Незабутнє, до певної міри навіть приголомшуюче враження залишає Великий Королівський палац і храм Смарагдового Будди. Цей розкішний архітектурний ансамбль було зведено в 1782–1783 рр. на березі Чао-Праї. Нині тут центр політичного, релігійного, культурного життя столиці й країни загалом. Тут міститься й резиденція короля. Ми бачили, як схильні до церемоніалів тайці стримано вітали на вулиці короля Буміпола Адульядета. Проте враження лишалося, як від бучного, барвистого свята. Король сидів на позолоченому троні, його несли з десяток юнаків. Від пекучого сонця короля захищала розкішна парасоля, з обох боків слуги обвіювали його великими опахалами. Обабіч рухався почет королівської гвардії — генерали й вищі офіцери. До речі, форма королівської гвардії запозичена ще в XIX столітті у гвардійців царської армії Росії. Це, мабуть, одне з небагатьох запозичень, зроблених тайцямй в Інших народів. Студент Чулалонгкорнського університету Нарсин Соткео, котрий запропонував нам свої послуги як тлумач давніх фресок на мурованих стінах, що оточують Великий Королівський палац, з гордістю заявив, що його народ повністю зберіг свою національну самобутність, практично не сприйнявши елементів західного способу життя.
Великий Королівський палац — грандіозний архітектурний комплекс буддистських культових споруд, а також адміністративних будинків у стилі тайської архітектури. Його територія, площею близько одної квадратної милі, оточена просто-таки фортечним муром. Складається комплекс з трьох частин: Пхра Маха Прасат — зали і тронні зали, Пхра Ратчамонтьєн Сатан — палаци, Ват Пхра Каео — храм Смарагдового Будди. Останній — святе місце для тайців, В ньому міститься королівська каплиця. Збудований храм у 1782 році королем Рама І за зразком королівських каплиць у колишніх столицях Сукотої та Аютії.
На семиярусному позолоченому вівтарі встановлено скульптуру Смарагдового Будди. Він зроблений із цільного кристала нефриту і вважається священним для тайців. Скульптуру 1434 року знайшли в місті Чиєнграй (на півночі Таїланду), а 1784 перенесли в храм Смарагдового Будди. Доторкатися народної святині має право лише король. Особисто він тричі на рік, відповідно зі зміною сезонів, міняє одяг на Смарагдовому Будді. “На сторожі” біля храмів та споруд палацу — сотні скульптур воїнів, святих, оздоблених золотом, коштовним камінням, смальтою… На території багато монахів у помаранчевого кольору тогах. Вони моляться, уважно вивчають фрески, які розповідають історію буддизму. Мовчазні, зосереджені, самозаглиблені, монахи немов і не помічають зовсім численних іноземних туристів. До людей у тогах ставлення в Таїланді особливе. Річ у тім, що кожен чоловік-таєць включаючи короля, обов’язково повинен на певний час прийняти монашество, таким чином очистивши свою душу. Спокій, стриманість, самоспоглядання — такі риси намагається виховати в собі таєць.
На березі живописної Чао-Праї, саме там, де за переказами понад двісті років тому вийшов на землю з бойової джонки генерал Чакри, розташована й інша велична споруда Бангкока — старовинний монастир-університет Ват Джетупон, або, як називають його в народі, Ват По. “Називають в народі” — не просто фраза. Ват По справді знають і люблять в Таїланді. У цьому, по суті, єдиному на всю Південно-Східну Азію народному університеті, тисячі тайців та жителів інших буддистських країн діставали вищу освіту. Навчання проходило дуже своєрідно. Крім засвоєння наук, студенти мали змогу вивчати історію, феодальну воєнну тактику, інженерію, астрологію за незчисленною кількістю фресок на монастирських стінах та в каплицях. Тут же вивчали з ухилом в практичний бік геологію, традиційну тайську медицину, геометрію… Як символ вчення про нірвану, як символ досягнення повної відстороненості й байдужості до всього минущого, земного лежить в одному з храмів сорокап’ятиметрова фігура Будди, вкрита тонкими золотими пластинами. Але й тут практичні тайці знайшли спосіб вмістити наглядний матеріал для навчання. На величезних підошвах скульптури, кожна з яких має площу по 15,5 квадратних метра, розміщено 108 давніх креслень і малюнків учителів монастиря-університету, за якими проводилося навчання.
У столичному філіппінському морському порту, куди ми прибули з Бангкока, нас зустріли ритуальним танцем малайських мисливців, який виконував дитячий ансамбль під проливною тропічною зливою, на яку юні філіппінці зовсім не звертали уваги. Грізні войовничі випади зі списами, ритмічний барабанний дріб — і усміхнені привітні обличчя дітей. На рекламці, врученій нам, було написано: “Ласкаво запрошуємо до Філіппін, країни, яка уособлює собою усмішку Азії”. Згодом нам скажуть: “Маніла — це місто, де людина, особливо чоловік, може знайти будь-яку розвагу для душі, та й не лише для душі”.
Ми проїздили увечері по вулиці Дель Пілар, вулиці найреспектабельніших розважальних закладів Маніли. І скрізь лунала музика, заклично світилася неонова реклама. Але на тій самій вулиці ми побачили кілька халабуд із картонних ящиків, що тулилися до будинків. Буди ці мали тільки дві стіни, за третю слугувала стіна будинку. До проїжджої частини вулиці і до неба “житла” були відкритими. Чи можна описати вбогу вечерю родини, що мешкала в одному з них? Шість мільйонів жителів населяють Велику Манілу, до них слід ще додати мільйон скваттерів, знедолених бідняків, які приїжджають з усієї країни до столиці в пошуках роботи. Ті, кому не пощастило, мусять животіти в отаких картонних коробках.
У передмістях ще дуже багато будівель, критих листям пальми. Це ніпи — житла, збудовані за традиціями народної малайської архітектури. Кам’яні католицькі костьоли, ажурні палаци будували іспанські колонізатори. Будови в стилі неокласики залишилися з часів панування американців. Нині вулиці Маніли прикрашаються сучасними, модерними спорудами зі скла і бетону. Ці чотири архітектурних стилі характерні для обличчя і великих і маленьких філіппінських міст.
Архіпелаг відкрив Магеллан у 1521 році й відразу ж оголосив Філіппіни власністю Іспанії. Населення острова Мактан на чолі з вождем Лапу-Лапу підняло повстання проти конквістадорів. Лапу-Лапу вбив Магеллана. На місці загибелі піонера кругосвітнього плавання споруджено пам’ятник йому. Неподалік нього стоїть інший — національному герою Лапу-Лапу, який став першим героєм війни з іспанськими колонізаторами, що тривала всі триста тридцять три роки їхнього панування на Філіппінах.
З-понад семи тисяч островів Філіппін заселено лише близько восьмисот, мешканці яких, називаючи себе здавна малайцями, належать до сімдесяти шести етнічних груп.
У філіппінців є легенда про виникнення їхньої батьківщини. Між морем і небом тисячу років літав чорний альбатрос. Він так втомився, що не мав уже сил триматися в повітрі. Але відпочити було ніде. Тоді альбатрос посварив між собою небо і море. Море заливало небо височезними хвилями, а те жбурляло в море величезні валуни. Так і утворилися острови Філіппін.
Та суходіл і водна стихія протистоять одне одному не лише в легендах. На острови часто налітають величезної сили тайфуни, які нищать будівлі, лінії електропередач, кокосові пальми…
Тільки-но ви стаєте на філіппінську землю, вам на шию надівають вінок із квітів сампагіти, що символізують вірність і чистоту.
…Давним-давно жив раджа, який мав красуню-дочку Лакомбіні. Після його раптової смерті вожді племені вирішили захопити владу в свої руки. Лакомбіні поставила на чолі свого війська молодого воїна Лакамгалінга. Він виграв битву і попросив руки Лакомбіні. Вона дала згоду на шлюб, але суджений знову мусив іти в похід. І не повернувся. З туги дівчина померла, і на її могилі виросли білі квіти.
Часто на житлах в обрамленні із сампагіти висить табличка з трьома заповідями, яких філіппінці намагаються дотримуватися все життя:
Розмовляючи з людиною, називай її по імені.
Побільше всміхайся. Коли всміхаєшся — працює 15 м’язів обличчя, коли смієшся — 65. Це засіб від старечого маразму.
