— Ну де там твоя дівчина, Джо? 

Я розповів йому тоді про ту дівчину за сусіднім столиком. Я червонів, але мені подобалось, коли він так жартував. Аж якось добре ставало на душі. 

— Пильнуй, Джо, — казав він, — вона ще прийде. 

Він розпитував мене про всяку-всячину і не раз реготав, коли я відповідав щось кумедне. А потім плів різні байки. Про перегони в Єгипті і в Сент-Моріці на льоду, ще коли моя мама була жива, і про те, як під час війни вони регулярно влаштовували перегони на півдні Франції, без призів, без ставок, без публіки, просто щоб не вимерла порода. Звичайні перегони, коли жокеї щодуху періщили коней, щоб ті мчали уперед. Я міг годинами слухати свого старого, їй-богу, надто коли він уже перехилив чарку-другу. Він розповідав мені, як хлопчиськом у Кентуккі ходив на єнота, і про давні часи у Штатах, перш ніж усе там пішло шкереберть. Він казав: 

— Коли ми виграємо мішок грошей, Джо, ти повернешся до Штатів і підеш вчитися. 

— А нащо мені туди вертатися і йти вчитися, якщо там все пішло шкереберть? — питав я. 

— То інша справа, — відповідав він, гукав кельнера і платив за свою гірку блюдець, а тоді ми брали таксі до вокзалу СенЛазар і сідали на потяг до Мезона. 

Якось в Отейлі на аукціоні мій старий купив переможця перегонів за тридцять тисяч франків. Мусив трохи докинути, але врешті-решт конюшня таки продала коня і за тиждень мій старий дістав свій дозвіл і кольори. Я був гордий, як орел, їйбогу, коли мій старий став власником. Він домовився про місце в конюшні з Чарлзом Дрейком, перестав їздити до Парижа і знову почав бігати й скидати вагу, а конюхів було аж двоє — він і я. Нашого коня звали Ґілфорд, ірландець і вправний стрибун. Мій старий порахував, що коли сам його тренуватиме і сам на ньому їздитиме, то швидко відіб’є вкладене. Я всім цим пишався і думав, що Ґілфорд нічим не гірший за Ксара. Міцний жеребець, гнідий, прудкий на рівному, коли йому піддати охоти, та ще й до того всього гарний. 

Як я його обожнював, їй-богу. Першого ж разу, коли Ґілфорд брав участь у перегонах, він прийшов третім на забігу з перешкодами на дві з половиною тисячі метрів, і коли мій старий зліз з нього, весь спітнілий і щасливий, і пішов важитись, я так пишався ним, наче то були перші перегони, в яких він зайняв якесь місце. Розумієте, коли хтось довгий час не виїжджає, важко повірити, що він колись був жокеєм. Але тепер все було інакше, бо в Мілані моєму старому було начхати навіть на великі перегони — він навіть перемозі не радів, а тепер напередодні перегонів я не міг ока склепити і знав, що мій старий теж хвилюється, хоч того й не показує. Їздити на своєму коні — зовсім інша справа. 

Вдруге мій старий виїхав на Ґілфорді однієї дощової неділі в Отейлі, на перегонах із перешкодами, чотири з половиною тисячі метрів, на приз Марата. Як тільки він рушив до старту, я кинувся на трибуну спостерігати за ним із нового бінокля, якого мені подарував мій старий. Вони стартували з другого боку іподрому, і біля бар’єра щось сталося. Якась конячка в посторонках метушилась, ставала дибки і навіть ударила копитами бар’єр, але я бачив, що мій старий, у чорній куртці з білим хрестом і в чорному кашкеті, сидить на Ґілфорді й погладжує його рукою. Вони рвонули вперед і сховалися за деревами, звук гонга стояв у вухах, а віконце каси з гуркотом зачинилось. Ох, я так хвилювався, що боявся навіть дивитися на них, але навів бінокль туди, де вони мали випірнути з-за дерев, і от вони випірнули, мій старий у чорній куртці йшов третій, і всі як один перелетіли через бар’єр, мов пташки. Потім вони знову зникли з очей, а тоді з’явились і помчали вниз пагорбом, гарно й легко, гуртом перескочили через перешкоду і разом почали віддалятись. Вони бігли так тісно один коло одного і так плавно, що, здавалось, можна було пройти по їхніх спинах. Потім вони перелетіли через загорожу й рів, і хтось упав. Я не бачив хто, та вже за мить кінь піднявся й помчав галопом, а всі решта, досі як одне ціле, огинали довгий поворот ліворуч і виходили на пряму. Вони перестрибнули через кам’яну стіну й понеслись усі гуртом до великого рову з водою просто перед трибунами. Я бачив, як вони наближаються, і закричав до мого старого, коли він стрибав мимо, він випереджав усіх десь на корпус, легкий, як мавпа, і всі коні мчали до рову з водою. Вони стрибнули разом через велику загорожу перед ровом, і раптом налетіли один на одного, двоє коней вирвалися звідти боком і побігли далі, а троє так і лежали. Мого старого ніде не було видно. Один кінь підвівся на коліна, жокей ухопився за вуздечку, сів верхи й кинувся уперед по свої гроші за місце. Другий кінь сам встав і побіг галопом, мотаючи головою, його вуздечка звисала, а жокей, похитуючись, відійшов до краю доріжки і сперся об паркан. А тоді Ґілфорд відкотився убік з мого старого, підвівся й побіг на трьох ногах, тягнучи по землі переднє копито, а мій старий лежав горілиць на траві із закривавленою головою. Я скотився з трибуни, налетів на юрбу, пробрався до загорожі, а там мене схопив поліцейський і не відпускав, до мого старого прибігло два санітари з ношами, а по той бік іподрому я побачив трьох коней, які, витягнувшись вервечкою, випірнули з дерев і стрибнули через бар’єр. 

Мій старий уже був мертвий, коли його принесли, і коли лікар слухав його серце якоюсь штукою, яку вставив собі до вух, я почув на іподромі постріл — Ґілфорда застрелили. Коли мого старого занесли на ношах до палати, я ліг біля нього, вхопився за ноші і плакав, плакав, а він був такий блідий і змарнілий, такий мертвий, а я не міг прогнати від себе думку про те, що коли вже мій старий помер, може, у Ґілфорда не треба було стріляти. Його нога ще б, може, зажила. Не знаю. Я так любив свого старого. 

Тоді прийшли якісь хлопці, один із них поплескав мене по спині, вони підійшли й подивилися на мого старого, а тоді стягнули з ліжка простирадло й накрили його; той другий сказав французькою телефоном, щоб прислали швидку і забрали його до Мезона. А я ніяк не міг перестати плакати, аж заходився від плачу; прийшов Джордж Ґарднер, сів коло мене на підлозі, обійняв мене і промовив: 

— Ну-ну, Джо, хлопче. Вставай, ідемо надвір, почекаємо швидку. 

Ми з Джорджем вийшли до воріт, я намагався перестати ридати, а Джордж витирав мені лице хустинкою, ми відійшли трохи вбік, коли натовп почав сунути з воріт, і поки ми чекали, коли всі люди вийдуть, біля нас зупинилися якісь хлопці, один із них перераховував квитки і сказав: 

— Що ж, Батлер дістав-таки по заслузі. 

А другий відповів: 

— Хай той крутій котиться під три чорти. Знав, на що йде. 

— Ага, і не кажи, — мовив перший і розірвав навпіл жменю квитків. 

Джордж Ґарднер зиркнув на мене, чи я чув, — а я все добре почув, — і сказав: 

— Не слухай тих йолопів, Джо. Таких, як твій старий, ще пошукати треба. 

Не знаю, їй-богу. По-моєму, коли вони вже за когось візьмуться, то живого місця на ньому не лишать. 

Одного задушливого вечора в Падуї вони винесли його на дах, звідки було видно дахи міських будинків. У небі літали стрижі. За якийсь час стемніло й засвітилися прожектори. Всі пішли вниз, прихопивши з собою пляшки. Вони з Луз чули їхні голоси внизу на балконі. Луз сіла на ліжко. Того задушливого вечора від неї віяло свіжістю і прохолодою. 

Луз третій місяць залишалась на нічну зміну. Вони нічого не мали проти. Луз готувала його до операції; вони ще жартували тоді про хворих і медсестер. Засинаючи під дією наркозу, він тримався щодуху, аби не наговорити зайвого, коли тягнутиме до безглуздої балаканини. 

Навчившись ходити на милицях, він сам розносив усім термометри, щоб Луз не вставала з ліжка. Хворих було мало, і вони про все знали. Луз усім подобалась. Дибаючи назад коридором, він уявляв Луз у своєму ліжку.