З прадавніх часів аж до сьогодні зберігся на Сааремаа культ справжніх мужчин. Справжній мужчина повинен, мовлячи словами поета, не їсти уїжно й не спати уліжно. Справжній мужчина має привілей уставати до сходу сонця і трудитися до сьомого поту. Справжній мужчина той, хто проводжає дружину в поле і не замикає дверей дому свого, хто обігріє і нагодує подорожнього, хто вміє латати рибальські сіті й тримати вітрило. А якщо він ще знає й усі секрети соління салаки і в’ялення камбали, то йому взагалі ціни не скласти, — може додати до цього мій друг Юло, який народився на маленькому острові Абрука біля Сааремаа і виріс серед справжніх мужчин, серед цих ставних і мовчазних остров’ян.

“Чи знаєш ти, наскільки бідний грунт півострова Сирве, в який пішов коріннями ялівець — витривалий і жадібний до життя, іржаво-червоний посушливого літа, синювато-чорний безсніжної зими? — писав Юло Туулік. — Жителі Сааремаа також схожі на ялівець, що приносить свої терпкі ягоди ніби на знак того, що все в житті йде за своїми законами”.

Отже, Сааремаа…

Якось Юло мені сказав:

— Хто не бачив Сааремаа, той не бачив Естонії.

Ми пили каву в його затишній квартирі на вулиці Ретке, за вікнами гуляв морозний вітер і лежав незвично щедро всніжений Таллін. Я тільки-но встиг прочитати тоді роман Юло “Ялівець вистоїть і в посуху”.

Я запитував, коли буде друга книга роману.

— Друга книга… Коли тобі за сорок — уже не та гострота відчуттів, не той запас душевних сил, багато недоречних сумнівів у собі й своєму ділі… І про війну вже так багато сказано… Сьогодні якось інакше треба писати про війну, — думав уголос Юло.

У його книзі є такий авторський відступ: “Я втомився від війни. Іноді відчуваю, що готовий кинути все посередині — не писати вже ні рядка. Таке бувало й на війні, коли смерті й злигоди настільки знесилювали людей, що позицію передавали іншій частині. Однак війну не полишають на половині чи фронт відкритим…”

У нього була своя війна. 27 жовтня 1944 року сім’ю вчителя Каарела Тууліка, де був і чотирилітній Юло, разом з тисячами інших людей зігнали до мису Сирве й відправили у “велику Німеччину”. Там і знайшли свої могили Туулікові земляки. Через два з половиною десятиліття шукав Юло у Європі сліди депортованих тоді сирвесців, щоб усе те описати в своєму романі. Водночас вивчалися трагічні подробиці десанту наших військ на Сирве, який фашисти вирішили зробити своєю останньою цитаделлю на Моонзундському архіпелазі. Цей десант з гавані Роомассаре на Сирве не здобув перемоги. Бій в Техумарді став колективним подвигом визволителів Сааремаа.

Що хотів сказати своїм романом Юло?

“Виникнення, характер і хід цієї війни — все докладно описано. Я не маю наївної думки додати щось нове до історії війни. Та й писати я взявся не так про війну, як про той дивний біль, що розриває душу, біль, якого я вже ніколи не міг позбутися. Я не можу пояснити цей біль чи переказати його. Мабуть, єдина можливість у мене — відтворити картину, схожу на давно бачену іншими, яку з дрожем упізнають, і тоді поступово, подібно до того, як устає з-за холодного обрію розжарене небесне тіло, наблизити це явище минулого до очей людей так, щоб вони не могли відвести погляду й інстинктивно відступали крок назад, щоб заціпеніти від жаху: невже таке й справді можливе?”

Ми їдемо на Сирве і ще здалеку бачимо його — меч помсти на полі Техумарді.

Спиняємося біля пам’ятника з білого сааремаського мармуру.

Довкруж — мирний пейзаж. Дрімає під помірним осіннім сонцем ялівцевий перелісок. Унизу, між прибережних каменів, біліють лебеді. На моріжку неподалік поскубують жухлу траву вівці. Маревіє на обрії корабель. У небі нечутно, як павук тонку нить, тягне свій сріблястий слід реактивний літак.

Заспокійливо хлюпають хвилі.

Не хочеться вірити, що тут ходила війна.

Але очі спиняються на маленьких гранітних трикутниках могил. Однакові, як солдатські конверти воєнних літ, вишикувалися акуратними рядами, одна біля одної, мов патрони в обоймі, завжди готові вистрелити.

У кожного дата смерті — 1944-й. У боях за півострів Сирве.

“Мертвий тільки той, хто забутий”, — згадую чийсь вислів.

Юло розповідає мені про них. Хто як загинув.

Одним навальним ривком пройшов Естонський стрілецький корпус до Курессааре (нинішній Кінгісепп). Дехто вже навіть вважав, що весь острів визволено. Справді, лишалося зовсім небагато. Півострів Сирве. Сорок кілометрів вузенької смуги землі, що витикається з Сааремаа в море на південний захід.

Посеред ночі біля Техумарді корпус натикається на переважаючі сили противника. То був страшний бій, у якому ніхто не хотів відступати, не міг відступати. Наші солдати прагнули встигнути врятувати сирвесців од депортації. Німцям одступати було вже нікуди.

Той нічний бій у Техумарді. Невже все те справді було тут?

“Тихого й теплого осіннього ранку 9 жовтня все величезне приморське поле біля Техумарді сочилося кров’ю — солдати лежали один на одному, естонці й німці разом, ще горіли танки і тліли ядучим димом автомобільні шини; тут убивали гарматним, кулеметним і автоматним вогнем, кололи багнетами, били лопатами, прикладами і ножами, а в багатьох місцях билися навкулачки, хапали один одного за горло. Те, що в дію пішли ножі, лопати і дужий просто душив слабшого, було не від нестачі боєприпасів. Ніч була така темна і свої так перемішалися з чужими, що, натиснувши на спусковий гачок, можна було вбити людину, яка могла виявитися і не ворогом. На полі біля Техумарді тої жовтневої ночі солдат упізнавав солдата навпомацки. Хто мав довше волосся, ті були фріцами, і їх треба було душити…”

Якщо на визволення від фашистів усього Моонзундського архіпелагу — крім Сирве — було витрачено кілька днів, то на проривання лінії оборони між селами Унгру й Пагілла, яку захищала ціла німецька дивізія, пішло десять днів.

Десять дорогоцінних днів. Тут, на Сирве, наші війська понесли найбільші втрати.

За ці дні фашисти встигли провести депортацію сирвесців.

Трагедії не змогли запобігти. Все цивільне населення було кинуто в табори “великої Німеччини”.

“Тої ночі, протягом усіх наступних годин, коли десантники наближалися до піщаного берега Сирве… тої ночі ми ще були потенційно врятовані”, — зіставляє хронологію подій Юло.

За визволення Сирве гинули ще тисячі людей. І тисячі малих, старих, немічних, тисячі дружин і матерів визволителів ґвалтовно, під дулами автоматів гнані дорогами Німеччини вмирали на тих дорогах повільною смертю, згасали, мов свічки на вітрі, за колючим дротом таборів.

Війна агонізувала і вбивала людей далі, як і раніше, не вибираючи: хто солдат, а хто — дитина.

Юло до найдрібніших деталей вивчив усе, пов’язане з тими днями. Фашисти сконцентрували на Сирве 12 тисяч солдатів, 500 кулеметів, 300 гармат ї мінометів, 11 реактивних установок, 12 танків. Вони збиралися захищатись аж до зими. Вони вважали свій бастіон неприступним. Два з половиною кілометри між селами Унгру й Пагілла — лінія фронту на Сирве.

Юло знайшов у зведеннях тих днів таку цифру: тільки 19 жовтня 1944 року на фашистські позиції щохвилини летіло 1600 снарядів і мін. І ці артпідготовки тривали по сорок хвилин.

Потім наші знову й знову кидалися в атаку. “Вони йшли по спаленій землі, де валялися тільки шмаття одягу, дивно покручена зброя і жалюгідні шматки колючого дроту біля випадково вцілілих стовпів. Спалена земля ще відстрілювалася, ще гинули наші. І серед полонених у багатьох були ознаки божевілля”.

Конвойовані сирвесді вже брели дорогами Німеччини. А тут неймовірно високо знову зростала ціна за перемогу.

За неї треба було ще заплатити тисячами й тисячами життів.

Фашисти знали, що пощади їм не буде. Вже коли лінію оборони прорвали і вони, відстрілюючись, одходили далі й далі, швидко перемірюючи гірку кам’янисту землю півострова, опинилися аж на березі моря. Потім одстрілювалися вже звідти, стоячи по груди в воді. Всіх їх там і перебили. Потім, кажуть самовидці, в берег довго вдаряли криваві хвилі. А на хвилях гойдалися трупи.