пора кінчати з цією грою в піжмурки. Фігль має рацію. Це ж схоже на зраду, слово честі! Вся Німеччина в єдиному пориві самовіддано виконує накреслення фюрера, а тут дві важливі організації граються у хованки. Слово честі. Що ви скажете, Крамер, про це?

— Те, що діється в таборі з відбором, — справжнісіньке неподобство, — ухильно відказав Рудін.

Вони повернулись у місто якраз на обід. Рудін пішов до їдальні, а Біркнер зразу ж сів писати рапорт Мюллеру.

Сидячи в їдальні, Рудін обмірковував усе, що відбулося в цій поїздці, перевіряв ще раз свою поведінку і дійшов висновку, що поводився правильно. Лишалось тільки щось неясне щодо Біркнера. Протягом усієї поїздки Рудіну чомусь здавалося, що Біркнер розмовляє по-німецькому з акцентом, з яким звичайно розмовляють росіяни, що добре вивчили цю мову. У чому тут справа?

Увечері Рудіна викликав до себе Зомбах. Він був дуже знервований, хоч всіляко намагався цього не показувати. Повідомив, що він підписав наказ про підвищення Рудіну платні, і зразу після цього раптом опитав:

— Справді в таборі так погано?

— В якому розумінні?

— Та з відбором для нас контингенту.

— Так, справді, відбір провадиться кустарно, непродумано.

— Нічого не розумію! — розвів руками Зомбах. — Адже в таборі 1206 повинна була діяти ціла комісія.

— Лейтенант, який відбирає людей, сказав нам, що за літо всіх членів комісії по одному відкликали в Берлін.

— Нічого не розумію… — почав Зомбах, але не закінчив і сказав: — Гаразд. Спасибі, йдіть.

Рудін був задоволений поїздкою. Ще раз вона підтвердила, що давня ворожнеча абверу і СД триває і що ця ворожнеча дедалі більше відчувається вже і всередині «Сатурна». Ну що ж, це чудово, панове…

«У сталінградську зиму, — за свідченням одного літописця гітлерівської камарильї, фюрер втратив не тільки шосту армію, а й владу над собою. Ми знали його давно, знали в ньому все, у тому числі і його вибухову імпульсивність, що несла з собою дивовижні несподіванки — від геніальних до безглуздих, і все ж були вражені відкриттям, що у нього не виявилось нервів і витримки, гідних вождя…»

У двадцятих числах листопада радянські війська в районі Сталінграда перейшли в наступ. Через три дні двадцять дві гітлерівські дивізії уже сиділи в «котлі». Протягом цих трьох днів найдосвідченіші німецькі воєначальники, зокрема повий начальник генштабу Цейтлер, які уміли бачити хід воєнних подій реально і в перспективі, намагались підказати Гітлеру вихід із сталінградської пастки. Але Гітлер уже не міг тверезо оцінювати події, відмовлявся слухати поради військових про вихід із Сталінграда.

— Я не залишу Волги! — шалено кричав він начальникові генштабу.

Саме в цю пору хитру гру вів адмірал Канаріс. Треба гадати, що він раніше за інших мав точну інформацію про становище в Сталінграді. Ще в жовтні він конфіденціально сказав одному з генералів ставки, що, на його думку, шоста армія «занурюється в трясовину». В одній із мемуарних книг стверджується, ніби цей вислів Канаріс вжив в особистій доповідній Гітлеру. Це неправда. Всі інші свідчення, в тому числі осіб, близьких адміралові, стверджують інше — що тієї осені Гітлер взагалі ні разу не приймав Канаріса. Навряд щоб сам Канаріс прагнув цього. Наприкінці літа і восени Канаріс подавав у генштаб зведення по російському фронту, зміст яких міг відповідати будь-якому погляду на хід подій. Дотримуватись такої тактики Канарісу було тим легше, що Гітлер у другій половині літа перебував у ставці, перенесеній у Вінницю, і до нього не доходила більша частина інформаційних матеріалів. Про ці зведення Канаріса начальник генштабу Гальдер, якого тоді вже зняв Гітлер, іронічно сказав, що вони мають у собі одразу чотири козирних тузи, чого в картярській грі, як відомо, не буває. Однак у цей же час Канаріс спеціальними кур'єрами поставляв фюреру у вінницьку ставку дужо переконливі відомості про те, що англосакси цілком твердо відмовились від думки в найближчому році почати кампанію в Європі.

Саме тоді Канаріс кинув фразу: «Щодо Черчілля, то я в суботу знаю, що він зробить у понеділок». І Канаріс дійсно мав у своєму розпорядженні цілком певні і різносторонні дані про позицію Англії. Через агентів, які діяли в Англії, він ще на початку сорок другого року (точніше — через місяць після опублікування офіціального союзницького комюніке про домовленість відкрити другий фронт у вересні) одержав дані, що ці запевнення союзників нічого не варті і другий фронт у цьому році англосакси не відкриють. Агенти добули цю інформацію у таких авторитетних і поінформованих осіб, що Канаріс, не задумуючись, відправив її Гітлеру. Він знав, чого жде фюрер, що може його порадувати.