— Як справи у Франції?
— Про цей фронт не думайте. Там війна — велика гра. Якщо буде потрібно, ми пропустимо їх у Німеччину без жодного пострілу. Судячи з усього, вам доведеться перебазуватися далі на захід. Я випадково прочитав наказ, згідно з яким за евакуацію відповідаєте ви. Це треба поламати. Придумайте мотиви для цього. Нехай Зомбах сам мізкує, як вивезти звідси свою колимагу. Ви перед рейхсміністром відповідаєте за збереження справи «Два ікс» і повинні дбати тільки про це. Між іншим, евакуація і вам на руку. Залишайте агентів прямо тут. Робіть цей посів і при дальшому просуванні на захід.
— Я вже роблю це. Тільки поки що я відсилав їх ближче до фронту.
— Чудово! — Хуппенкоттен поглянув на годинник. — Треба піти попрощатися з Зомбахом.
У Зомбаха Хуппенкоттен був майже веселий.
— На щастя, полковнику, поки що нічого такого, що давало б привід вважати «Сатурн» колективом сліпців, а росіян — геніальними дезінформаторами, я не виявив. Це було б занадто, хіба не так?
Зомбах не відповів.
— Але ви, полковнику, мусите зрозуміти нервозність Берліна.
— Я вже розумію… — двозначно сказав Зомбах.
— Тим краще! — також з якимсь особливим значенням вигукнув Хуппенкоттен. — Які останні вісті про наш фронт?
— Росіяни поглиблюють прорив у центрі. Півгодини тому я розмовляв по телефону з генералом фон Тресковим. Він від конкретної оцінки становища ухилився.
— Старий лис, — посміхнувся Хуппенкоттен. — Моя вам порада: готуйте евакуацію «Сатурна».
— До пересування ми готові з першого дня нашого існування, — сухо мовив Зомбах.
— Ну й чудово! Дозвольте побажати вам успіхів і попрощатися…
Хуппенкоттен вилетів вдень 26 червня. А в ніч на 27 червня весь гарнізон «Сатурна» було піднято по тривозі.
Наступ радянських військ ставав усе більш навальним. Ще у вечірньому зведенні напередодні говорилося, що росіяни, прорвавши німецьку оборону на невеликій ділянці фронту, самі лізуть у «котел». А вночі Зомбаха підняв з ліжка телефонний дзвінок із штабу військової групи «Центр». Дзвонив генерал фон Тресков.
— Вам необхідно, — сказав він, — терміново передислокуватися на захід. Я тільки що говорив з адміралом Канарісом. Ми зійшлися на тому, що вам слід поки що перебратися в Мінськ, передбачивши, однак, і дальше пересування з орієнтацією на Брест або, ще краще, Білосток. Вирішуйте це самі.
— Що відбувається? — голосно закричав Зомбах.
— Іде війна, полковнику, — спокійно відповів генерал. — Прошу вибачити, мене кличуть до іншого апарата. До побачення!
Коли Зомбах ще одягався, подзвонив Канаріс. Він говорив з ставки.
— Коли ви можете вирушити? — спитав він.
— За графіком ми повинні зібратися за чотири години.
— Добре б вам виїхати затемна. Російська авіація дуже активна. Можливо, що ви залишитеся в Мінську. В усякому разі, там у вашому розпорядженні військовий городок. Завтра при в'їзді в Мінськ вас чекатиме майор Гордон. Дійте, полковнику.
Канаріс поклав трубку; він, очевидно, не бажав або не чекав ніяких запитань.
Зомбах наказав підняти гарнізон по тривозі…
За розкладом загальної тривоги Рудін зобов'язаний був з'явитися до головного будинку і взяти участь у навантаженні на машини майна «Сатурна». Коли він прибіг, там уже стояла колона машин і біля кожної по чотири солдати, готових приймати і вкладати вантаж. Ланцюжок солдатів стояв і на сходах всередині будинку. В усіх кабінетах співробітники швидко складали папери в плоскі залізні ящики, які, ніби по конвеєру, рухались по ланцюжку солдатів до виходу, до грузовиків. Поряд з останнім ящиком документів того чи іншого відділу йшов начальник цього відділу. Простеживши за вантаженням останнього ящика, він підходив до Мюллера, який стояв на ґанку, і рапортував: «Четвертий відділ повантажено». Діяла непохитна німецька організованість.
Рудін стояв у самому кінці ланцюжка і передавав ящики уже в руки солдатів. Судячи з усього, вантаження закінчувалось, а майна групи «Два ікс» ще не виносили. Не було видно і співробітників групи. Невже вони залишаються? Ця думка буквально обпекла Рудіна. Що ж це виходить? Він зараз поїде невідомо куди, а те, заради чого він живе і ризикує життям протягом усього останнього часу, залишиться тут? Залишиться і Щукін — без зв'язку і, отже, зовсім не корисний…
Вантаження закінчилось. Із будинку виходили співробітники, простуючи до автобусів, що стояли попереду колони. Рішення з'явилось вмить. Рудін підійшов до Мюллера.
— Чи можу я, пане підполковнику, попрощатися з своїм колегою Щукіним?
— Не можете, він зайнятий, — відрізав Мюллер і раптом здивовано поглянув на Рудіна. — Давно це ви стали з ним друзями? Я чув зовсім про інше…
Рудін не встиг і слова сказати, як до них підбіг майор Глікштейн, який відповідав в евакуації за десятку сатурнівців, до якої входив і Рудін.
— Я ж шукаю вас, пане Крамер! — закричав він в'їдливим бабським голосом. — Усі вже в автобусі! Колона рушає! Негайно на своє місце!..
Збентежений Рудін козирнув Мюллеру і побіг до автобуса.
Колона з майном і співробітниками «Сатурна» вирушила. Машини мчали на великій швидкості, не світячи фар. Очевидно, було вирішено до світанку від'їхати якнайдалі. Рудін вмостився в автобусі аж на задньому сидінні. Він поглядав у бокове скло і ще думав про свій прорахунок. Тільки вчора він через Бабакіна передав Маркову донесення про евакуаційний наказ Зомбаха, але водночас повідомив, що ніяких ознак негайної евакуації не помітно і що, на його думку, при будь-якому темпі її підготовки в запасі буде не менше двох діб. Він не взяв до уваги німецької організованості, а тепер партизани, перекинуті до цього шосе, не знають про виїзд «Сатурна», і нападу на колону може не відбутися. А група «Два ікс» лишилася там, і будь-який зв'язок з Щукіним втрачено. Що можна зробити? Що?.. За вікном автобуса, який шалено мчав, була лише темрява — суцільна, спокійна, мов нерухома.
Колона благополучно минула лісовий масив, і незабаром темрява почала повільно танути. Зробили десятихвилинний привал. З автобуса, де був Рудін, ніхто не вийшов, і він, думаючи про своє, розглядав очолених майором Глікштейном співробітників, які їхали разом з ним. Майора до уваги брати нічого. Цей метушливий і в той же час надзвичайно старанний роботяга, мабуть, взагалі ніколи ні про що, крім своєї справи, не думає. Зараз його робота — очолити десять співробітників під час переїзду. От він і поглядає на всіх діловито і заспокоєно; йому, очевидно, приємно, що на зупинці з його автобуса ніхто не вийшов… Але всі інші — чому вони такі спокійні? Адже всі вони зовсім не дурні люди і не можуть не замислюватися над тим, що відбувається. Про що ж вони зараз думають?
Рудін навмисне відганяв од себе думку про головне — про те, що група «Два ікс» залишилася з Щукіним там, а він їде невідомо куди, все далі й далі від того, що було його головною метою. Але що він може зробити, щоб повернутися до цієї головної мети? В котрий раз питав він себе і знову, зіставивши, перебравши всі факти, відповідав собі: нічогісінько. Будь-яка, найвмотивованіша його поява тепер на старому місці «Сатурна» означала б провал. Мюллер не повірив би ніякій версії його повернення. Отже, залишається одне — сподіватися, що група «Два ікс» пізніше прибуде туди ж, куди вони зараз їдуть…
Решту шляху до Мінська колона пройшла не зупиняючись і прибула туди одразу ж після полудня. За кілька кілометрів від міста її зустрів майор Гордон. Він показав дорогу у відведений «Сатурну» військовий городок, схований лісом, приблизно за кілометр від шосе. Машини розосередили і замаскували в сосновому переліску, а всіх співробітників провели в приземкувату будівлю, де на них уже чекав обід. У городку розташувалася танкова дивізія СС, але з усього було видно, що вона збирається залишити це місце. Рудін чув, як танкіст насмішкувато сказав одному з офіцерів «Сатурна»:
— Все правильно: штаби тікають на захід, а солдати — на фронт…
Уночі танкісти по тривозі залишили городок. Цілу ніч сатурнівці не спали: заважало дике ревіння танкових моторів. Потім весь день вони, ніби сонні мухи, повзали по спорожнілій території городка. Минув полудень, ще раз пообідали; що буде далі, ніхто не знав. Зомбах невідлучно весь день тупцявся біля телефонного апарата, намагаючись поговорити з Канарісом. У ставці відповідали, що його там нема. Зомбах подзвонив у Берлін, з'єднався з абвером. Там до апарата підійшов ад'ютант шефа полковник Енке. Він сказав, що справами «Сатурна» відає тільки сам адмірал і що він, мабуть, у ставці. Зомбах знову викликав ставку і знову почув те ж саме: Канаріса в ставці нема. Зомбаху треба було з'ясувати поки що одне: чи залишається «Сатурн» у Мінську, чи їде далі на захід?..
