Така вигадка аж ніяк не бентежила супутників Веспуччі. Головне, що він був неперевершеним навігатором і можна було спокійно довіритись йому у морській плавбі. Після обстеження бразільських берегів, коли настав час вертати назад, португальські офіцери довіряють керівництво експедицією 50-річному флорентійцю. Що робить колишній рахівник банку? Очоливши плавання, він усамітнюється в каюті. Нарешті збулося! Нарешті він вільний у своїх діях і зможе сповна проявити свої навігаторські здібності.

Наступного дня він підіймається на палубу і велить рухатися… ні, не назад, не на північ, а на південь — у відкрите море. Що він, необачний, надумав? Чи не на кругосвітнє плавання замахнувся? Адже він уже знав про кулястість планети. І не хто-небудь, а сам Леонардо да Вінчі повідав йому про це! Але там, куди спрямував судна Веспуччі, ще ніхто з європейців не ходив — там лежав край вічного холоду, там лежала Антарктида.

Та він поплив і дійшов до 52-го градуса південної широти… Можна бути певним, що він плив би й далі, та, налякані безмежністю океану і відчайдушною безстрашністю нового проводиря, екіпажі суден запанікували. Амеріго Веспуччі повернув назад і привів експедицію у вересні 1502 року в Лісабон. До вікопомного плавання Фернандо Магеллана залишилося майже 20 років.

Він повернув назад… А якби поплив цалі? За сприятливих умов міг стати першовідкривачем навколосвітних мандрівок. Чи усвідомлював це тоді Веспуччі, чи осмисленими, як пізніше у Магеллана, були його дії? Важко сказати. Одне він достеменно знав — на південь від екватора лежать населені землі. Ось слова з його листа до Медічі: “…наші знання значно перевершили знання предків. Більшість із них вважала, що південніше від екватора немає материка, а тільки безмежний океан, який вони назвали Атлантичним. І навіть ті, хто вважав за можливе знайти тут материк, з різних причин дотримувались думки, що він не може бути населеним. Тепер моє плавання довело, що такий погляд помилковий і суперечить дійсності, бо південніше від екватора я виявив материк, де окремі долини значно населеніші людьми і тваринами, ніж в нашій Європі, Азії й Африці”.

Це було останнє плавання Амеріго Веспуччі. Після повернення він стає головним керманичем Торгової палати, “штурманом над всіма штурманами Кастілії”. Досвідчений мореплавець екзаменував кандидатів на посаду штурманів, стежив за складанням нових морських карт, систематизував секретні матеріали, привезені з Нового Світу.

…1504 рік. На батьківщині Веспуччі відбуваються важливі події — його рідна Флоренція звільняється від політичної тиранії Медічі. Амеріго приїздить до Італії. Тут він зустрічається з Леонардо да Вінчі. Художник і теоретик мистецтва, математик і механік, астроном і географ, ботанік і анатом, фізіолог і мислитель-матеріаліст, він зажив уже неабиякої слави.

Веспуччі розповідає своєму знаменитому землякові про свої плавання, бачені землі, про людей, які там живуть. З його слів Леонардо накреслює карту Нового Світу.

— Великий земний світ, — говорить він. — У ньому ще багато недосліджених країв і земель. І людина вивчить їх. А хто вивчить саму людину? Ось де найбезмежніший, найзагадковіший і найнедослідженіший материк!..

Вони говорять про людську сутність, місце людини у світі, можливості людського розуму.

— Все підвладне людському розуму, — каже Леонардо. — За умови, якщо він не спить, а розум людини, не знаходячи застосування, нидіє… Так само, як поглинання страви без задоволення перетворюється в нудне харчування, заняття наукою без запалу засмічує пам’ять, яка стає нездатною засвоювати те, що вона вбирає.

Торкаються вони й улюбленого для Леонардо малювання. Вже було явлено світові такі шедеври живопису, як “Мадонна Літта”, “Таємна вечеря”, вже було створено незрівнянний портрет Мони Лізи з її фантастичною усмішкою, що полонила згодом весь світ.

— Живопис, — розмірковує художник, — це поезія, яку споглядають, а поезія — це живопис, який слухають. Живопис сперечається і змагається з самою природою…

Амеріго Веспуччі за п’ятдесят. Він повертається в Севілью, одружується і живе спокійним, розміреним життям. Живе і не знає, що навколо його імені вже точаться палкі суперечки. Його звинувачують в обмані, підтасовці власних листів і документів, нарешті в безчесті. Він про це не знає. Знав би, так пояснив усе, захистився б. А так…

У чому ж справа? Як же все-таки сталося, що Новий Світ назвали ім’ям Амеріго Веспуччі, хоч на таку честь, здавалося, міг претендувати Христофор Колумб? А все вийшло дуже просто.

На початку XVI століття у місті Сен-Дьє, що в Лотарінгії, виник географічний гурток, до якого входило кілька молодих учених. Серед них був Мартін Вальдземюллер. У 1507 році він видав твір “Вступ до космографії”, до якого додав два листи Веспуччі. У цій книжці вперше зустрічається назва “Америка”. Зазначивши, що раніше населену землю поділяли на три частини — Європу, Азію і Африку, які одержали свої назви від імен жінок, Вальдземюллер писав, що “тепер відкрита четверта частина Амеріго Веспуччі… і я не бачу, чому, хто і за яким правом міг би заборонити назвати цю частину світу країною Амеріго чи Америкою”.

Вальдземюллер і гадки не мав применшити славу Колумба. Він вважав, що генуезець і флорентієць відкривали землі у різних частинах світу: Колумб у Східній Азії, де лежить Індія, а Веспуччі — у Новому Світі, де виявився по обидва боки екватора невідомий досі континент.

Молоді лотарінгські вчені сприйняли листи Амеріго як повідомлення про відкриття нового материка. А якщо він відкритий, то йому треба дати ім’я. Чиє? Звичайно, автора цих листів.

Ось так і вийшло, що назва “Америка” утвердилася за двома материками і з’явилася на багатьох глобусах і картах світу. Слава Веспуччі ширилася, про що він, до речі, ні сном ні духом не відав, а про Колумба почали забувати. І тільки тоді, коли з’ясувалася істина, виникла відповідна реакція — Веспуччі звинуватили у свідомій фальсифікації. І це тавро ошуканця довго трималося його імені.

Тільки у XIX столітті відомий дослідник і мандрівник Александр Гумбольдт зробив спробу реабілітувати чесне ім’я Веспуччі. “Що стосується назви великого континенту, — писав він, — то це пам’ятник людської несправедливості. Цілком природно приписати причину такої несправедливості тому, хто здавався в цьому найбільш зацікавлений. Та вивченням документів доведено, що жоден факт не підтверджує цього припущення. Назва “Америка” з’явилась у віддаленій від Іспанії країні через збіг обставин, які усувають будь-яку підозру проти Амеріго Веспуччі… Збіг обставин дав йому славу, та ця слава протягом трьох віків лягала важким тягарем на його пам’ять, оскільки давала привід до того, щоб гудити його характер. Таке становище вельми рідкісне в історії людських нещасть. Це приклад ганьби, яка шириться разом зі славою”.

Александр Гумбольдт переконливо довів, що не можна ставити в провину Веспуччі протиріччя, спотворення фактів, помилки і плутанину в датах його листів, бо він особисто нічого не видавав і не міг стежити за виданнями, які з’являлися за межами Іспанії.

А що ж сам Веспуччі? Гадаємо, він не потребував ніякої реабілітації, його чесність і благородство потвердив саме той, чию славу спочатку йому приписали, а потім відібрали, — адмірал дон Христофор Колумб. Вдалося розшукати його листа до сина Дієго, датованого 5 лютого 1505 року, через рік після останнього, четвертого плавання через Атлантику і за рік до смерті. “Любий мій сину, — писав уже знесилений “віце-король і правитель відкритих земель”. — Дієго Мендес виїхав звідси в понеділок, — 3-го цього місяця. Після його від’їзду я бесідував з Амеріго Веспуччі, який вирушає до двору, куди його покликали, щоб порадитися з ним відносно деяких питань мореплавання. Він завжди виявляв бажання бути корисним мені, це чесна людина. Щастя було до нього неприхильним, як і до багатьох інших. Його зусилля не принесли того зиску, на який він міг по праву розраховувати. Він їде з палким бажанням домогтися при нагоді для мене чого-небудь сприятливого. Я не маю можливості, перебуваючи тут, грунтовніше пояснити йому, чим він міг би бути корисним, оскільки не знаю, чого від нього хочуть. Та він сповнений снаги зробити все для мене, що в його силах”.