— Вона любить сонечко, — сказала американка. — Зараз заспіває. 

Канарка, стріпнувшись, взялася чистити пір’ячко. 

— Мені завжди подобалися пташки, — мовила американка. — Цю я везу додому для своєї донечки. О, заспівала! 

Канарка защебетала — пір’ячко в неї на шийці настовбурчилось, — а тоді опустила дзьобика й знов узялася чиститись. Потяг переїхав через річку і проминув доглянутий ліс. Проїхав через численні паризькі передмістя. Там їздили трамваї, а на стінах, повз які проїжджав потяг, висіли оголошення: «Бель Жардіньєр», «Дюбоне», «Перно». Усе, що він проминав на своєму шляху, мало такий вигляд, мов було натщесерце. Спочатку я не прислухався до американки, яка розмовляла з моєю дружиною. 

— Ваш чоловік теж американець? — запитала вона. 

— Так, — відповіла моя дружина. — Ми обоє американці. 

— А я думала — англійці. 

— Ні-ні. 

— Це, мабуть, тому, що я ношу шлейки, — зауважив я. 

Я хотів, було, сказати, «підтяжки», але в останню секунду вимовив «шлейки», щоб звучало в англійському дусі. Американка мене не почула. Вона й справді була глуха, читала по губах, а я сказав це, не глянувши на неї. Я дивився у вікно. Вона далі балакала з моєю дружиною. 

— Я така рада, що ви американці. Кращого чоловіка за американця не знайдеш, — говорила вона. — Ось чому ми покинули Європу, скажу я вам. У Веве моя донька закохалася, — вона замовкла. — Вони шалено кохали одне одного, — вона знову вмовкла. — Я, звісно, її звідти забрала. 

— І як — вона його забула? — запитала моя дружина. 

— Не думаю, — відповіла американка. — Вона нічого не їсть і майже не спить. Я пробувала її зацікавити всім, чим можна, але марно. Їй усе байдуже. Але я не дозволю, щоб вона вийшла за іноземця, — вона замовкла. — Один мій добрий знайомий сказав мені: «З іноземця не вийде хорошого чоловіка для американки». 

— Ага, — відповіла моя дружина. — Мабуть, не вийде. 

Американка зауважила, що в моєї дружини дуже гарне пальто, і виявилось, що вона вже двадцять років замовляє своє вбрання у тому ж maison de couture[40] на Рю-Сент-Оноре. Вони мають усі її мірки, а vendeuse[41] знає її та її смаки, підбирає їй сукні й висилає їх до Америки. Вони приходять на пошту неподалік від її будинку в передмісті Нью-Йорка — там їх розпаковують та оцінюють, і митний збір ніколи не буває високий, бо сукні завжди дуже прості й без золотої тасьми чи оздоб, що дорого виглядають. Перед цією vendeuse на ім’я Тереза з нею працювала інша vendeuse — Амелі. За двадцять років тільки ці дві. Couturier[42] не змінився. Зате ціни зросли. Втім, курс обміну покриває різницю. Тепер вони зняли мірки і з її доньки. Вона вже виросла, тож навряд чи вони з часом зміняться. Потяг під’їжджав до Парижа. Укріплення зрівняли з землею, але трава досі не виросла. На коліях стояло багато вагонів: коричневі дерев’яні вагони-ресторани й коричневі дерев’яні вагони-купе, що вирушать до Італії о п’ятій по обіді, якщо той потяг і тепер їде о п’ятій; до них були причеплені таблички «Париж — Рим»; а ще там були вагони з лавками на дахах, які у певні години ходили з міста до передмістя і назад, напхом напхані людьми, що позаймали всі місця всередині і на даху — якщо так і тепер їздили; а повз вікна потяга пролітали тим часом білі стіни й численні вікна будинків. Усе було мов натщесерце. 

— Найкращі чоловіки — американці, — мовила американка моїй дружині. 

Я знімав на підлогу валізи. 

— Якщо виходити заміж, то тільки за американця. 

— А коли ви покинули Веве? — запитала моя дружина. 

— Два роки тому восени. Цю канарку якраз доньці і везу. 

— Ваша донька закохалася у швейцарця? 

— Так, — відповіла американка. — Він був з прекрасної родини у Веве. Збирався стати інженером. Вони там і зустрілися. Довго гуляли разом. 

— Я колись була у Веве, — сказала моя дружина. — Ми їздили туди на медовий місяць. 

— Справді? Гарно, мабуть, провели час. Але я, звісно, подумати не могла, що вона закохається в нього. 

— Там справді дуже гарно, — відповіла моя дружина. 

— Ага, — кивнула американка. — Дуже. А де ви там мешкали? 

— У «Трьох коронах», — мовила моя дружина. 

— Чудовий старий готель, — сказала американка. 

— Ага, — відповіла моя дружина. — У нас був хороший номер, і восени там чудово. 

— О, то ви восени там були? 

— Ага, — відповіла моя дружина. 

Ми проїжджали повз аварію — зіткнулися три вагони. Стінки зім’ялися, дах просів. 

— Дивіться, — сказав я. — Аварія. 

Американка визирнула з вікна й побачила останній вагон. 

— Саме цього я всю ніч і боялася, — промовила вона. — Деколи в мене буває жахливе передчуття. Більше ніколи не їхатиму вночі швидкісним. Мусять бути й інші зручні потяги, які не мчать так швидко. 

Потяг в’їхав під накриття Ліонського вокзалу і зупинився, до вікон підійшли носильники. Я передав сумки через вікно, ми вийшли на довгий тінистий перон, і американка довірилась одному з трьох чоловіків із агентства «Кук», який сказав: «Хвилиночку, мадам, я тільки знайду ваше прізвище». 

Носильник підкотив візок, повантажив на нього наш багаж, і ми з дружиною попрощалися з американкою, чиє прізвище представник агентства вже знайшов серед купи надрукованих на машинці паперів, які знову запхав до кишені. 

Ми пішли уздовж потяга довгим бетонним пероном услід за носильником та візком. У кінці стояв турнікет, де працівник станції забрав наші квитки. 

Ми повертались до Парижа, щоб розлучитись. 

Навіть рано-вранці у долину було спекотно спускатися. Сонце розтопило сніг на лижах, які ми несли, і насухо їх висушило. У долині ще була весна, однак сонце добряче припікало. Ми йшли дорогою у Ґальтюр, несучи лижі й наплічники. Коли минали кладовище, там якраз закінчувався похорон. Із кладовища вийшов і пройшов повз нас священик; «Grüss Gott!»[43] — сказав я йому. Священик кивнув. 

— Цікаво, чому священики ніколи не відповідають? — спитав Джон. 

— Мав би сказати «Слава навіки!», правда? 

— Вони ніколи не відповідають, — мовив Джон. 

Ми зупинилися на дорозі, спостерігаючи за тим, як гробар засипає яму. Біля могили стояв селянин з чорною бородою і у високих шкіряних чоботах. Гробар перестав кидати землю і випростав спину. Селянин у високих чоботах забрав від нього лопату й продовжив засипати яму, розкидаючи землю так рівно, як на городі розкидають гній. Засипання ями сонячного травневого ранку здавалося чимось нереальним. Важко було уявити, що в такий день хтось лежить мертвий. 

— Уяви собі, що тебе ховають в такий день, — сказав я Джонові. 

— Я б такого не хотів. 

— Що ж, — відказав я, — ми ще не мусимо вмирати. 

Ми рушили вгору до готелю повз міські будинки. Ми цілий місяць каталися на лижах у Сільвретті й раділи, що нарешті спустилися в долину. Сільвретта — гарна місцина для лижників, але навесні сніг був такий, як треба, тільки вранці й увечері. Решту часу його псувало сонце. Ми обоє від нього втомилися. Від сонця не втечеш. Єдиний затінок створювали скелі й хатинка, збудована під однією з них біля льодовика, проте в затінку просякла потом білизна замерзала. Біля хатини без темних окулярів неможливо було всидіти. Засмагати до чорноти було приємно, але сонце страх як виснажувало. Не давало відпочити. Я радів, що ми спустилися подалі від снігу. Надто пізня весна, щоб кататися у Сільвретті. Мені вже трохи набридли лижі. Ми забагато часу провели в горах. Я досі відчував присмак талої води, яку ми пили, збираючи її з бляшаного даху хатини. Той присмак був частиною моєї нехоті до лиж. Я радів, що на світі є й інші заняття, крім катання, радів, що вже спустився того травневого ранку в долину, подалі від неприродної високогірної весни.