— Я ладен розповісти вам усе, що знаю, — пригнічено мовив Тихий. — А знаю я чимало, тільки про шефа мені майже нічого не відомо: знаю лише те, що розказувала Вєра. Але спочатку про неї.
Клубічко кивнув головою.
— Вєра потрапила до майбутнього свого чоловіка — він мій родич — стенотипісткою. Невдовзі стала його коханкою, а тоді якось примусила оженитися. Владя добрий чоловік, але йому бракувало лишень однієї риси: не заробляв стільки, скільки було потрібно Вєрі. Вона жахлива. Роздобуде гроші — й відразу з якоюсь дикою насолодою витрачає їх до останнього гелера, зовсім не думаючи про завтрашній день. Це призвело до того, що стосунки між ними чимдалі гіршали. Нарешті вони домовилися, що кожен житиме так, як йому заманеться. На практиці це було так: Вєра час од часу йшла з дому, потім поверталася. Він мав коханок, а вона коханців — словом, це було жахливе подружжя.
— А ви знали про це, коли вас піймала пані Шашкова?
— Дещо знав, адже Брно — місто невелике, і з часом про все довідуєшся.
— Однак пані Шашкова надто вродлива… — зауважив Клубічко.
Тихий похнюпився:
— Не тільки це — я легкодухий. Причарувала вона мене… — І сумно посміхнувся. — Іноді здавалося, заради неї готовий на все. Якось на Новий рік мене запросили до рідні до Турнова, а Вєра саме тоді пішла од Владі і заявила, що я повинен узяти її з собою. Що мені лишалося?
— Нічого, якщо ви легкодухий, — відповів Клубічко.
— Та коли все було домовлено, Вєра помирилася з Владею. Проте від мандрівки до Турнова не відмовилася, бо купила нову куртку, якісь шалі, шарфи. Кінець кінцем вона вирішила, що Владя поїде теж. Я заперечував, а вона: «Що в цьому дивного? Твоя ж мати — його тітка». Вона-бо…
— Це я вже знаю, — перебив його Клубічко, — кажіть далі.
— Тоді, в Турнові, я познайомився з паном Салачем.
— Це я знаю теж.
— Крім того, в Турнові ми через Вєру посварилися з вітчимом. Він повівся з нею нечемно. Вона зажадала від мене, щоб я заступився, вітчим налетів на Владю, чому він це терпить. Поїхали ми в дуже поганому настрої. Потім Вєра почала мене уникати. А одного дня я побачив її за кермом новісінького «тудора». Зупинилася: «Хочеш покататися?» — «Скільки коштує це авто?» — спитав я. «Сімдесят п'ять тисяч», — відповіла. «Їх дав тобі Владя?» Засміялась: «Еге, Владя», — і поїхала. Невдовзі я зустрів Владю. «Ти вже бачив Вєру в новій машині? — спитав мене люто. — Дарунок багатого швейцарця. Злигалася з ним у Празі, але вже розійшлись». Я вирішив забути Вєру, коли незабаром вона приїхала до мене в Пісарки.
«Як ся маєш?» — спитала, і я сказав правду: кепсько, бо по шию зав'яз у боргах.
— Як звичайно…
— Як звичайно… Хотів її вигнати…
— Але не вигнали!
— Ні, лишилась у мене до півночі.
— Ох, ця любов! — зітхнув Клубічко.
— Я б не сказав, що це любов. Я, власне, ненавиджу Вєру, але безсилий проти неї. Прощаючись тоді, вона подала мені конверт. В її присутності я відкрив — п'ять тисяч! «Це лишок грошей, які мені дав той чоловік, — сказала Вєра. — Мусиш проковтнути, що мені дають інші, коли сам неспроможний. Візьми й підлатай свої фінанси». Не хотілося їх брати…
— Але взяли, бо дотримуєтесь правила: якщо жінка дає, нічого відмовлятися.
Тихий мовчав.
— Взяв, бо заприсяглася, що із швейцарцем уже нічого не має. А ще тому, що був без копійки. Зрештою, дізнався, що чоловік їй теж простив.
— Одну хвилину. Ось тут у мене повідомлення про нього з брненської криміналки. Зміст такий: гарний фахівець, чудовий проектант інтер'єрів, порядний чоловік, але перебуває під п'ятою в своєї молодої дружини, яка має дуже погану репутацію. Вже двічі подавав заяву про розлучення, та забирав назад. Де він тепер — невідомо. — Клубічко склав аркуш і мовив: — По-моєму, він десь тут, у Празі, шукає її — спершу відлупцює, тоді простить, а відтак повернеться з нею до Брно.
Тихий здвигнув плечима:
— Що з ним — я не знаю, та коли вже ви про нього заговорили: він у тій справі участі взагалі не брав, а може, й зовсім не знав про неї.
— Мене більше цікавить, що знаєте про справу ви, — мовив Клубічко. — Бо ж досі ви ще нічого не сказали.
— Я сплатив борги й за кілька днів знов не мав нічого, як перед Вєриним поверненням. Вона була теж без копійки і, як завжди у таких випадках, роздратована. Одного разу, коли ми допили останню пляшку коньяку, Вєра сказала: «Їрко, треба щось робити». — «Але що?» — спитав я. «Той швейцарець іще в Брно, — мовила, — вчора я його зустріла».
— І ви почали ревнувати? — іронічно зауважив Клубічко.
— Ні, мусив удавати, що спокійний, бо це відбувалося в барі. Буцімто розмовляла з ним і заявила: що було, те було, але вже ніколи не вернеться, бо вона любить іншого. Він відповів, що нічого від неї не вимагає, проте міг би дати їй іще грошей. Оскільки і в Швейцарії не кидають грошей на вітер — хотів би одної послуги. Розказав, що якомусь Салачеві, котрий приятелює з моїми родичами, відомо місце, де Цзерніни, полишаючи свої володіння між Турновом і Жегушицями, закопали щось важливе. Він, мовляв, їхній уповноважений, і Цзерніни за це добре заплатять. Як чужинець, котрий до того ж не знає чеської мови, він не може взяти участі в пошуках і тому пропонує Вєрі. Як це дізнатися — хай зробить на свій розсуд, але тільки швидко. Словом, сказав: довідається — матиме сто тисяч крон. Вєра була приголомшена. «Сто тисяч крон!» — повторювала без кінця. Я сказав, що хоч це й добрі гроші, але від мене користі мало, бо пана Салача не знаю. Вєра заявила, що сто тисяч крон варті певних зусиль, і за кілька днів склала план. Поїдемо до Турнова до моєї матері, котра Салача добре знає, і вивчимо становище. Так і зробили.
— Мушу констатувати, що тепер ви одвертіший, ніж під час наших брненських бесід, — сказав Клубічко. — Дозвольте спитати: як ви домоглися успіху?
— Вєра діяла, як змія…
— Неправильне порівняння, — махнув рукою Клубічко, — змія кінець кінцем порядне й примітивне створіння, а люди кажуть про неї погано, мабуть, тільки через те, що вона плазує. Краще скажіть, що Вєра діяла як жінка. Хоч я й старий парубок, та добре знаю, які винахідливі жінки, коли прагнуть чогось досягти.
— Я тільки хотів сказати, що Вєра схилила мою матір на свій бік. Мати трохи не звала її «моя донечко». Того медового місяця Вєра й дізналася від неї, що Салач довірився моєму вітчимові, ніби знайшов документ, за який закордон, мабуть, добряче заплатив би.
— Отже, не Цзерніни?
— Ні, сказав ясно, що закордон.
— І ваш вітчим розповів це вашій матері?
— Так. Сказав і те, що Салач боїться тримати цей документ при собі, тож закопав його десь у Жегушицькому парку…
— Чого ж ви раптом замовкли? — спитав Клубічко. — Якраз у найцікавішому місці.
— Бо… Бо я люблю матір. Бачте, мені важко говорити про те, що й вона вплуталася до цієї підозрілої історії. Дорого їй це може коштувати.
— Як вона вплуталася?
Тихому зсудомило горло.
— Тим, що пообіцяла Вєрі…
— Але це мені вже відомо… — перебив його Клубічко. — Найнялася до Жегушиць прибиральницею і, мабуть, пильно шукала документ. Марно. За матір ви не дуже хвилюйтеся, нічого їй не буде, якщо вона не знала, про що, власне, йдеться.
— Гадаю, не знала, бо не знала цього навіть Вєра. Зрештою, в Жегушицях мати була недовго. Як повернулася, батько насмішкувато спитав, чи й вона теж шукала скарб. Дзуськи знайдеш, додав, Салач добре сховав, а куди — це знає тільки його колишня дружина. Відтак мати поїхала на Грубу Скалу, де з настанням сезону куховарить.
— Мушу сказати, — невдоволено мовив Клубічко, — що, за винятком швейцарця, ви не розповіли мені нічого, чого б я не знав. А найважливіші події сталися після того, як ваша мати покинула Жегушиці. Вам щось відомо про них? Швейцарець — це і є, напевне, той страшний шеф. Проте ваша участь у його операціях, очевидно, не скінчилася на тому, що мати поїхала на Грубу Скалу. Я кажу про недільний візит до пані Салачової і про мандрівку у вівторок до Жегушиць, де пані Вєра забула нову кирку; відтак про погану п'ятницю і так далі.
