— Піду подрімаю, — сказав він ад’ютантові. У тому війську ад’ютанти не мали офіцерського звання. — А ти закінчи роботу. 

— Добре, signor maggiore[38], — відповів ад’ютант. 

Він відхилився на спинку крісла й позіхнув. Витягнув з кишені пальта книжку в паперовій обгортці й розгорнув її, потім поклав на стіл і запалив люльку. Нахилився над книжкою, пахкаючи люлькою. Тоді згорнув її і поклав назад до кишені. Надто багато паперів ще треба передивитись. Доки з тим не закінчить, задоволення від читання буде мало. Надворі сонце вже зайшло за гору й більше не світило на стіну. Увійшов солдат і підкинув у пічку нерівно порубаних соснових гілляк. 

— Не шуми, Пініне, — сказав йому ад’ютант. — Майор спить. 

Пінін був ординарець майора, смаглявий молодий хлопчина. Він акуратно поклав гілляки в пічку, зачинив дверцята й вийшов. Ад’ютант повернувся до своїх паперів. 

— Тонані! — гукнув майор. 

— Signor maggiore? 

— Пришли до мене Пініна. 

— Пініне! — крикнув ад’ютант. 

Пінін увійшов до кімнати. 

— Тебе кличе майор, — сказав ад’ютант. 

Пінін пройшов через кімнату до дверей, які вели до майорової спальні. Постукав у напівпрочинені двері:  

— Signor maggiore? 

— Заходь, — почув майорові слова ад’ютант, — і зачини двері. 

Майор лежав на ліжку у своїй кімнаті. Пінін підійшов до нього. Майор поклав голову на рюкзак, напханий запасним одягом, що був йому замість подушки. Його витягнуте, обпечене, намащене олією лице дивилося на Пініна. Руки лежали на ковдрі. 

— Скільки тобі років? Дев’ятнадцять? — запитав він. 

— Так, signor maggiore. 

— Ти колись був закоханий? 

— Не розумію, signor maggiore. 

— Ну, закоханий — у дівчину? 

— Я бував з дівчатами. 

— Я не це мав на увазі. Я питаю, чи ти колись був закоханий в якусь одну дівчину? 

— Так, signor maggiore. 

— І досі її кохаєш? Чому ти тоді нічого їй не пишеш? Я читаю всі твої листи. 

— Я кохаю її, — відповів Пінін, — але листів їй не пишу. 

— Точно? 

— Точно. 

— Тонані, — сказав майор, не підвищуючи голосу, — ти мене чуєш? 

З сусідньої кімнати ніхто нічого не відповів. 

— Не чує, — мовив майор. — Ти точно впевнений, що кохаєш її? 

— Точно. 

— І… — зиркнув на нього майор, — впевнений, що тебе ще не зіпсували? 

— Не розумію, що то значить — «зіпсували». 

— Добре, — сказав майор. — Не задирай носа. 

Пінін утупився в підлогу. Майор подивився на його смагляве обличчя, зміряв очима з голови до ніг, перевів погляд на руки. Потім серйозно запитав: 

— І ти точно не хочеш… — майор замовк. 

Пінін дивився в підлогу. 

— Тебе точно не тягне… 

Пінін дивився в підлогу. Майор відхилився на рюкзак і усміхнувся. Йому аж на душі відлягло: життя в армії й без того надто складне. 

— Добрий ти хлопець, — сказав він. — Добрий хлопець, Пініне. Але не задирай носа і пильнуй, щоб хтось інший тебе не вхопив. 

Пінін стояв біля ліжка й не ворушився. 

— Не бійся, — мовив майор. Його руки лежали на ковдрі. — Я тебе не зачеплю. Можеш вернутися у свою чоту, якщо хочеш. Але краще залишайся моїм помічником. Так менше шансів, що тебе вб’ють. 

— Вам чогось треба від мене, signor maggiore? 

— Ні, — відповів майор. — Іди і займайся, чим ти там займався. Дверей за собою не зачиняй. 

Пінін вийшов, залишивши двері прочиненими. Ад’ютант провів його поглядом, коли він, спотикаючись, пройшов через кімнату надвір. Пінін почервонів і рухався не так, як тоді, коли приніс дров для вогню. Ад’ютант глянув йому вслід і посміхнувся. Пінін повернувся зі ще одним оберемком гілляк. Майор лежав на ліжку й розглядав обягнуту тканиною каску й окуляри, що висіли на гвіздку на стіні, — він чув, як той ходить кімнатою. «От чортяка, — подумав він. — Цікаво, чи він мені не збрехав». 

Нік повертався пізно ввечері з міста зі святкування Дня Незалежності у великому фургоні разом із Джо Ґарнером та його сім’єю — дорогою вони натрапили на узбіччі на дев’ятьох п’яних індіанців. Він запам’ятав, що їх було дев’ять, бо Джо Ґарнер, їдучи в сутінках, зупинив коней, вистрибнув на дорогу й відтягнув з колії одного. Той спав, зарившись лицем у пісок. Джо затягнув його в кущі й заліз назад у фургон. 

— То вже дев’ятий, — сказав Джо, — відколи ми виїхали з міста. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Нік сидів ззаду разом із двома синами Ґарнерів. Він визирнув з фургона подивитися на індіанця, що його Джо відтягнув з дороги. 

— То не Біллі Тейблшо? — запитав Карл. 

— Ні. 

— А штани такі, як у Біллі. 

— Всі індіанці ходять у таких штанах. 

— Я взагалі не бачив, що то за один, — мовив Френк. — Тато так скоро скочив на дорогу й назад, що я не встиг нічого побачити. Я подумав, що він змію переїхав. 

— Сьогодні таких змій багацько буде, тільки звати їх індіанці, — сказав Джо Ґарнер. 

— От індіанці, — мовила місіс Ґарнер. 

Вони рушили далі. Дорога відгалужувалася вбік і піднімалася вгору. Коні ледь тягнули фургон — хлопці злізли і йшли пішки поряд. Дорога була піщана. На вершині пагорба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив вогні Петоскі, а далі, по той бік затоки Літтл-Траверс-Бей, світився Гарбор-Спрінґз. Вони знову позалазили у фургон. 

— Добре було би гравію підсипати на цю ділянку, — сказав Джо Ґарнер. 

Фургон їхав дорогою через ліс. Джо з місіс Ґарнер сиділи спереду. Нік сидів між хлопцями. Дорога вивела їх на галявину. 

— Це тут тато скунса переїхав. 

— Та ні, там далі. 

— Яка різниця? — озвався Джо, не повертаючи голови. — Все одно, де того скунса переїхати — хоч тут, хоч там. 

— Я бачив вчора ввечері двох скунсів, — сказав Нік. 

— Де? 

— Внизу, коло озера. Вони шукали на березі дохлу рибу. 

— То, певно, були єноти, — зауважив Карл. 

— Скунси. Я вмію відрізнити скунса від єнота, повір. 

— Ну ясно, — мовив Карл. — В тебе ж дівчина індіанка. 

— Перестань, Карле, — сказала місіс Ґарнер. 

— А вони так само тхнуть. 

Джо Ґарнер розреготався. 

— Не смійся, Джо, — мовила місіс Ґарнер. — Я не дозволю Карлу молоти такі дурниці. 

— Ти справді зустрічаєшся з індіанкою, Нікі? — запитав Джо. 

— Ні. 

— Не вір йому, тату, — сказав Френк. — Він ходить з Пруденс Мітчелл. 

— Неправда. 

— Кожен божий день до неї бігає. 

— Не бігаю, — відповів Нік, сидячи в темряві між двома хлопчиськами; в душі йому було приємно, що його дражнять через Пруденс Мітчелл. — Я з нею не зустрічаюсь. 

— Ну-ну, розповідай комусь іншому, — сказав Карл. — Я їх щодня разом бачу. 

— А Карл не має дівчини, — мовила його мати, — навіть індіанки. 

Карл мовчав. 

— У Карла нічого не виходить з дівчатами, — сказав Френк. 

— Заткнись! 

— Ну й молодець, Карле, — мовив Джо Ґарнер. — Дівчата ще ні одного чоловіка до добра не довели. Подивись на свого тата. 

— Хто б казав, — фургон хитнуло, і місіс Ґарнер посунулась ближче до Джо. — Забув, скільки в тебе свого часу дівчат було? 

— З індіанками тато точно не водився. 

— Ти звідки знаєш? — відповів Джо. — А ти, Ніку, ліпше пильнуй Пруді. 

Дружина щось шепнула йому на вухо, і Джо засміявся. 

— З чого ти смієшся? — запитав Френк. 

— Не кажи, Ґарнере, — застерегла його дружина. 

Джо знову розсміявся. 

— Хай собі Нікі водиться з Пруденс, — мовив Джо Ґарнер. — В мене й так гарна жінка. 

— О, так би й зразу, — сказала місіс Ґарнер. 

Коні ледь тягнули фургон на піщаній дорозі. Джо ляснув їх у темряві батогом.