— Щипчики! — звелів.

Соумар подав щипчики. Клубічко зняв ними затискач і струснув голівку. На стіл посипалася звичайнісінька цегляна потеруха. Клубічко встромив у шийку палець і намацав довгасту металеву річ.

— Тепер я попрошу вас на кілька хвилин залишити мене самого.

За хвилину перед ним лежала кругла олов'яна касета, на якій червоним було написано: «Чорна зоря»… Замислений Клубічко покликав товаришів:

— За кілька хвилин сюди приїдуть люди. Питатимуть мене. Соумарчику, будь ласка, звеліть на воротах, щоб їх відразу сюди пропустили. А ви, Косте, підіть відпочиньте до швейцара. Хай він вас пустить на свій тапчан, ви мені ще будете потрібні.

Залишившись з Соумаром, Клубічко всміхнувся.

— Знайшли що треба? — спитав професор.

— Знайшов, але що це — не знаю. Можливо, це скажуть ті люди, котрі зараз приїдуть. Та з усього видно, знайшов саме те, що шукав.

— А Гейтманек? — спитав Соумар. — його заарештують?

— Гейтманек, — замислено мовив Клубічко. — Так, Трампус знайшов це в його портфелі. Але, гадаєте, Гейтманек прийшов би з цим саме до Ліди, знаючи, що то таке? По-моєму, тут просто збіг обставин. Гейтманек ішов Липовою вулицею й побачив у вітрині антиквара Єнча голівку. Купив, не уявляючи, який усередині динаміт. Та що там динаміт — тринітротолуол! Подався задовольнити свою цікавість до Ліди. А Трампус її в нього поцупив, бо вважав, що Гейтманек голівку вкрав. Бачте, це завжди призводить до наслідків, коли хтось про когось каже, що він підозрілий. Кост підозрював Гейтманека, цим заразив Трампуса і трохи мене. Я тепер якщо не кажу, то принаймні думаю: «А що, коли цей Гейтманек якось дізнався од Ліди про таємницю мармурової голівки і шукав її?» Але навряд, бо Гейтманек просто не подужав би донести того, що в зв'язку з цим на нього покладалося. Правда, він їздив із співачкою, котрій акомпанував, за кордон, і там його могли завербувати, доручивши розшукати зниклу «Чорну зорю». Хочете, назву вам ще підозріліші мотиви: Гейтманек був знайомий із Салачем, а дружина Салачевого компаньйона варила йому їсти й співала на Грубій Скалі.

— Та невже? — вигукнув Соумар.

— Атож. Проте й це можна пояснити невинно. Дружина компаньйона Салача, може, була, а може, й не була учасницею зграї, яка спочатку стежила за Салачем, а тоді й за Лідою. Не думаю, щоб Ліда сказала про це Гейтманекові. Худий, поштивий чоловік, котрий, за словами антиквара Єнча, схожий на професора, приплутався до цієї справи, певно, зовсім випадково. Я керуюся правилом, яке мало коли підводить: не клади на людину більше, ніж вона подужає донести. А цього всього (знали б ви подробиці — сказали б, що без диявола тут не обійшлося) Гейтманек не зміг би донести. Просто збіг обставин.

Цієї миті задзвонив телефон. Соумар зняв трубку і за кілька хвилин мовив:

— Звичайно, ласкаво прошу. — І повісив трубку. — Гейтманек. Питав, чи можна до мене зайти.

Клубічко подумав і засміявся:

— От бачите, уже все починає прояснюватися. Трампус, певне, сказав, що він, Гейтманек, голівку з неуважності поставив на стіл, а Трампус, гадаючи, що вона ваша, послав її вам. Тож Гейтманек їде по неї.

— Але це свідчить проти нього! — вигукнув Соумар.

— Свідчило б, якби то був не Гейтманек. Зрештою, ми в цьому легко переконаємося. — Клубічко всипав назад до випатраної статуетки потеруху, встромив усередину скальпель, який дав йому Соумар, і знов закрив шийку затискачем.

— Навіщо ви це робите? — спитав Соумар.

— Щоб повернути Гейтманекові. Повернемо, а слідом за ним поїде Кост і не спускатиме з нього ока. Так ми дізнаємося, чому Гейтманек дошукується голівки. Якщо в цьому буде потреба…

— Ви так думаєте?

Та перш ніж устиг Клубічко відповісти, перед лікарнею прогув клаксон автомобіля, і за хвилину до професорового кабінету завітали четверо чоловіків у цивільному. Клубічко моргнув Соумарові, щоб той вийшов, а коли невдовзі покликав його, задоволено потирав руки.

— Так, тепер «Чорна зоря» у наших руках.

— А що це, власне, таке?

Клубічко здвигнув плечима:

— Цілком можливо, що цього не скажуть навіть мені. Цієї миті у двері постукали і ввійшов Гейтманек. Він довго й чемно вибачався, а тоді сказав, що сьогодні з ним приключилися дві неймовірні речі. Перша: блукаючи мальовничим районом Праги, який зветься Карлов, він надумав відвідати знайомого, котрий мешкає на Карловім майдані. Дорога пролягала Липовою вулицею, і там Гейтманек побачив таке, що очі полізли на лоба: у вітрині крамниці антиквара Єнча красувалася мармурова голівка з пронумерованими частинами мозку й черепа, без сумніву, саме та, яку він подарував Ліді. Попросив показати і впевнився, що це справді вона: знайшов біля цифри 15 дві подряпинки, які були на ній уже тоді, коли він її купував. Антиквар сказав, що голівку продав студент медик Фанфуле. Гейтманек заплатив за неї, попросив загорнути і тоді змінив свій намір: не пішов до приятеля, а поїхав до Лідиної вілли. По-перше, тому, що дізнався в театрі, ніби з нею щось сталося, по-друге, з'ясувати, як опинилася його річ у студента медика Фанфуле. Та коли Трекова сказала, що Ліді погано, пішов побачити Ліду (Трампус сам запропонував). Втім, біля неї був недовго. Повернувшись, узяв свій портфель, у котрому лежала голівка, однак йому здалося, що він залегкий. Відкрив портфель — голівка зникла. Сказав про це Трампусові, той спочатку не зрозумів, про що йдеться, відтак вигукнув: «А, ви кажете про ту мармурову голівку? Дивлюсь, валяється на столі, а оскільки я перед тим бачив її в приймальні професора Соумара, то послав Коста віддати йому». Гейтманек здивувався. Він не пам'ятав, щоб виймав голівку з портфеля, та зрештою припустив: може, зробив де, хвилюючись, мимоволі, і, щоб заспокоїтися, подався до Соумара дізнатися, чи справді він отримав голівку.

— Отримав, друже, — відповів Соумар, погладжуючи свої асірійські вуса та бороду, — ось вона, погляньте. Мені Ліда подарувала її вчора вранці тут, у приймальні.— Глянув на Клубічка, той схвально хитнув головою. Соумар додав: — Та оскільки вона опинилася в антиквара на Липовій вулиці і ви її купили, то я не заперечую, щоб ви забрали свою власність,

— Все одно, — зауважив Клубічко, — Ліда одного чудового дня напевно знов експропріювала б її у професора.

— Коли так, — відказав Гейтманек, — то я не маю права йти проти Лідиної волі: лишіть голівку собі.

Соумар стенув плечима. Вони почали торгуватися про відшкодування, кінець кінцем Гейтманек усе-таки взяв гроші і спитав, що, власне, сталося з Лідою. За кілька хвилин попрощався.

— Він, — засміявся Соумар, коли композитор пішов, — за словами пані Трекової, невинний, мов Джульєтта до того, як побачила Ромео.

— Я теж так думаю. — Клубічко підвівся. — Як мені страшенно хочеться спати. Знаєте, вчора й нині я майже не заплющував очей. Та, мабуть, і сьогодні вночі не склеплю їх, якщо не станеться чуда, але чудес у наш безбожницький час не буває. Тепер я попросив би вас одвезти мене на Бартоломейську вулицю, а тоді дам вам стільки волі, щоб могли як слід повечеряти. Проте, якщо хочете, взагалі поверну вам волю, бо тепер мені потрібна буде тільки машина.

Соумар трохи подумав.

— Знаєте що, Клубічку, реквізуйте не тільки мою машину, а й мене теж. Як я вам уже сказав, ви заразили мене, і мені тепер хочеться виконувати вашу роботу, а не свою. Метнуся до двох-трьох найважливіших пацієнтів, на це піде години півтори, і тоді я до ваших послуг.

— Але я можу дати вам лиш годину, — сказав Клубічко. — Відвезіть мене на Бартоломейську вулицю й приїдьте туди за годину. А мандрівну голівку я на деякий час візьму з собою.

Прийшовши до свого кабінету, Клубічко звелів привести Тихого. Один погляд — і він пересвідчився, що Тихий «достиг» в усьому признатися. Пригостивши його сигаретою й кавою, Клубічко мовив:

— Любий наш Шаляпіне, поки ви тут розкошували під нашим крильцем, я не байдикував і мушу сказати, що половину загадок уже розплутав. Навіть трохи більше. Те, що шукали ви, в наших руках. — Показав мармурову голівку, постукав по ній і глузливо мовив: — Отут воно було сховане. Як зустрінете пані Шашкову, перекажіть, що, коли вона обслуговувала професора, варто було тільки простягнути руку — і мала б те, за чим полювала. А тепер, коли я сказав вам, що знаємо ми, розкажіть мені, що знаєте ви. Найперше, звісно, про шефа.