Волкотт був злий як чорт. Наприкінці п’ятого раунду він ненавидів Джека усіма фібрами своєї душі. Джек не злився, тобто був не лютіший, ніж завжди. Він, звісно, любив доводити своїх супротивників до шаленства. Саме тому Джек так ненавидів Річі Льюїса. Він так і не зміг йому допекти. Річі Льюїс завжди мав напохваті два-три нові брудні прийоми, яких Джек не знав. Поки Джек був повен сил, йому нічого не загрожувало. Волкотта він, звісно, збив на квасне яблуко. Найсмішніше те, що збоку здавалося, нібито Джек веде чесний класичний бій. А все тому, що він і таке вмів утнути. 

Після сьомого раунду Джек сказав: 

— Моя ліва поважчала. 

З того моменту він почав здаватись. Спершу це було непомітно. Однак тепер поєдинок вів уже не він, а Волкотт, а Джек опинився в халепі, а не в повній безпеці. Він більше не міг стримувати його лівою. На перший погляд, нічого не змінилося, але якщо раніше Волкоттові удари його минали, то тепер вони сипалися на нього. Той кілька разів щодуху зацідив йому по корпусу. 

— Який раунд? — запитав Джек. 

— Одинадцятий. 

— Я більше не можу, — мовив Джек. — Ноги не тримають. 

Волкотт хоч і лупцював його, але не сильно. Так, наче гравець у бейсболі ловить м’яча, забираючи на себе частину удару. Але тепер Волкотт почав бити по-справжньому. Він махав кулаками, наче машина. Джек старався блокувати його удари. Збоку було непомітно, яке то побоїще. У перерві між раундами я масував Джеку ноги. М’язи дрижали під моїми руками весь час, поки я їх розтирав. Він мало не падав з ніг. 

— Ну як? — обернувся він до Джона, його обличчя розпухло. 

— Він веде. 

— Я протримаюсь, — сказав Джек. — Не хочу, щоб той бик мене поклав. 

Усе йшло точнісінько так, як він передбачав. Він знав, що не зможе перемогти Волкотта. Йому бракувало сил. Але нічого. З грошима все гаразд, тепер він мусить завершити бій так, як треба. Він не хотів нокауту. 

Ударили в гонг, і ми підштовхнули Джека на ринг. Він поволі вийшов на середину. Волкотт услід за ним. Джек ударив йому в обличчя лівою, Волкотт прийняв удар, тоді підступив ближче й почав лупцювати Джека по корпусу. Джек спробував його утримати, але то було те саме, що намагатися стримати циркулярну пилку. Джек вирвався і хотів зацідити йому правою, але промахнувся. Волкотт ударив його лівою, і Джек упав. Упав на руки й коліна і дивився на нас. Рефері почав рахувати. Джек дивився на нас і хитав головою. Коли рефері дійшов до восьми, Джон дав йому знак. За ревищем публіки нічого не було чути. Джек встав. Рахуючи, рефері весь час тримав однією рукою Волкотта. 

Коли Джек став на ноги, Волкотт посунув на нього. 

— Вважай, Джиммі, — крикнув до нього Соллі Фрідмен. 

Волкотт наблизився до Джека, не зводячи з нього очей. Джек ударив його лівою. Волкотт тільки мотнув головою. Він притиснув Джека до каната, зміряв його поглядом, а тоді лівою легко вдарив у голову, а правою щосили і якомога нижче зацідив по корпусу. Він поцілив дюймів на п’ять нижче пояса. Я думав, що у Джека вискочать очі. Вони аж на лоба полізли. Рот розтулився. 

Рефері схопив Волкотта. Джек ступив крок уперед. Якщо він упаде, то потягне за собою і свої п’ятдесят тисяч. Він ішов так, ніби в нього от‑от виваляться кишки. 

— Удар не був низький, — сказав він. — Просто так вийшло. 

Натовп так шаленів, що годі було щось почути. 

— Все нормально, — мовив Джек. 

Вони стояли просто перед нами. Рефері подивився на Джона й похитав головою. 

— Іди сюди, довбаний поляку, — сказав Джек Волкотту. 

Джон перехилився через канат. Він уже тримав напоготові рушника. Джек стояв за крок від каната. Він ступив уперед. Я бачив, що з його обличчя ллється піт, так наче його хтось викрутив, — по носі стікала велика краплина. 

— Давай, бийся, — мовив Джек до Волкотта. 

Рефері глянув на Джона й махнув Волкоттові. 

— Іди, бицюро ти такий, — сказав рефері. 

Волкотт вийшов. Він розгубився. Не думав, що Джек витримає. Той ударив його лівою. Натовп шаленів. Вони були просто навпроти нас. 

Волкотт двічі його вдарив. Я ще ніколи не бачив такого лиця, як у Джека тієї миті — такого страшного виразу! Він тримався з останніх сил, тримав своє тіло — і його зусилля відображалися на обличчі. Він весь час зосереджено напружував м’язи там, куди вціляли удари. 

А тоді почав лупити. Його обличчя мало моторошний вигляд. Він бив Волкотта здалеку, низько опустивши руки. Волкотт затулявся, а Джек тим часом гамселив його боковими ударами по голові. Потім розмахнувся і зацідив лівою у пах, а правою — туди, куди Волкотт ударив його. Набагато нижче пояса. Волкотт упав, схопився за те місце, перевернувся на бік і скорчився. 

Рефері схопив Джека і штовхнув його в куток. Джон застрибнув на ринг. У залі стояло ревище. Рефері порадився з боковими суддями, тоді на ринг піднявся конферансьє з мегафоном і оголосив: «Волкотт переміг. Заборонений удар». 

Рефері розмовляв із Джоном. Він сказав: 

— А що я міг вдіяти? Джек не хотів визнати забороненого удару. А потім уже сам не знав, що робить, і сам його занизько вдарив. 

— Він би й так програв, — відповів Джон. 

Джек сидів на стільці. Я стягнув з нього рукавиці, і він підпер голову руками. Так його лице виглядало ліпше. 

— Іди вибачся перед ним, — шепнув йому на вухо Джон. — Людям сподобається. 

Джек встав — його обличчям котився піт. Я накинув на нього халат, і він, притиснувши під халатом руку до живота, перейшов через ринг. Волкотта вже підняли й приводили до тями. У його кутку товклося багато людей. До Джека ніхто ні слова не промовив. Він схилився над Волкоттом. 

— Вибач, — сказав Джек. — Я не хотів тебе так вдарити. 

Волкотт промовчав. На ньому не було лиця. 

— Що ж, тепер ти чемпіон, — мовив Джек. — Сподіваюся, це тебе тішить. 

— Дай йому спокій, — сказав Соллі Фрідмен. 

— Здоров був, Соллі, — відказав Джек. — Вибач, що я так вдарив твого хлопця. 

Фрідмен глянув на нього і нічого не сказав. 

Джек повернувся у свій куток дивною ходою, мов спотикаючись на кожному кроці; ми допомогли йому перелізти через канат, провели його попри столи репортерів і далі через прохід. 

Багато хто з глядачів хотів поплескати Джека по спині. А той, у своєму халаті, пробирався через натовп до роздягальні. На Волкотта тим часом чекала народна любов і слава. Отак у «Ґардені» вигравали гроші. 

Коли ми добралися до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі. 

— Зараз їдемо в готель і викличемо лікаря, — сказав Джон. 

— У мене кишки вогнем горять, — мовив Джек. 

— Пробач мені, Джеку, — сказав Джон. 

— Та нічого, — відповів той. 

Він далі лежав із заплющеними очима. 

— А вони таки хотіли обвести нас навколо пальця, — сказав Джон. 

— Твої друзяки Морґан і Стайнфелт, — мовив Джек. — Хороші в тебе друзі. 

Він лежав, уже розплющивши очі. Лице його досі було скривлене й моторошне. 

— Коли на кону стільки грошей, голова так швидко варить, що аж дивно, — сказав Джек. 

— Молодчина, Джеку, — відказав Джон. 

— Ет, — відмахнувся той. — Дурниці. 

Надворі снігу насипало аж по вікна. Сонячне проміння проникало крізь шибку й падало на карту, що висіла на стіні зі соснових дощок. Сонце стояло високо, і промені проходили над сніговими заметами. Перед хатиною була викопана траншея, і кожного ясного дня сонце, відбиваючись від стіни, падало на сніг, підтоплювало його і розширювало траншею. Був кінець травня. Майор сидів за столом біля стіни. Його ад’ютант сидів за сусіднім столом. 

Довкола майорових очей — там, де окуляри захищали обличчя від сонця на снігу, — залягли два білі кола. Решта лиця спеклась на сонці, потім засмагла, а тоді знову спеклась через засмагу. Ніс напух — на місці пухирів лущилася шкіра. Працюючи над паперами, майор вмочував пальця лівої руки у блюдце з олією і змащував нею лице, легенько торкаючись його самими кінчиками пальців. Він акуратно витер пальці об край блюдця, щоб на них залишилась тільки тонка плівка олії, і, помастивши чоло й щоки, обережно намазав олією носа. Закінчивши, майор підвівся, узяв блюдце з олією і пішов до кімнатки, де він спав.