— Може, й ваша правда… І все-таки… Ні! — я рвучко підвів голову. — Чому неминуче? Хто сказав? Хто насмілився взяти на себе роль фатуму? Ви ж можете помилятись? Ви ж не боги? Логіка ваших міркувань переконлива, але… Якась же можливість порятунку є? Якісь шанси?

— Майже ніяких.

— Майже? А ви хотіли б їх іще зменшити, забрати останні?

Я перехилився до нього через стіл, вдивляючись у правильне, до відрази красиве обличчя, рука сама знайшла ефес кинджала. Знайомий дзвін у голові, легкий і мелодійний, ось зараз зблисне лезо, кров рине на скатертину, співбесідник захрипить, впаде на стіл… І розвіється страшна мана цієї розмови. Якби ж то! Я випустив ефес, тремтячою рукою витер лоба. Ще мить… Добре, хоч він нічого не помітив. Ревно хтось молиться за тебе твоєму космічному богові!

Еге ж, не помітив! Усе помітив, але не злякався. Посміхнувся:

— За що?

— Є за що! Забрати у приреченого…

— Отямтесь! — обурено вигукнув він. — Майте ж совість! Я розумію, що намір вирішити нашу суперечку таким… гм, земним методом від вас не залежить. Це в крові. Витрати, так би мовити, земного походження. Претензій не маю. Але ж навіщо все перекручувати? Нічого ми у вас не забираємо. Що міняє для долі Землі те, що ми перенесемо в інший світ людину, голова якої завтра скотиться під сокирою ката?

— За свої переконання треба вміти боротись, треба вміти ставити на карту все, навіть життя. А якщо кращі почнуть живими возноситись до раю…

— Вони не будуть возноситись, — гнівно обірвав він мене. — Вони будуть горіти, гнити в казематах, в кращому разі гинути в безглуздих війнах. Заради кого?

— Заради людей.

— А ті, що гинуть, вони хто? Не люди? Чому вони повинні жертувати собою заради існування інертної, тупої, жадібної і боягузливої маси?

— Ваші уявлення про людей дуже поверхові. Люди добрі — тільки взаємодопомога дозволила їм стати людьми й лишитися ними. Люди хоробрі — вони безстрашно приходять у цей жорстокий світ і живуть у ньому. А тікати до раю, не вміючи змінити життя на своїй планеті, — значить зректися імені людини. На кожного, на кому ви зупините свою увагу, припаде сотня тисяч інших, достойних, але непомітних. Хто їх врятує?

Він довго мовчав, нарешті стомлено проказав:

— Схоже… Схоже на таку ж маячню тих, кому пропонували…

— І всі зреклися безкорисливого дарунку міжзоряних добродійників? Невдячні. А чому ж усе-таки маячня?

— Бо як інакше це назвати? — відрубав він. — Ну, скажіть, будь ласка, ось ви, аристократ і корсар, який не вірить ні в бога, ні в диявола, все життя рахується лише зі своїми примхами, чому ви відмовляєтесь від такої спокусливої пропозиції? Чому? Ах, слинява турбота про інших. Та коли ви помічали їх? Думали про них? Що вам до них? Сміх, та й годі.

— Що тут скажеш? Ваша правда. Все так. А от послухав вас і зрозумів, люди повинні лишатися людьми. Ганьба лікареві, що покинув хворого, ганьба вчителеві, що покинув дітей, і солдатові, що втік з поля бою.

— Це вже на заповіт схоже. А от ви особисто що тепер робитимете?

Я думав довго. Нарешті розтулив спечені вуста:

— Будьте ви прокляті! — прохрипів я. — І ви, і ті, хто стоїть за вами!

— Змилуйтесь! За що ви нас так? — здивовано глянув він на мене. — Адже все, вами почуте, правда. Невже краще бути сліпим?

— Краще, — переконано відповів я. — Набагато. Так, я шукав Істину і навіть зробив якийсь крок на цьому шляху. Може, зробив би ще, а може, й ні. В мене завжди був вибір, я міг втекти в обійми п’янких земних утіх, а далі нехай іде інший. А тепер вибору немає. Важкий тягар поклали ви на мої плечі, і шлях попереду — без кінця. Проклинати вас мені не слід. Але й дякувати нема за що.

Він знизав плечима. Підвівся, підійшов до стіни, клацнув важільцем і погасив свічки. Стелею побігли відблиски вогню. Вони то розгорялись, то пригасали. Те мерехтіння корилося якомусь складному ритму. В кімнаті загойдалися різнобарвні тіні — оранжеві, малинові, лілові, зелені… І в цьому миготливому світлі я побачив, що його обличчя — красиве, гладеньке, незворушно-спокійне — прорізали глибокі зморшки. Неначе хтось в одну мить поорав його. Мабуть, це було для нього важливо — подарувати нам планету.

Десь далеко народилася музика, вона наближалася, виповнювала кімнату. Вгадувалося в ній і завивання вітру, і шум прибою, і ще щось незбагненне, часом моторошне, часом ніжне й печальне. Так, то була музика — могутня і прекрасна. Ритм світла й звуку іноді збігався, іноді розходився, дивна мелодія чайкою летіла над безкраїм океаном, над зачарованим лісом, і була в тій мелодії щемлива надія та крижана печаль. Печалі більше. І в них там, за небесами, мабуть, не все гаразд.

Він сидів, стомлено схилившись на стіл, і були в його очах безнадія, і байдужість, і зовсім людський біль. Мені стало шкода його. Я легко торкнувся його плеча:

— Ну, не сумуйте. Може, не я, може, хтось. Бажаючі знайдуться.

— Тепер уже ні. Це була остання спроба, яку санкціонувала рада. Правда за мудрими з ради, не за нами. І стільки віків роботи, яка передавалася від покоління до покоління, — марно. А ідея була красива. Шкода. І зверталися ми до різних людей.

— Цікаво, до кого?

— Таємниця. Не всі вони лишили слід в історії, хоча були й такі. Ви ставите крапку на всьому. Пропозицій більше не буде. Ми визнаємо свою поразку і покидаємо Землю. Назавжди. А ви… Вашу долю я можу вгадати.

— Ви й це можете? Ну, звісно… Міжзоряні цигани. Ви ж цілим світам долю передрікаєте.

— Це легше зробити, ніж коли йдеться про окремого індивіда. Розв’яжіть торбу з піском: він висиплеться на землю — нема нічого легшого, ніж таке “пророцтво”. А де саме впаде конкретна піщинка? Але вгадати вашу долю не дуже складно. В євангелічних апокрифах є сюжет: коли була битва між темрявою і світлом, між сатаною і богом, білі ангели стояли за бога, чорні — за сатану. Але були й сірі, що так і не стали ні на чий бік. І коли битва минула, ними знехтувало небо, і пекло зреклося їх. Ось і ви станете таким ангелом. Жити в пеклі за законами пекла ви вже не зможете, від раю відмовилися самі. І доля запропонує вам широкий вибір між глибокою канавою для безпросипних п’яниць — у кращому разі, і високим багаттям для затятих єретиків — у гіршому.

— Навпаки…

— Що “навпаки”?

— Високе багаття краще, ніж глибока канава.

— Жартуєте? Що ж, тут вам може й пощастити — з багаттям. Що ж до іншого… Навряд чи ви ще щось зробите тут, на Землі. Ваш земний шлях скінчився, хоча це й не означає, що ви загинете завтра. Проте не думаю, що життя встигне вам дуже набриднути. Існування віднині буде виповнене для вас одним лише змістом — вижити. Це буде змагання з цілим світом. І ви його програєте.

— Ну що ж… Мабуть, так і буде. Але… Хто знає, яка саме піщинка переважить шальку терезів? Ви кажете, що я не використав останній шанс для частки землян, але хто скаже, чиє зусилля, чия кров, життя й доля буде останнім шансом для нашого світу?

— Без гніву, але з сумом прощаюся я з вами. І сум мій безмежний, бо нема чим мені допомогти вам. Хай щастить вам, я маю на увазі всіх.

Наші руки зустрілися в прощальному потиску.

Я ступив у темряву і не здивувався, опинившись зразу просто на галявині — такий уже це був замок. Мій кінь, нагодований і вичищений, зустрів мене радісним іржанням; поряд перебирав стрункими ногами сніжно-білий арабський скакун. Я зрозумів, що це дарунок. Видно, кінь йому вже не потрібен. Обернувшись, я побачив на тлі яскраво освітленого вікна високу чорну постать з прощально піднятою рукою.

Понад годину ніс мене кінь темною лісовою дорогою. Нараз сліпучо-біле пронизливе світло ніби штовхнуло мене в спину, висвітивши довкола кожну травинку. Я обернувся, прикривши рукою очі, і в напрямі замку побачив червону розпечену кулю, яка піднімалась у небо все швидше й швидше, доки геть не зникла.

Ураганний вітер, пригинаючи дерева, пронісся над лісом. І пронизливо заіржав білий кінь, вигнувши шию і дивлячись у небо, немов крикнув: “Прощай!”