— Я разом з усіма вами, — продовжував він, — одержав від фюрера дорогоцінний подарунок. Це секретна зброя, придумана нашими вченими, розроблена нашими інженерами і втілена в грізні форми нашими невтомними робітниками.

Від тих днів «чудо» увійшло до арсеналу брехні гітлерівської пропаганди. Німецькі війська квапливо залишають благословенний Крим. Про це — в одній скромній фразі зведення. І тут же багатослівно і з пафосом — про чудо, про секретну зброю. Десятки тисяч німецьких солдатів варяться в смертному корсунь-шевченківському «котлі» — нічого, фюрер уже знає грізну для ворога годину, коли він накаже пустити в хід свою таємничу зброю. Що це за зброя, німцеві знати не треба. Час цієї зброї ще не настав…

Мюллер не ждав цього чуда. Він чекав радянського наступу на своєму фронті, міркуючи з приголомшливою простотою і логічністю: «Росіянам просто ніде більше наступати; скрізь, де можна, вони це вже зробили. Тепер черга за нами. А якщо так, треба бути до цього готовим».

Зачитаний на черговій нараді наказ Зомбаха не містив нічого конкретного чи практичного. Це був набір пишномовних фраз про необхідність бути, як ніколи, організованими, про особливу відповідальність абверу перед Німеччиною і її фюрером, про непохитну впевненість у перемозі і готовність в ім'я цієї перемоги пожертвувати усім. І лише в самому кінці наказу було два-три рядки, які містили щось практичне і дуже важливе для Рудіна, — в наказі було оголошено, що відповідальним за здійснення цих евакуаційних операцій по «Сатурну», зв'язаних з можливими ускладненнями на фронті, призначається Мюллер.

Коли Мюллер уже хотів закрити нараду, з свого місця важко підвівся Зомбах.

— При створенні «Сатурна», — сказав він, оглядаючи кімнату своїми холодними очима, — йому була обумовлена оперативна рухливість. Ми нерозривні з групою військ «Центр». Внаслідок об'єктивних обставин тривалий час ми незрушно перебували в цьому місті. І дехто міг уже забути, що наша далеко не остання особливість — оперативна рухомість, уміння вести нормальну роботу в умовах пересування, тобто в супідрядності з тими оперативними маневрами, що їх здійснюють війська групи «Центр». Ось про це ми і вирішили всім вам нагадати…

Нарада відбувалася 6 червня увечері. А на другий день сатурнівці дізналися про початок вторгнення союзників Росії у Францію. Не можна сказати, що ця неприємна новина була сприйнята панічно чи хоча б з серйозною тривогою. Але знову ж це слід віднести за рахунок спритності, з якою гітлерівська пропаганда заспокоювала німців. «Нічого серйозного у Франції не відбувається, просто Черчілль і Рузвельт лізуть у другий Дюнкерк, і чим більше вони своїх приречених солдатів висадять на французькому узбережжі, тим важчими і скандальнішими будуть їх цілковитий розгром і знищення», — так сказав по радіо 1 червня керівник відомства преси Шмідт.

Не минуло й двох тижнів, як стало ясно, що атлантичний вал—не що інше, як плід фантазії Геббельса, і що ніякого другого Дюнкерка не вийшло, а Німеччина має другий фронт.

22 червня почався могутній, нестримний наступ радянських військ на Центральному фронті. 23 червня в «Сатурн» прилетів Хуппенкоттен. Повноваження, з якими він примчав, були трохи дивні. Всі знали, що він гестапівець, який робить велику кар'єру, і знали, що він — одвертий недоброзичливець Канаріса, а той, в свою чергу, ненавидів цього вискочку. Хуппенкоттен прибув, маючи документ, підписаний Кальтенбрунером. Документ гласив, що пред'явник цього має з'ясувати на місці питання, що цікавлять управління імперської безпеки. Одночасно в «Сатурн» надійшла шифровка Канаріса, в якій пропонувалося в разі необхідності всіляко сприяти йому. Прочитавши шифровку, Зомбах тривожно задумався: виходило, що межі цієї необхідності мав встановити сам Хуппенкоттен? Дивно…

— Я мушу переглянути весь ваш агентурний архів, — безапеляційним тоном заявив Хуппенкоттен. — В разі потреби дещо з архіву я вилучу для доставки в Берлін.

— Я хотів би знати, чим це викликано? — спитав Зомбах.

На тонкому вродливому обличчі Хуппенкоттена з'явилася зухвала посмішка.

— Ви що, справді не знаєте?

— Адмірал Канаріс у шифровці про ваше прибуття до нас суті справи не уточнює,— офіціально сказав Зомбах.

— Природно! Адмірал розраховує, що ви знаєте про все без його роз'яснень. Ви просто не можете не знати! — гордовито, усвідомлюючи власну перевагу і силу, говорив Хуппенкоттен. — Повіривши вашим зведенням, верховне командування послабило Центральний фронт, і, як тільки це було зроблено, росіяни саме тут почали наступ. І після цього ви питаєте, чим викликана моя поява?

Зомбах мовчав. Не пояснювати ж цьому вискочці технологію роботи абверу, за якою матеріали «Сатурна» є не більше як напівфабрикатом і що в таких питаннях їх остаточна переперевірка — справа всього абверу і генштабу.

Мюллер, що був присутній при цій розмові і досі скромно мовчав, поворухнувся в кріслі і сказав примирливо:

— Ми з полковником, звичайно, думали про це. У мене навіть була думка своїми засобами провести контрольну переперевірку. Але ще краще це зробити вам. Свіжий погляд збоку завжди точніший і об'єктивніший.

— Загалом мені хотілося б до мінімуму скоротити цю нашу бесіду і приступити до діла, — закінчив розмову Хуппенкоттен.

Йому відвели кімнату поряд з кабінетом Мюллера і перенесли туди досьє всіх агентів «Сатурна». Два дні з ранку до пізньої ночі Хуппенкоттен порпався в паперах і вранці на третій день замовив собі літак, після чого зайшов до Мюллера.

— Ну, яке у вас враження? — обережно спитав Мюллер.

Хуппенкоттен відповів не відразу.

— Якщо вважати, що в повідомленнях ваших агентів наявна дезінформація, зроблена руками противника, то цю роботу противника слід визнати геніальною. Навряд чи таке визнання відповідає нашим інтересам, — сказав він.

— Думка про можливу дезінформацію з використанням наших агентів турбує мене давно, і я про це задовго до останніх подій неофіціально інформував управління безпеки, — конфіденціально стишивши голос, казав Мюллер. — Але ж могло бути й так: противник дістав дані про послаблення нашого Центрального фронту і змінив раніше схвалений ним план дій.

Хуппенкоттен насмішкувато поглянув на Мюллера.

— Дуже ловко, підполковнику. Ідеальна позиція! З одного боку, ви сигналізували про небезпеку, а з другого — ніякої небезпеки й нема, а є лише вина нашого генштабу, який не втримав у секреті своїх дій. Хитро! А може, тільки щось одне?

Мюллер промовчав. Хуппенкоттен сів до столу і, нахилившись до Мюллера, заговорив стиха:

— Набагато розумніше було б довести фюреру, що тут абвер Канарка з'їв те, що йому всунув у рот противник… — Він почекав трохи, дивлячись, яке враження справило це на Мюллера, і продовжував: — Але, на жаль, у матеріалах прямих доказів щодо цього нема. Все дуже переконливо. А йти проти Канаріса з домислами так само небезпечно, як полювати на акулу з складеним ножем. Тим паче зараз, коли фюрер цілком поклав на абвер стримування активності англосаксів.

— А що, коли викликати трьох-чотирьох агентів, причетних до цієї версії, і вибити у них зізнання?

— За вашим викликом прибудуть агенти, які побували в руках у росіян? — спитав Хуппенкоттен.

— Вони зізнаються і в тому, що росіяни навмисне їх відпустили, щоб надати більшої віри дезінформації.

Хуппенкоттен подивився на Мюллера майже здивовано і водночас схвально.

— На гірший випадок, ця ваша думка може здатися. Я доповім про цю ідею. Як група «Два ікс»?

— Роботу розгорнуто. Уже закинуто понад сорок осіб.

— І тільки?

— Я проводжу дуже суворий відбір.

— Врахуйте, Мюллер, у цій операції зацікавлений сам Гіммлер. Сподіваюся, ви розумієте, як далеко націлений цей його задум? Ідеться про врятування наших ідеалів навіть на випадок воєнної катастрофи.

— Я розумію це.

— В успіхові цієї справи і ваша особиста доля.

Мюллер розуміюче нахилив голову.

— Гіммлер ніколи не помилявся. Росіяни завтра стануть противниками своїх сьогоднішніх союзників, і ми на цьому повороті історії підключимось до нових ворогів комуністів не з голими руками.