— Навіть вихваляється.

— Це добре. — Марков помітив на обличчі Кравцова здивування. — Очевидно, в його службі фашизму елемент випадковості відсутній, а це в свою чергу означає, що він криє в собі типові пороки фашизму. Бачите, Кравцов, хитрим, навіть дуже хитрим він може бути, а розумним в об'єктивному визначенні цієї людської якості він бути не може. Не може, і все. Фашизм і об'єктивний розум — ворогуючі сили. Справді розумна людина не може щиро служити фашизмові. Та коли людина віддано працює на найбруднішому і підступному фронті фашизму — гестапо, вона повинна бути заражена всіма пороками фашизму. Отже, чистий, об'єктивний розум тут виключається. Так от: за що працює цей ваш Таубе? Промацайте-но його, Кравцов, де у нього головне гниле дупло. І як тільки ви це з'ясуєте, у вашій характеристиці Таубе — «розумний і хитрий» — перша якість зникне. Але тим паче треба думати, як цього Таубе прибрати.

Минув ще тиждень. З Кухарем було покінчено. Його піхто не шукав. Опалювачем у ресторані казино почав працювати підпільник, і підготовка диверсії значно спростилась. За цей час Кравцов зробив кілька спроб поговорити з Таубе не в службовій обстановці, але марно. Таубе рішуче уникав неофіціальних зустрічей…

Під час чергового побачення Бабакін раптом спитав Кравцова:

— Кого у вас в гестапо звуть Артуром?

— Із тих, кого я там знаю, — Таубе, — відповів Кравцов. — Ти його бачив?

Бабакін з притаманною розвідникові точністю змалював зовнішність Таубе.

Чому ти запитуєш про нього?

Він мене вербував у гестапо.

— Ти погодився?

— Манірюсь, — розсміявся Бабакін. — Кажу йому, що боюсь і що нічого, крім торговельного діла, не знаю. А він тисне. Каже, що йому саме й треба влізти в торговельний гніт. В цілому стандартна, як виявилося, оправа. Він цікавиться золотом. І коли я збагнув його стратегію, я сказав йому прямо: допоможу і без того, щоб бути агентом. Хай тільки дасть на цьому заробити і мені.

Кравцов слухав усе це, затамувавши подих, і Бабакін помітив його хвилювання.

— Що це з тобою?

— Ти навіть не уявляєш, як це важливо! — Кравцов згадав свою розмову з Марковим. — Ну й що, ви вже якось почали свій бізнес?

Бабакін знову розсміявся.

— Ти квапишся, як і він. Я його всю весну водитиму за носа, а потім підсуну йому яку-небудь дурницю.

Кравцов розповів Бабакіну, хто такий Таубе і як з його появою в гестапо ускладнилося становище.

— От цікаво… — задумливо сказав Бабакін. — А мені він розумним не видався. Звичайнісінька гестапівська тварюка.

— Але ти розумієш, як важливо його знешкодити. Адже він кожного дня може наскочити на людей Будницького. Вони малодосвідчені і працюють грубувато.

— Гаразд. Дай подумати…

Через дна дні вони знову зустрілись і виробили план знешкодження Таубе. Як тільки гестапівець знову звернеться з проханням роздобути золото, Бабакін скаже йому, що людина, яка має золоті монети царської чеканки, є. Потім Бабакін познайомить Таубе з цією людиною. Це буде Будницький. Він запросить гестапівця до себе додому. А там, у будиночку підпільника, буде ще двоє бійців. Коли ж Таубе йти туди не погодиться, Будницький ліквідує його за допомогою холодної зброї…

План був нескладний, якщо не зважати, що Таубе — досвідчений і бувалий гестапівець.

Таубе познайомився з Будницьким біля рундука Бабакіна. Сталося це близько шостої години вечора, на місто вже спустились ранні зимові сутінки. Проінструктований Бабакіним Будницький досить вдало грав роль хамуватого ділка чорного ринку. Таубе не збирався наосліп лізти в аферу. Він побажав зустрітися з Будницьким через день, пояснюючи, що зараз він без грошей.

— Я вам не дівка — через день бігати на побачення, — сказав Будницький і вдав, що хоче йти.

— Стривайте… — Таубе пішов поряд з ним. — Чого ви квапитесь? Гроші і післязавтра — грші.

— У мене свої плани, а у вас свої,— байдуже сказав Будницький.

— Давайте пройдемо до готелю, я візьму гроші,— запропонував Таубе.

— Та що ви, їй-богу? — Будницький з усмішкою дивився на Таубе. — Йдете на діло з порожніми руками, а я потім гуляй з вами по місту!

Будницький звернув у завулок і наддав ходу. Таубе не відставав.

— А звідки у вас золото? — раптом спитав він. Будницький зупинився, в одну мить помітивши, що в провулку, крім двох жінок, які йшли попереду, нікого нема.

— Я ще не заарештований, щоб мене допитувати, — сказав він. — Потрібен вам товар — беріть, не потрібен — до побачення.

Невідомо, що задумав Таубе, але він раптом швидко опустив руку в кишеню пальта. В ту ж мить він дістав сильний і точний удар фінкою в груди і без звуку впав.

Будницький зник у проломі стіни зруйнованого будинку…

Весь цей вечір Кравцов був у гестапо, складав зведення агентурних донесень для Клейнера.

Рівно о десятій нуль-нуль він поніс зведення Клейнеру. Зайшовши до кабінету, зразу збагнув: щось сталося. Обидва заступники Клейнера стривожені стояли перед його столом, слухаючи розмову Клейнера по телефону.

— Так… так… Ще раз назвіть вулицю… — Клейнер записав назву вулиці…— Так… так… Дійте! — Він жбурнув трубку на важіль і подивився на своїх заступників. — Так, це факт. Труп впізнано. — Клейнер побачив Кравцова, який стояв біля дверей. — Що вам треба?

— Ви наказали дати зведення о двадцять другій нуль-нуль.

— Давайте…

Кравцов віддав зведення і повернувся, щоб іти.

— Коли Таубе залишив приміщення? — спитав Клейнер.

— Я бачив його лише перед обідом, — відказав Кравцов. — Послати його до вас?

— Не треба. Йдіть.

Наступного дня вже на всіх трьох поверхах гестапо було відомо про вбивство Таубе. Грюнвейс, який зустрівся Кравцову в коридорі, сказав:

— Кокнули червоні нашого польського героя. Раджу вечорами в місті не вештатись. — Грюнвейс склав із пальців, наведених на Кравцова, пістолет. — Піф-пах!

Офіціального оголошення про смерть Таубе не з'явилося. Тіло літаком відправили в Ригу. Там жили родичі вбитого.

Нова зустріч Маркова з секретарем підпільного обкому товаришем Олексієм відбувалась уже в місті. Явочна квартира знаходилась у самому центрі міста, з її вікон було видно приміщення гестапо. Уже в цьому була ознака нового часу і нового етапу боротьби. Зустрівши Маркова, товариш Олексій, сміючись, сказав:

— Добре б наступного разу зустрітися на моїй довоєнній квартирі, це лише через два будинки звідси. Та ба, поки що там живе військовий комендант міста. Пора, пора наводити тут порядок.

— Я пригадав зараз нашу першу зустріч під уламками млина, — розсміявся Марков.

Вони сіли до столу, на якому шумів начищений мідний самовар.

— Почнемо з чайку, сказав товариш Олексій, потираючи руки. — Що може бути краще за спокійну розмову під скляночку гарячого чаю, коли за вікном у цей час лютує мороз?

Вони пили чай і розмовляли про найрізноманітніші і не дуже важливі речі. Про те, що зима чогось затримується нині, що голитися з холодною водою, виявляється, не тільки можна, а навіть приємно, що війна навчила наших людей не лише воювати, а й ще чорт знає чого. Ця розмова про різне, а не про головні свої справи приносила обом задоволення, — виявляється, уже можна спокійно посидіти за чайком і побалакати про що завгодно, наче й забули, що навскоси через майдан — гестапо.

— У нас в один партизанський загін, — розповідав товариш Олексій, — потрапив директор наймоднішого в Мінську ательє жіночого одягу. Всі начальницькі дружини в чергу, бувало, до нього записувались, і директор, будь певен, не губився, з допомогою наших дружин добивався, чого хотів. Квартиру — будь ласка, путівку в Кисловодськ — будь ласка. Сам мені недавно розповідав. Жив, каже, як цар, для повного свого задоволення. Сам він чолов'яга, треба сказати, вродливий і, звичайно, одягався за останньою модою. На всіх театральних прем'єрах місця мав у першому ряду. Ну от. А зараз він один із кращих підривників, і я йому якраз недавно орден вручав. Питаю у нього, що найважче було в його партизанському житті. Він цілком серйозно каже: «Найважче — це закручувати онучу у чобіт, який на три номери більший. У мене, — каже, — вся перша зима пішла на те, щоб навчитися…»