— Я зрозумів вас, — тихо відізвався Зомбах, помовчав і вже енергійно додав: — Я зроблю…

— Останнє, Зомбах. Позавчора я надіслав вам перелік донесень «Сатурна», які містять крихти відомостей про якісь нові стратегічні задуми росіян. Перевірте з граничною уважністю, чи міг кожний даний агент на своєму місці, за своїми здібностями добути ту чи іншу крихту. І інші люди тут з цих крихт зробили дуже важливий висновок, про який ми зобов'язані повідомити фюрера. Йдеться про зовсім невідомий ставці маневр, що його готують росіяни на фронті. Ви зрозуміли мене?

— Дуже добре. Я зроблю це…

— Мюллеру про цю перевірку не кажіть нічого…

Зомбах повернувся в «Сатурн» у піднесеному настрої. Ніщо так не підбадьорювало, як відчуття ясності в своїй справі. Не заходячи до свого кабінету, він пішов прямо до Мюллера: йому хотілося, щоб скоріше настала ясність і в його взаєминах з заступником. Це головне, а все інше додасться.

— Добридень, підполковнику! — як тільки міг привітно поздоровкався Зомбах і, сівши в крісло, весело спитав: — Що нового в нашому домі?

— Якщо нашим домом вважати Німеччину, — посміхнувся Мюллер, — новини мають бути у вас.

— Дещо є, дещо є,— сказав Зомбах.

— А тут нічого особливого, — недбало сказав Мюллер. — Хіба що ось пощастило ліквідувати великий склад бензину на одному підмосковному аеродромі.

— Це чудово! — захоплено вигукнув Зомбах і без паузи, вірний своїй манері у взаєминах з своїми людьми діяти відверто, сказав: — А взагалі нам час підписати мир.

— Що-о-о? — здивовано протяг Мюллер.

Зомбах розсміявся.

— Не те, не те. Мир треба підписати нам з вами.

Мюллер вичікувально дивився на Зомбаха і мовчав.

Він намагався відгадати: звідкіля повіяв такий вітер? Чи, може, збувається те, про що писали йому його друзі, що Канаріс уже не в фаворі у Гітлера і капітулював перед Гіммлером? Якщо це так, тоді це нове в Зомбаха йде від самого Канаріса. Чи то Зомбах, перебуваючи в Берліні, сам рознюхав ситуацію і вирішив за краще бути з ним, Мюллером, заодно і жити з ним у згоді. Так чи так, Мюллеру це було приємно.

— Мені прикро, що за вашою пропозицією, полковнику, стоїть визнання стану війни між нами, — схвально сказав Мюллер. — Мені цей стан задоволення не приносив.

— Мені теж, — підхопив Зомбах. — Я щиро хочу припинити все це і хочу відвертих взаємин з вами у всьому. До цього нас зобов'язують не лише суто формальні обставини служби. Перед лицем великих подій, що їх переживає наша країна, ми не маємо права бути дріб'язковими. Справді, ми робимо спільну справу, і вона не може страждати від того, що мені подобається качка з яблуками, а вам — яблука з качкою. — Зомбах засміявся, але стримано, лише настільки, щоб не порушити серйозності розмови.

— Я цілковито з вами згоден, — сухо промовив Мюллер. — Я багато і болісно думав про наші взаємини, і моя провина, можливо, в тому, що я перший не заговорив з вами про це. Але мене стримувало те, що я тут все ж на становищі другого працівника, а дисципліна є дисципліна.

— Не будемо, підполковнику, ділити й цього, — сказав Зомбах. — Коли йдеться про роботу другого відділу, ви тут перша людина, а не я. Це природно. Адже я все життя присвятив розвідці як такій і, каюся, до диверсій ставився як до роботи нижчого гатунку. Це біда, я вважаю, цілого покоління абверівців, які виросли в той час, коли фюрер тільки почав піднімати Німеччину і коли нашим завданням було знати, що думають про нас у навколишньому світі, але ні в якому разі цей світ не дратувати. Ми дізнавалися про те, що було потрібно фюреру. І я пишаюся, що брав участь у цьому. Але новий час породжує і нові завдання. Багато хто з нас і війну вважав лише продовженням розвідки, тільки з застосуванням зброї, а війна — це велетенська і довготривала диверсія.

Зомбах багато думав про все це, коли летів з Берліна. Він знав, що ця розмова з Мюллером відбудеться, і щиро прагнув розібратися в причинах неприязні до свого заступника, щоб у розмові з ним не петляти і не викручуватись, на ходу підшукуючи аргументи і пояснення.

Уважно слухаючи Зомбаха, Мюллер думав про одне: звідки так сильно повіяло на полковника?

— Ви бачили шефа? прямо запитав Мюллер.

— Звичайно. Я літав на його виклик.

— Ну як він?

— Як завжди, можливо, тільки більш стомлений.

— Так, йому не позаздриш.

— Але голова його не стомлюється ніколи, — заперечив Зомбах. — Величезний розум. Я завжди з задоволенням слухаю його.

— Як він оцінює воєнну обстановку? — спитав Мюллер.

— Спеціальної розмови у нас на цю тему не було, — відповів Зомбах. — Але його оптимізм і енергія, його веселість говорили про це без слів. Взагалі абвер, як завжди, на посту. І дуже корисно побувати там, відчути атмосферу великої, напруженої і багатогранної діяльності.

— Все ж картина не та, що в тридцять сьомому — тридцять дев'ятому, — з трохи сумовитою інтонацією зауважив Мюллер.

— Не кажіть! — Зомбах замовк, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що він знає щось дуже важливе.

— Хіба не так? Польща і всі Балкани тепер цілковито на плечах гестапо! — Мюллер пробував розохотити полковника на одвертішу розмову.

— Та хіба в Польщі або, не приведи боже, в Греції зараз головний вузол подій? — посміхнувся Зомбах. — Таким вузлом не є зараз навіть червона Москва, що цікавить нас з вами.

— Ні, ні, комуністи залишаються для нас ворогом номер один, — рішуче заявив Мюллер. — Коли б це було не так, я втік би звідси наступного ж дня.

— Ми мусимо, підполковнику, робити свою справу. Ви слухали позавчора промову Геббельса?

— З середини. Проте в ній нічого нового не було. Упевненість і ще раз упевненість — це ми вже чули не раз.

— Не кажіть, не кажіть, — зауважив Зомбах з тією ж інтонацією, яка давала зрозуміти, що йому відомо набагато більше, аніж міг дізнатися Мюллер з промови Геббельса.

Та як не намагався Мюллер розохотити Зомбаха і змусити його прохопитися словом, з цього нічого не вийшло.

Розмова їхня скінчилася цілком дружньо.

— Я хочу тільки знати, що ви робите, — сказав Зомбах, — втручатися у ваші справи я не буду. Кесареві — кесареве. І буду разом з вами радіти з ваших успіхів.

— У мене є пропозиції про деяку перебудову роботи апарату, — сказав Мюллер. — Ви змогли б приділити мені увагу, скажімо, завтра? Я подам вам свій план.

— З задоволенням, хоч сьогодні…

Коли Зомбах пішов, Мюллер уже не мав того приємного відчуття, яке з'явилося в нього на початку їхньої розмови, коли він побачив, що полковник робить поворот на сто вісімдесят градусів. Головним, що згасило це почуття, була впевненість Зомбаха. Мюллер надто добре знав цю людину, її залізну послідовність в усьому, коли це стосувалося роботи, щоб повірити, ніби вона зробила такий крутий поворот тільки тому, що їй це підказали. Ні, ні, Зомбах щось знає дуже важливе, і, слід гадати, дізнався від Канаріса, а тут завжди чекай яких-небудь диявольських хитрощів. І ще одне очевидне: дехто занадто квапиться позбавити Канаріса фавори у Гітлера. Поки Канаріс на чолі абверу, він, як і раніше, всемогутній Канаріс.

Вранці Мюллер подав Зомбаху свій план. З погляду організаційного він зводився до того, щоб від усіх справ, що їх провадив Мюллер, усувалися деякі працівники, в їх числі й Рудін.

Зомбах переглянув план і звів на Мюллера запитальний погляд.

— Але при такій структурі вам буде дуже важко… Вдвічі принаймні підвищиться завантаження кожної вашої людини. Та й себе ви не милуєте.

— Зате в десять разів підвищиться моя впевненість у секретності справи, — посміхнувся Мюллер. — А для цього варто потрудитися.

— Трохи незручною буде колізія з Крамером, — сказав Зомбах. — Я привіз наказ про його нагородження, і ми одразу ж його усуваємо, немовби висловлюючи йому недовір'я.

На обличчі Мюллера з'явився сухий, гордовитий вираз.

— По-моєму, полковнику, нам менш за все слід рахуватися з тим, що подумають такі люди, як Крамер. Наші з вами накази для них — не тема для роздумів.