Мій старий пройшов уперед, сів біля Джорджа Ґарднера, який натягував штани, і запитав:
— Ну що там, Джордже? — звичайним голосом, бо нема змісту випитувати: Джордж як щось знає, то скаже, а як ні — то ні.
— Він не виграє, — тихо сказав Джордж, нахилившись, щоб застебнути ґудзика внизу на штанах.
— А хто ж? — запитав мій старий, нахиляючись і собі, щоб ніхто не почув.
— Керкуббін, — відповів Джордж, — і якщо виграє, лиши пару квитків для мене.
Мій старий сказав щось до Джорджа звичайним голосом, а той відповів жартома:
— Ніколи не роби ставки, моя тобі порада.
Ми вийшли звідти і пробралися через натовп до стофранкового тоталізатора.
Але я знав, що не все так просто, бо Джордж їхав на Ксарі. По дорозі мій старий узяв жовту табличку зі ставками, і там було написано, що за Ксара дають тільки 5 до 10, за Сефізідота — 3 до 1, а за Керкуббіна — п’ятого у списку — 8 до 1. Мій старий поставив п’ять тисяч на Керкуббіна на перемогу й тисячу на призове місце, і ми обійшли трибуну, щоб піднятися сходами і знайти собі місце, з якого стежити за перегонами.
Нас тиснули з усіх боків, спочатку вийшов чоловік у довгому сюртуку, сірому циліндрі й з батіжком у руках, а за ним один за одним повиходили коні: жокеї сиділи верхи, а конюхи, тримаючи ліворуч і праворуч вуздечки, вели їх уперед. Першим ступав той великий золотаво-жовтий кінь — Ксар. Спочатку він не здавався таким великим, аж поки в очі не впадали його довгі ноги і те, як міцно він збудований і як рухається. Ох, такого коня я ще ніколи не бачив. У сідлі сидів Джордж Ґарднер, і вони рухалися поволі за чоловіком у сірому циліндрі, який ішов, мов на цирковому манежі. Позаду Ксара, що м’яко ступав, відблискуючи жовтим на сонці, йшов випещений вороний кінь з гарною головою, на ньому їхав Томмі Арчібальд; а за вороним тягнулася вервечка ще з п’яти коней, які повільно пройшли повз трибуни й pesage[18]. Мій старий сказав, що вороного звати Керкуббін, я придивився до нього уважніше — гарний кінь, нема що казати, але з Ксаром йому не зрівнятись.
Коли Ксар проходив повз трибуни, всі його радісно вітали, чудесний кінь. Процесія пройшла другим боком, повз pelouse[19], а тоді повернулась до нашого краю, і чоловік, що мов зійшов із циркового манежу, сказав конюхам відпустити коней одного за одним, аби вони пробігли галопом повз трибуни до старту і всі їх добре роздивились. Ледве вони добігли до старту, як прозвучав гонг, і ось вони вже по той бік поля, скачуть, збившись докупи, і огинають свій перший поворот, наче іграшкові конячки. Я спостерігав за ними через бінокль, Ксар добряче відстав, першим ішов один із гнідих. Вони повернули й промчали мимо, Ксар пас задніх, минаючи нас, а той Керкуббін плавно біг попереду. Ох, нема нічого гіршого, як вони минають тебе, а ти потім дивишся, як вони скачуть все далі й далі, все меншають і меншають, потім збиваються в купу на поворотах, а тоді вириваються на пряму, і ти ледь стримуєшся, щоб не вилаятись. Нарешті вони востаннє повернули й вийшли на пряму, а той Керкуббін вирвався далеко вперед. Усі розгубились і здивовано бурмотіли «Ксар… Ксар», а коні бігли по прямій, аж тут щось вирвалось із табуна й промчало повз мій бінокль, наче жовта блискавка з кінською головою, і всі зарепетували, мов несповна розуму: «Ксар! Ксар!». Я ще не бачив, щоб хтось так летів уперед, як Ксар, — він наздогнав Керкуббіна, який мчав так швидко, як усякий вороний, коли жокей цвьохкає його щосили батіжком; на мить вони зрівнялися голова до голови, хоч Ксар, здавалося, мчав удвічі швидше, так він далеко стрибав, витягнувши уперед голову, і стовп вони теж минули голова до голови, але коли виставили номери, першою була двійка, а це означало, що виграв Керкуббін.
Мені було не по собі, аж трусило, нас з усіх боків затиснув натовп, який посунув униз, до таблиці, де мали написати, скільки дають за Керкуббіна. Коли я спостерігав за перегонами, то забув, скільки мій старий поставив на Керкуббіна, чесно, так страшно мені хотілось, щоб виграв Ксар. Але тепер, коли все скінчилось, приємно було, що ми виграли.
— Гарні перегони були, правда, тату? — запитав я.
Він глянув на мене якось дивно, зсунувши капелюха на потилицю.
— Джордж Ґарднер умілий жокей, нема що казати, — відповів він. — Добрим майстром треба бути, щоб не дати такому коню, як Ксар, виграти.
Ясне діло, що я з самого початку знав: тут щось не так. Але коли мій старий отак прямо це сказав, радість моя тут же випарувалась і я її більше так і не відчув, навіть коли на таблиці вивісили числа, коли пролунав дзвінок, що починають виплати, і коли ми побачили, що за Керкуббіна дають 67,50 до 10. Всі навколо зітхали: «Бідолашний Ксар! Бідолашний Ксар!».
А я подумав, якби ж я був жокеєм і їхав би на ньому замість того сучого сина. Дивно було називати отак подумки Джорджа Ґарднера сучим сином, бо він завжди мені подобався, та й, крім того, він сказав нам, хто виграє, але все одно він сучий син.
Мій старий заробив на тих перегонах мішок грошей і відтоді частіше їздив у Париж. Якщо забіг відбувався у Трамбле, товариші, вертаючись до Мезона, висаджували його в місті, і ми з ним сиділи перед «Кафе де ля Пе» й спостерігали за перехожими. Дивно було там сидіти. Мимо пропливає потік людей, то ті, то інші підходять і хочуть щось тобі продати, та я дуже любив сидіти отак зі своїм старим. Часом бувало дуже весело. До нас підходили хлопці, які торгували кумедними кроликами, що стрибали, якщо натиснути на гумову кульку; вони підходили до нас, і мій старий з ними жартував. Він говорив по-французьки майже так само, як по-англійськи, і всі ті хлопці його знали, бо жокея здалеку видно, до того ж ми завжди сиділи за тим же столиком, і вони вже звикли нас там бачити. Підходили хлопчаки, які продавали газети зі шлюбними оголошеннями, і дівчатка, які торгували гумовими яйцями, — натиснеш на таке, і звідти вистрибує півник, — а ще один старигань, схожий на хробака, який продавав листівки з Парижа, показував їх усім навколо, але ніхто, ясне діло, їх не купляв, тоді він вертався й показував, що там на споді, а там лежали всілякі непристойні листівки, і тоді люди нишпорили серед них і купували кілька.
Ох, скільки там різних диваків бувало. Дівчата походжали, видивляючись, чи не пригостить їх хтось вечерею, вони говорили з моїм старим, він жартував із ними по-французьки, вони гладили мене по голові і йшли собі далі. Якось за сусіднім столиком сиділа американка з донькою, вони їли морозиво, я не зводив погляду з дівчинки, така вона була гарна, і усміхнувся їй, а вона мені, але нічого з того не вийшло, хоч я й кожного дня видивлявся за нею і її мамою, і вже придумав, що скажу їй, і міркував, чи дозволить мама, щоб я взяв її з собою до Отейля чи Трамбле, але більше їх так і не бачив. Та й усе одно, нічого доброго з того, мабуть, не вийшло б, тому що, пригадую, тоді мені здавалось, що найкраще заговорити з нею так:
— Вибачте, ви не будете проти, якщо я скажу вам, хто сьогодні виграє в Енґієні?
І, зрештою, вона б подумала, що я хочу продати їй те, що знаю, а не просто назвати переможця.
Отак ми сиділи в «Кафе де ля Пе», мій старий і я, і кельнер крутився коло нас, як коло своїх, бо мій старий пив віскі, а воно коштувало п’ять франків, і це обіцяло йому добрі чайові, коли підрахують блюдця. Я ще ніколи не бачив, щоб мій старий стільки пив, але тепер він взагалі не їздив і, крім того, запевняв, що віскі допомагає йому скинути вагу. Але я помітив, що, хай там як, а він усе одно набирав. Він покинув свою стару ватагу з Мезона і, помоєму, любив просто сидіти на бульварі разом зі мною. Але ставки робив кожного дня. Як програвав, то вішав носа після останнього забігу, але як тільки ми добиралися до свого столика й він вихиляв першу чарчину віскі, життя знову налагоджувалося.
Він читав «Парі-спорт», а потім, бува, зиркав на мене і питав жартома:
