Іспанську борідку клином неважко підстригти на гугенотський манір, і ось — мосьє де Му, чи де Ло, як завгодно, стрункий, зграбний чоловік, правда, не дуже молодий, але жінкам іще дуже й дуже вміє подобатись, чоловік багатий, доброзичливий, щедрий, любитель прийняти гостей чи поїхати в гості, цікавий співрозмовник, знавець вин та кулінарії; купив будинок, у підвалі обладнав лабораторію, на горищі — обсерваторію, в найбільшій кімнаті — бібліотеку. Сад, стайня, яхта. Провінційні розваги. Фехтування. Прогулянки в гори. Прогулянки по морю. А головне — можливість працювати. Це я так думав.

Виявилось… Що, власне, виявилось? Нічого несподіваного. Мати наша, свята церква, має добру пам’ять, необмежений час, невичерпні ресурси. Церква — це насамперед система, а система завжди виграє в одинака, хоч би хто він був. З цього випливає, що одинакові слід увійти в іншу систему. Де її взяти?

Таємні ордени. Вони були дуже могутні, іноді безмежно могутні. І різні. Наприклад, орден люциферитів… Говорять про них багато (завжди пошепки), хоча знають мало. Єдине, на чому сходяться всі, — вони таємничі й страшні. Чому? Ну як це — чому? Схилятися перед сатаною… А чому перед богом схилятися не страшно? Може, навпаки — страшно не схилятися? Що там милосердний бог обіцяє тому, хто не дуже ревно служить йому? Дев’ять кіл пекла. Довічну пітьму, і сморід, і тисняву, і скрегіт зубовний… І полум’я — люте й невмолиме, жорстоке й немилосердне. Уявити тільки — руку обпекти на свічці — відразу відсмикнеш. А тут — нема куди відсмикнути, і не рука — весь палаєш… І муки ці вічні: “Покинь надію, хто сюди вступив”. Так, “бог є любов”, хто візьме це під сумнів? Хто?

Страх, де там любов! Сором людині плазувати все життя.

А в чому ж провина Люцифера? Адже й за церковними канонами він був наймудрішим і найпрекраснішим серед ангелів. Чим не догодив? “Не стану служити!”

І тільки? І за це — проклятий навіки? А як подумати, немало. Заробив прокляття, чесно заробив. Немало ангелів звабив за собою, і людину підняв проти Всевишнього, і змагався із всемогутнім богом, і мало не переміг… Хоча чому — мало? Переміг. Уже тоді, коли кинув в обличчя всемогутньому: “Не стану служити!” І не став. І не розкаявся. І милості не просив. Тим і переміг Люцифер, гордий дух!

Чи був він менш відважний, менш великий у думах своїх, ніж бог, який переміг… ні, тільки подолав його? Ні. Бог переважав його могутністю. Вогнем підперезаний з’явився він, і звеличився лише силою громів. Ось де правота його.

А орден, який своїм протектором обрав князя пітьми — що це? Досить довго не міг я наблизитись до них. Розмови розмовами, але діло я вперше побачив, коли орден зіткнувся з ворогом.

У сусіднє містечко прибула місія святої інквізиції. Страх, наче тінь величезної хмари, упав на місто. Привидом без тіла і обличчя, блукаючим могильним вогнем страх бродив вулицями, заповзав в оселі, мітив людей ще до того, як це зробили інквізитори.

Гряде суд! Невмолимий, немилосердний, невідворотний. Нема пощади тим, хто винен! А хто невинен? Усі винні! Хто насмілиться твердити, що не винен ні в чому — ні в словах, ні в справах, ні в думках? А хто насмілиться, той, отже, винен у смертному гріху гордині. В гріхах можна покаятися — що ж, каяття до вподоби богові, але це лише початок. Робив — з ким? Говорив — кому? Думав — про кого? Розраховував — на кого? Забув? Нагадають. І хто за себе поручиться, хто дасть гарантію, що під час нагадувань, коли рвуться жили і чути запах паленого тіла, в страшних муках переставши бути людиною і перетворившись на шмат змордованого м’яса, не назвеш — кого? Друга, коханку, сусіда, родичів, приятелів, знайомих, незнайомих — кого завгодно! На кого покажуть! На кого натякнуть! Але ж занапастити невинних — це занапастити навіки власну душу. Гріх довічний. Не скажу! Не назву! Не… Це навіть не смішно — така самовпевненість. Що ж робити? Самому заподіяти собі смерть. Але й це може бути доказом вини. Інквізиція викопує трупи засуджених, і вони теж горять на вогнищах — ніхто не уникне кари! Ну, це не страшно, нехай собі палять. Але що буде з близькими? Втекти самому, покинувши їх?.. А може, просто сидіти тихо й чекати? Не на всіх же падає важка долоня інквізиції. Як там: “Хай обмине мене чаша ця…” Блюзнірство? Хай так, але невже нічого не можна зробити?

Можна. І легко. Лише один крок потрібен, щоб перейти невидиму межу, яка відокремила підозрюваних, і опинитись коли не серед суддів, то десь поряд. В усякому разі поза підозрою. Для цього треба так мало — донести. Ах, донос — таке негарне слово, та й гріх — он Іуда був донощиком. Однак церква думає інакше, а їй видніше. Вона щедро ділиться з донощиком майном засуджених, звільняє своїх помічників від усякої підозри і навіть заплющує очі на деякі дрібниці. Ні, донос — це все-таки погано. Незручно. А де гарантія, що сусід уже не доніс? А як не доніс, то донесе. Ось зараз збирається, одягається… виходить. Чого ж ти чекаєш? його треба випередити. Швидше, швидше, швидше…

Страх робить з людей бидло. І перемогти страх можна тільки страхом. Донощиків стали знаходити вранці, кинджал у серці й камінь у роті — звичай, який прийшов з сивої давнини. Членам місії горлянки різали без таких церемоній, їх виховувати — тільки час втрачати. Арбалетна стріла пришпилила до крісла секретаря місії, а її голова, випивши вина з базару, відбув давати звіт богу у своїй великотрудній діяльності. Решта ревних слуг божих спішно відбули.

Це зробили люциферити. Вони зуміли, вони змогли. Вони змусили церкву відступити, хай тільки тут, хай лише на крок. Але — зробили. Чим не інша система?

Перший крок до ордену забрав багато часу й зусиль. Але далі все пішло швидко. Спочатку звичайний виконавець (орден не брав до уваги ніяких давніх “подвигів”), потім по сходинках, а коли й через сходинки орденської ієрархії до тих справ, на яких я добре знався. Протидія церковникам. Протидія, звичайно, може бути різною — підкуп, шантаж, таємні сховища… Моєю справою в ордені був контртерор.

Шпага, куля, стріла, отрута, зашморг — інквізиторам та їхнім помічникам було що згадати за ті три роки, що я був командором Аквітанії. Так, командор — дуже високий щабель в орденському капітулі. Великий магістр ордену бачив у мені свого наступника. Мій авторитет серед орденських братів був дуже високим. Все складалося блискуче, крім…

Підвалиною ефективної антицерковної пропаганди має бути лииіе правда, а правда потребує знань. Багато цікавого в працях великих мудреців та філософів, письменників та поетів. Але як донести це до людей? Орден міг би. Але не стане. Таємні, екзотеричні знання, що їх зберігав орден, стали застиглими догматами. Уривки великих знань зберігались, але далі не розвивалися. Важка запона містики ховала досягнуте від невтаємничених, а для втаємничених зовнішнє замінило суть.

Ритуали, часто запозичені у ворога — церкви, тільки перевернуті. Чорна меса, наприклад. Чорні свічки замість білих, молитви, які читають з кінця. Замість ікон — бронзовий монумент зеленоокого ангела Люцифера, який зрікся бога й приніс світло людині, — так свідчать перекази й легенди. Цікавого немало, але не для наукової системи знань. То що ж, під захистом і протекторатом ордену можна працювати самому? Можна, але тільки для ордену. Та й, крім того, пошуки Істини, як дещо нескромно звик я називати свої наукові заняття, поглинали людину цілком, мої обов’язки командора — теж. Чи слід дивуватися, що я обрав перше?

“Їх зреклося небо, і пекло їх не прийняло…” Орден виявився не менш ревнивим, ніж свята церква. Нелегко було до нього ввійти, ще важче покинути. Проти неспокійного одинака діяли відразу дві системи. І єдина його зброя — швидкі ноги. Ех ти, корсаре, конкістадоре, командоре… Тікай світ за оці… А багато чого тримало мене тут. Дім, книги, обсерваторія, лабораторія… Як там у Вергілія: “Не для себе будуєте ви гнізда, птахи…” Що правда, то правда — не для себе.

Мосьє де Му довелося зникнути, покинувши і оселю, і книги, і безповоротно втрачений час. Довелося зникнути, поталанило зникнути… Швидше — все-таки поталанило.