Дізнавшись від генерала Рекнера, що Зомбах у приміщенні штабу, Кальтенбрунер розпорядився негайно його арештувати і продовжував розмову з Мюллером.
— Те, що він тут, це добре, — поклавши трубку, сказав Кальтенбрунер. — Було б гірше, якби він встиг прорватися до Канаріса. А тепер ми його знешкодимо.
— Доки ж Канаріс буде безкарно обдурювати фюрера і пестити таких дурнів, як Зомбах? — Мюллер, очевидно, хотів сказати це з пафосом обурення, але страх за свою шкуру виявився сильнішим від нього, і питання прозвучало безглуздо риторично.
Кальтенбрунер загадково посміхнувся і сказав:
— Вам, Мюллер, треба дбати про власну долю, а не про Канаріса.
— Я перед Німеччиною чистий! — вигукнув Мюллер. — Я весь час вів боротьбу з Зомбахом! Ви, як ніхто, знаєте це! І я виконав ваш наказ щодо групи «Два ікс», це й було моєю роботою останнім часом. Усе це тут… — Він показав на портфель, що лежав у нього на колінах. — А що робила зграя Зомбаха, мені просто невідомо.
Кальтенбрунер скривився.
— Ви, я бачу, і досі не розумієте масштабу скандалу, який тут стався. Помилкові накази по Центральному фронту давав сам фюрер. Винним в дезінформації ставки пощади не буде. Наказ, що його я одержав у цьому зв'язку, виключає для мене будь-яку можливість вивести вас з-під удару. Арештові підлягає керівництво «Сатурна». Так і сказано: ке-рів-ниц-тво.
— Але як можна зрівнювати мою вину і вину Зомбаха? Зомбах — людина Канаріса, а я…
— Наказ про ваше призначення в «Сатурн» підписаний тим самим Канарісом, — сухо зауважив Кальтенбрунер. Він помовчав і, бачачи, що Мюллер посірів від страху, заговорив м'якше: — Як ви не можете зрозуміти, що сталося? Ми в той же день, коли був створений ваш «Сатурн», розгадали цей маневр Канаріса. Він створював цей абсолютно самостійний організм абверу на головному і найтруднішому напрямку війни лише для того, щоб мати змогу на випадок лиха вийти сухим з води. Так він тепер і зробив. Тепер він усі свої сили кинув на захід і годує фюрера заспокійливими пілюлями про небажання Заходу бачити Росію в Європі і про готовність Заходу повернути зброю проти комуністів. У чому, в чому, а в диявольських хитрощах йому не відмовиш. І він зараз сам зробить усе, щоб руками розгніваного фюрера ліквідувати всі живі докази по «Сатурну». І вас у тому числі.
В цей час до кабінету без стуку зайшов офіцер і прошепотів щось на вухо Кальтенбрунеру. Коли офіцер вийшов, Кальтенбрунер сказав:
— Зомбах зараз застрелився. В сортирі. Перший його розумний вчинок.
Кальтенбрунер ковзнув по обличчю Мюллера презирливим поглядом, побачив, що в того відвисла нижня щелепа, одвернувся і процідив крізь зуби:
— Все ж ми спробуємо сплутати карти Канарісу…
Мюллер благаючими очима дивився на генерала.
— Через годину мій літак летить у Берлін, — сказав Кальтенбрунер, все ще не дивлячись на Мюллера. — Я відправлю вас на цьому літаку. В супроводі конвою. Не заарештувати вас хоча б формально я не маю права. В Берліні на аеродромі вас чекатимуть наші люди, які доставлять вас до Гіммлера. Все інше буде залежати від вас… Рейхсміністр — ваш єдиний шанс на порятунок. Група «Два ікс» — його дітище. Якщо ви зумієте доповісти йому про проведену вами роботу і якщо вона, ця робота, виконана добре, вважайте, що вам на відміну від Зомбаха пощастило.
— Може, я спочатку доповім вам і ви попередньо поінформуєте рейхсміністра?
Кальтенбрунер похитав своєю масивною голеною головою.
— Ні, Мюллер. Я не маю наміру влазити в цю гру. Досить того, що Гіммлер знає про ваше існування від мене. До речі, ви встигли проробити операцію з вашим ад'ютантом?
— Звичайно! Ще три дні тому він пішов назустріч російським військам. Зараз він уже в них у тилу.
— Це добре. Рейхсміністр недавно спеціально цікавився цією операцією. Одне слово, Мюллер, якщо вас зопалу не ліквідують, вважайте, що все гаразд…
Сидячи в літаку, Мюллер трохи опам'ятався і став готуватися до розмови з рейхсміністром. Він розкрив портфель і дістав список агентів. Уважно його прочитавши, він подумав, що, коли зважити на той малий строк, який був у нього, справа зроблена непогано. Він поклав список назад у портфель, акуратно закрив його. Раптом він швидким рухом знову розкрив замки портфеля, витяг список і став шукати в портфелі ще щось. Це скидалося на страшний сон. Він чудово пам'ятає, що власноручно поклав до портфеля два примірники списку. А тепер був тільки один. Він ще раз перерив увесь портфель — другого примірника списку не було. Куди ж міг подітися другий примірник? Він же не випускав портфеля з рук ні на хвилину.
Від страху його почало морозити, він озирнувся на офіцера, який його супроводжував, але той мирно дрімав у кріслі. Мюллер, ніби боячись, що зараз може зникнути й останній примірник списку, обережно склав його, засунув у папку, потім акуратно вклав папку в портфель, замкнув його і ключі сховав у внутрішню кишеню кітеля.
Рівно гули мотори. Під крилом повільно пливла зелена земля. Мюллер дивився в ілюмінатор і намагався не думати про страшний фокус. Він став переконувати себе, що другого примірника взагалі не було в природі. Або був, але він його знищив. З метою збереження секретності. Так, так, якщо про це зайде мова, він так і скаже. Це цілком переконливо. Думка про те, що список вкрадено або загублено і що він може потрапити до рук противника, виникла тільки на мить. Біс з ним, з другим примірником, з тими, хто в цьому списку! Зараз головне — врятуватися самому.
Рудін у цей час ще никав по території розбитого військового городка. Він напружено думав про одне й те саме: що йому робити? Залишатися тут — безглуздо. Треба негайно тікати. І все ж він не тікав.
Опівдні біля території горобка зупинився автобус. З нього виліз офіцер і попрямував до есесівців, які стояли біля розбитих воріт. Там крутився й Рудін. Офіцер, що здався Рудіну знайомим, підійшов і спитав, чи тут підполковник Мюллер. Дізнавшись, що його тут нема, офіцер пішов назад до автобуса. Рудін наздогнав його.
— У вашому автобусі немає часом співробітника Щукіна? — суворо спитав Рудін.
— А в чому справа?
— Я співробітник другого відділу «Сатурна» Крамер.
— Я знаю це.
— Так от, вранці тут був Мюллер, він наказав, щоб Щукін залишився зі мною для оборони майна школи.
Офіцер розсміявся.
— Вашого Щукіна самого треба охороняти, щоб не помер від страху. З задоволенням зроблю вам цей подарунок…
Офіцер повернувся до автобуса, і за хвилину з підніжки автобуса важко ступив на землю Щукін. Він озирнувся наобіч і, побачивши Рудіна, непевно почовгав до нього.
Рудін дивився на Щукіна і намагався вгадати, з чим він прийшов. Не в змозі приховати хвилювання, не відводячи погляду від Щукіна, він питав у думці: «Ну, пощастило тобі що-небудь зробити? Пощастило?» Але вже самий вигляд Щукіна гасив будь-яку надію.
Спотикаючись, Щукін підійшов, похитнувся і сів на землю, хапаючись за ноги Рудіна.
— Що з вами? — тихо спитав Рудін, допомагаючи Щукіну підвестися. Але Щукін знову опустився на землю. Тоді Рудін сів поряд з ним. Ще добре, що есесівці не звертали на них уваги. Щукін підвів на Рудіна страждальницькі очі і переривчастим голосом сказав — А я ж думав, усе пропало… Всі мої сподівання, життя… Все…
— Припиніть істерику! — з стиснутими устами, пошепки сказав Рудін.
Щукін довго мовчав, здивовано озираючи все довкола, і раптом тривожно спитав:
— Де ми?
— В Мінську.
— Мюллер тут?
— Нема. Скажіть ясніше, що з вами?
— Я взяв у нього список агентів «Два ікс».
«Де список?» — хотів крикнути Рудін, але спитав тільки очима.
— Тут, — Щукін притис руку до грудей.
— А тепер встаньте, — рішуче сказав Рудін. — Нам треба негайно тікати звідси. — Він допоміг Щукіну встати і взяв його під руку. — Спирайтесь на мене.
Обминаючи вирви і руїни, вони попрямували до загорожі, що лежала на землі. Ніхто не звертав на них уваги, і через кілька хвилин вони вже були за межами городка в сосновому гайку і вийшли на шосе. Щукіну стало краще, і він уже йшов сам. Перейшовши через шосе, вони просунулися далі ще метрів на п'ятсот, а потім повернули праворуч і пішли лісом, паралельно до шосе.
