Перш ніж вертатися на фронт, вони пішли в Duomo[20] помолитися. Там було тьмяно й тихо, молилися якісь люди. Вони хотіли одружитися, але для оголошення було замало часу і, крім того, ні він, ні вона не мали свідоцтв про народження. Вони почувалися чоловіком і дружиною, але їм хотілось, щоб усі про це знали, щоб вони не втратили цього відчуття. 

Луз часто писала йому, але він отримав її листи щойно після перемир’я. П’ятнадцять листів прийшли на фронт одним оберемком, він розклав їх за датами й перечитав усі від першого до останнього. У кожному йшлося про шпиталь, про те, як сильно вона його кохає, як їй нестерпно без нього і як жахливо вона сумує за ним уночі. 

Вони зійшлись на тому, що після припинення вогню він поїде додому і знайде роботу, щоб вони могли одружитись. Луз вернеться тільки тоді, коли він знайде хорошу роботу і приїде до Нью-Йорка її зустріти. Без слів було зрозуміло, що він не пиячитиме і не зустрічатиметься у Штатах зі своїми друзями чи з кимось іще. Знайде роботу й одружиться, і все. У потязі з Падуї до Мілана вони посварилися через те, що вона не хотіла відразу вертатися додому. На вокзалі в Мілані поцілувалися на прощання, але так і не помирились. Йому було не по собі, що вони так попрощалися. 

Він відплив до Америки кораблем із Генуї. Луз повернулась до Порденоне, де відкривали новий шпиталь. Там дощило і було самотньо, а в місті стояв батальйон «ардіті»[21]. Зимуючи в тому брудному дощовому містечку, майор батальйону почав упадати за Луз, а вона оце вперше познайомилася з італійцями і зрештою написала у Штати, що їхнє кохання було дитячою забавкою. Їй шкода, і вона знає, що він навряд чи її зрозуміє, але одного дня він пробачить їй і буде вдячний за це, і вона сподівається, цілком несподівано, вийти навесні заміж. Вона, як і раніше, любить його, але тепер розуміє, що їхнє кохання було всього лиш дитячою забавкою. Вона має надію, що він досягне великих успіхів, і вірить у нього всім серцем. Це тільки на краще, вона це точно знає. 

Майор не покликав її заміж — ні навесні, ні потім. Луз так і не отримала відповіді на свого листа до Чикаго. А він невдовзі підхопив гонорею від продавчині з універмагу, катаючись на таксі Лінкольн-парком. 

Кребс пішов на війну з методистського коледжу в Канзасі. Є знімок, на якому він стоїть серед свого братства, і кожен зі студентів має комірець однаковісінької висоти й фасону. Він записався до флоту 1917 року і повернувся до Сполучених Штатів допіру тоді, як друга дивізія вернулась із Рейну влітку 1919-го. 

Є знімок, на якому він біля Рейну з двома німкенями і капралом. У Кребса й капрала затісні мундири. Німкені негарні. Рейну на фотографії не видно. 

Коли Кребс вернувся до свого рідного містечка в Оклахомі, усіх героїв уже привітали. Він запізнився. Місцевих, які були на війні і приїхали додому, вже гаряче зустріли. З чималим галасом і метушнею. Тепер усе затихло. Напевно, людям було смішно, що Кребс повернувся так пізно, коли війна вже сто років як закінчилась. 

Спочатку Кребс, який побував у Белло-Вуді, Суассоні, Шампані, Сен-Мієлі й Арґонському лісі, взагалі не хотів згадувати про війну. Потім відчув потребу поговорити, але ніхто не хотів цього слухати. Його містечко наслухалося стільки історій про звірства, що не мало охоти чути, як усе було насправді. Кребс побачив, що для того, аби його хоч хтось слухав, треба брехати, а коли двічі збрехав, то сам відчув нехіть до війни і до розмов про неї. Брехня викликала в ньому відразу до всього, що сталося з ним на війні. Всі ті часи, згадуючи про які, він наповнювався спокоєм та ясністю, давні часи, коли він займався лише одним, тим, чим годиться займатися чоловікові, займався легко й природно, хоч міг обрати собі щось інше, втратили свою непорушність і цінність, а тоді безслідно розтанули. 

Його брехня була доволі невинна: він приписував собі те, що бачили, робили або чули інші, і видавав за правду легенди, які ходили серед вояків. Та у більярдній навіть його брехня нікого не цікавила. Його знайомі, які чули детальні розповіді про німкень, що їх знаходили прикутими до кулеметів в Арґонському лісі, і які не могли уявити собі німецьких неприкутих кулеметників або, як патріоти, не могли ними цікавитись, були байдужі до його історій.

З часом Кребса почало нудити від неправди й перебільшення, а коли він інколи зустрічав когось, хто так само воював насправді, і вони говорили кілька хвилин у гардеробі в клубі, перед танцями, то займав звичну позицію бувалого вояка серед своїх і казав, що йому весь час аж у животі крутило зі страху. І через це він усе втратив. 

У ту пору, пізнього літа, він довго спав, тоді, прокинувшись, ішов до бібліотеки в середмісті по книжку, обідав удома, читав на ґанку, поки не набридне, а тоді йшов через усе місто провести найзадушливіші години у прохолодному мороці більярдної. Він любив грати у більярд. 

Увечері вправлявся у грі на кларнеті, прогулювався містом, читав і лягав спати. Двійко молодших сестер уже ще дивились на нього як на героя. Мати приносила йому сніданок у ліжко, коли йому так хотілось. Вона часто заходила до кімнати, коли він ще лежав, і просила розповісти про війну, але завжди слухала неуважно. Батькові було байдуже. 

До війни Кребсу не дозволяли їздити сімейним автомобілем. Його батько торгував нерухомістю і хотів, щоб авто завжди було під рукою, якщо доведеться везти клієнтів за місто, аби показати їм ферму. Автомобіль завжди стояв біля будівлі Першого національного банку — батько винаймав контору на другому поверсі. Після війни він далі їздив на тому ж авто. 

У містечку нічого не змінилось, хіба дівчата повиростали. Але вони жили в такому складному світі вже укладених союзів і мінливої ворожнечі, що Кребс не мав ні сили, ні хоробрості до того світу вриватись. Проте йому подобалось на них дивитися. Так багато гарненьких молодих дівчат! Майже всі мали короткі стрижки. Коли він ішов на війну, коротко стриглися тільки маленькі дівчатка або легковажні юнки. Всі носили светри і блузи з довгими рукавами й круглими комірцями. Така була мода. Йому подобалось дивитися на них із ґанку, коли вони йшли по другий бік вулиці. Подобалося спостерігати, як вони йдуть у затінку дерев. Подобались круглі комірці, що виступали над горловинами светриків. Подобалися шовкові панчохи й туфлі без підборів. Подобалося їхнє коротке волосся і хода. 

У місті дівчата не приваблювали його так сильно. Вони не подобались йому, коли він бачив їх у грецькій кав’ярні, де продавали морозиво. Але насправді він їх не потребував. З ними все було надто заплутано. Йшлося про щось інше. Він начебто й хотів мати дівчину, але не мав бажання докладати для цього зусиль. Непогано було б із кимось зустрічатись, але неохота було тратити на це час. Неохота встрявати в інтриги й махінації. Неохота за кимось упадати. Неохота далі брехати. Воно того не варте. Не треба йому ніяких наслідків. 

Досить з нього наслідків. Та й, крім того, не так йому вже та дівчина й потрібна. Служба у війську навчила його цьому. Вдавати, наче ти мусиш мати дівчину — нормально. Майже всі так роблять. Але це неправда. Дівчини тобі не треба. Смішно. Спочатку хтось хвалився, що дівчата для нього порожнє місце, що він ніколи про них не думає, що вони не можуть його зачепити. Потім інший хизувався, що жити не може без дівчат, що весь час мусить когось мати, що спати без них не може. 

Брехня то все. І те, і друге — брехня. Тобі не треба дівчини, якщо ти про неї не думаєш. Його навчила цьому служба у війську. Рано чи пізно ти все одно її матимеш. Коли дозрієш до неї, то неодмінно матимеш. І не треба про неї думати. Рано чи пізно вона сама прийде. Його навчила цьому служба у війську.