Серед стружки, що вкривала болотистий луг на узбережжі затоки, стояли спорожнілі одноповерхові бараки, їдальня, крамниця, контори й велика будівля самого тартака. 

Через десять років від тартака нічого не лишилось, тільки білі уламки вапнякового фундаменту визирали з болотистого підліска, що повз нього пропливали Нік із Марджорі. Вони пливли уздовж берега каналу, там, де піщана мілина несподівано переходить у темну воду дванадцять футів завглибшки. Пливли до місця, де мали поставити на ніч вудки на форель. 

— Он наші старі руїни, Ніку, — сказала Марджорі. 

Нік, веслуючи, подивився туди, де між зелених дерев виднілося біле каміння. 

— Ага, — відповів він. 

— Пам’ятаєш, коли там був тартак? — запитала Марджорі. 

— Пам’ятаю тільки, що він колись там був, — відказав Нік. 

— Більше схоже на якийсь замок, — зауважила Марджорі. 

Нік промовчав. Вони далі пливли попри берег, аж поки тартак не сховався з очей. Нік повернув і поплив через бухту. 

— Не клює, — сказав він. 

— Ні, — відповіла Марджорі. 

Вона пильно стежила за вудкою весь час, що вони пливли, навіть коли говорила. Вона любила рибалити. Любила рибалити з Ніком. 

Неподалік від човна гладінь озера розітнула велика форель. Нік наліг на одне весло, щоб повернути човен і підтягнути приманку, яка волочилась у воді далеко позаду, туди, де шукала собі харч форель. Як тільки з води вигулькнула спина форелі, дрібні рибинки налякано шугнули навсібіч. Сипонули на поверхню води бризки, наче жменю крупинок. Ще одна форель плюснулась, шукаючи їжу. 

— Годуються, — сказала Марджорі. 

— Але не клюють, — відповів Нік. 

Він провів човен по колу повз рибу, яка шукала собі харч, а тоді рушив до мису. Марджорі не змотувала волосінь, поки човен не торкнувся берега. 

Вони витягнули човна на пісок, і Нік узяв відерце з живими окунями. Окуні плавали собі у воді у відерці. Нік упіймав трьох, відрізав їм голови й обібрав луску, в той час як Марджорі й собі бовтала руками у відрі, аж поки піймала одного, відрізала голову і почистила. Нік глянув на її рибу. 

— Черевного плавця не відрізай, — сказав він. — Для наживки піде, але краще хай на животі лишиться плавець. 

Він узяв окунів і позачіпляв їх за хвости на гачки. На кожній вудці було по два гачки на жилці. Марджорі відпливла в човні від берега, тримаючи зубами волосінь й озираючись на Ніка, який стояв на березі й тримав вудку так, що котушка розмотувала волосінь. 

— Досить, — гукнув він. 

— Відпускати? — крикнула у відповідь Марджорі, тримаючи жилку рукою. 

— Відпускай! 

Марджорі кинула волосінь за борт і спостерігала, як наживка тоне у воді. Вона повеслувала назад і зробила те саме з другою жилкою. Нік поклав на кінці вудок по важкому бруску дерева й розмістив їх під кутом, підперши камінням. Він змотав зайву волосінь, міцно натягнувши жилку між берегом і піщаним дном каналу, і закріпив дзвоника. Коли форель, годуючись на дні, схопить приманку, то метнеться вбік, потягнувши за собою волосінь, а та сіпне котушку — і дзвоник зателенькає. 

Марджорі відпливла трохи вбік, щоб не зачепити жилки. Вона налягала на весла, і човен швидко вискочив на берег. За ним пішли брижі. Марджорі вибралася з човна, і Нік витягнув його далеко на пісок. 

— Що з тобою, Ніку? — запитала Марджорі. 

— Не знаю, — відповів Нік, збираючи галузки для вогнища. 

Вони розклали вогонь із цурпалків, які валялися на березі. Марджорі пішла до човна й принесла звідти ковдру. Вечірній вітерець відносив дим у керунку мису, тож Марджорі розстелила ковдру між вогнищем і озером. 

Марджорі сіла на ковдру спиною до вогню й чекала на Ніка. Він підійшов і сів на ковдру коло неї. Позаду них простягався підлісок, попереду — затока з гирлом Гортонс-Крік. Ще виднілося. Відблиски від вогню сягали аж до води. Вони бачили дві металеві вудки, які схилилися над темною водою. На котушках відблискував вогонь. Марджорі витягнула з кошика вечерю. 

— Я не хочу їсти, — сказав Нік. 

— Та хоч трохи. 

— Ну добре. 

Вони їли мовчки, спостерігаючи за двома вудками і зблисками полум’я на воді. 

— Сьогодні буде місяць, — озвався Нік. 

Він дивився на пагорби по той бік затоки, які щораз гостріше виступали на тлі неба. Він знав, що з-за пагорбів от‑от вирине місяць. 

— Я знаю, — усміхнувшись, відповіла Марджорі. 

— Все ти знаєш, — відказав Нік. 

— Ой, Ніку, перестань! Не будь таким, ну будь ласка! 

— Не можу, — мовив Нік. — Це ж правда. Ти все знаєш. І в тому весь клопіт. Ти ж і сама це знаєш. 

Марджорі нічого не відповіла. 

— Це я всього тебе навчив. І ти це теж знаєш. А чого ти, до речі, не знаєш, га? 

— Замовкни, — сказала Марджорі. — Ось і місяць. 

Вони сиділи на ковдрі, не торкаючись одне одного, і дивилися, як сходить місяць. 

— Нащо ти говориш дурниці? — запитала Марджорі. — Що з тобою таке? 

— Не знаю. 

— Ясно, що знаєш. 

— Ні, не знаю. 

— Ну ж бо, кажи вже. 

Нік не зводив очей з місяця, який виринав над пагорбами. 

— Нудно стало. 

Він боявся дивитися на Марджорі. А тоді глянув. Вона сиділа, обернувшись до нього спиною. Він дивився їй у спину. 

— Нудно стало. Нудно. 

Вона мовчала. Він продовжував. 

— Я відчуваю, що в мене всередині нічого не лишилось — повна пустота. Не знаю, Мардж. Не знаю, що сказати. 

Він дивився їй у спину. 

— А кохати теж нудно? — запитала Марджорі. 

— Нудно, — відповів Нік. 

Марджорі встала. Нік сидів, обхопивши голову руками. 

— Я візьму човна, — гукнула Марджорі. — А ти можеш вернутись назад через мис. 

— Добре, — сказав Нік. — Я зіштовхну тобі човна у воду. 

— Не треба, — відповіла вона. 

Марджорі погойдувалася у човні на воді, де виблискувала місячна доріжка. Нік вернувся й ліг долілиць на ковдру біля вогню. Він чув, як по воді плескають весла. 

Він довго так лежав. Лежав і тоді, коли почув, як з лісу на галявину вийшов Білл. Він чув, як Білл підійшов до вогню. Білл теж його не чіпав. 

— Ну як вона? — запитав Білл. 

— Нічого, — сказав Нік, лежачи долілиць на ковдрі. 

— Скандал був? 

— Не було. 

— А ти як? 

— Ой, дай спокій, Білле! Дай мені спокійно полежати. 

Білл взяв із кошика бутерброд і пішов подивитись, як там вудки. 

Мануель Ґарсіа піднявся сходами до контори дона Міґеля Ретани. Поставив валізу на підлогу й постукав у двері. Тиша. Стоячи на коридорі, Мануель відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував через двері. 

— Ретано, — сказав він, прислухаючись. 

Тиша. 

Він точно там, подумав Мануель. 

— Ретано, — сказав ще раз і загупав у двері. 

— Хто там? — почувся голос із контори. 

— То я, Маноло, — відповів Мануель. 

— Чого тобі? — запитав голос. 

— Шукаю роботу, — сказав Мануель. 

У дверях щось кілька разів клацнуло, і вони відчинилися навстіж. Мануель зайшов досередини, тягнучи за собою валізу. 

Навпроти дверей за столом сидів невисокий чолов’яга. Над його головою висіло опудало голови бика, зроблене майстром із Мадрида; на стінах — світлини в рамках й оголошення про кориду. 

Чолов’яга сидів і дивився на Мануеля. 

— Я думав, тебе прикінчили, — сказав він. 

Мануель постукав кісточками пальців по столу. Чоловік не зводив з нього погляду. 

— У скількох коридах ти брав участь цього року? — запитав Ретана. 

— В одній, — відповів Мануель. 

— Тільки в тій одній? — перепитав чолов’яга. 

— І все. 

— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана.