— Ну, пішли! Завтра ще тяжче буде тягнути. 

Вони спускалися вниз із пагорба, фургон хитало з боку в бік. Біля ферми всі вийшли. Місіс Ґарнер відчинила двері, зайшла всередину й повернулась із ліхтарем. Карл з Ніком зняли з фургона багаж. Френк пересів наперед, щоб завести фургон до стайні й розпрягти коней. Нік піднявся сходами і відчинив двері на кухню. Місіс Ґарнер розкладала в печі вогонь. Вона обернулась, не перестаючи поливати дрова гасом. 

— Добраніч, місіс Ґарнер, — сказав Нік. — Дякую, що підкинули. 

— Та нема за що, Нікі. 

— Я дуже добре розважився. 

— Ми завжди раді тебе бачити. Може, повечеряєш з нами? 

— Дякую, але тато вже, певно, чекає на мене. 

— Ну, тоді мусиш іти. Скажеш Карлу, щоб прийшов до мене, добре? 

— Добре. 

— Добраніч, Нікі! 

— Добраніч, місіс Ґарнер. 

Нік вийшов з подвір’я і рушив до хліва. Джо з Френком доїли корів. 

— Добраніч, — сказав Нік. — Весело я погуляв. 

— Добраніч, Ніку, — відповів Джо Ґарнер. — На вечерю не лишаєшся? 

— Не виходить. Передайте Карлу, що його мама кличе. 

— Добре. На добраніч, Нікі. 

Нік босоніж пішов стежкою через луг, який простягався за хлівом. Стежка була гладенька, прохолодна роса торкалася босих ніг. Він переліз через паркан по той бік лугу, перейшов через яр, намочивши ноги у багні, а тоді дерся нагору через буковий ліс, аж поки не побачив вогники в хатині. Перескочив через загорожу й підійшов до ґанку. Через вікно було видно, що тато сидить за столом і читає при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов до хати. 

— Ну як, Нікі? — запитав тато. — Гарно відпочив? 

— Ага, дуже. Веселе було свято. 

— Голодний? 

— Питаєш! 

— А де твої черевики? 

— Я забув їх у фургоні в Ґарнерів. 

— Ну, йдемо на кухню. 

Тато пішов уперед із лампою. Зупинився і підняв покришку з льодовні. Нік зайшов у кухню. Тато приніс кавалок холодної курятини на тарілці й глечик молока і поставив їх на столі перед Ніком. Лампу теж опустив поряд. 

— Є ще шматок пирога, — сказав він. — Чи тобі й того вистачить? 

— То й так забагато. 

Тато сів на стільчик біля накритого цератою стола. На кухонній стіні від нього відбивалася велика тінь. 

— Хто виграв? 

— Петоскі. П’ять — три. 

Тато сидів і дивився, як він їсть, потім налив йому з глечика молока. Нік випив і витер рота серветкою. Тато сягнув рукою до полиці по пиріг. Відрізав Нікові великий шматок. Пиріг був з чорницями. 

— А ти що робив, тату? 

— Ходив рано рибалити. 

— Піймав щось? 

— Самих окунів. 

Тато сидів і дивився, як Нік їсть пирога. 

— А після обіду чим займався? — запитав Нік. 

— Прогулявся повз індіанський табір. 

— Бачив когось? 

— Всі індіанці поїхали до міста пиячити. 

— Що, взагалі нікого не бачив? 

— Хіба твою подружку Пруді. 

— Де? 

— Вона була в лісі з Френком Вошберном. Я випадково на них наткнувся. По-моєму, їм було весело. 

Тато дивився кудись убік. 

— А що вони робили? 

— Та я особливо не роздивлявся. 

— Скажи мені — що вони робили? 

— Не знаю, — мовив тато. — Я просто чув, що вони там вовтузились. 

— А звідки ти знаєш, що то вони? 

— Бо я бачив. 

— Ти ж тільки що сказав, що не бачив їх. 

— Та ні, бачив. 

— З ким вона була? — запитав Нік. 

— З Френком Вошберном. 

— А вони… а вони… 

— Що «вони»? 

— Вони були щасливі? 

— Та ніби. 

Тато встав з-за стола і вийшов з кухні на вулицю. Коли він повернувся, Нік сидів, утупившись у тарілку. Видно було, що він плакав. 

— Хочеш ще? — тато взяв ножа, щоб врізати кавалок пирога. 

— Ні, — відповів Нік. 

— З’їж іще шматок. 

— Дякую, не хочу. 

Тато поприбирав посуд зі стола. 

— А де саме вони були? — запитав Нік. 

— За табором. 

Нік сидів, утупившись в тарілку. 

— Ліпше йди спати, Ніку, — мовив тато. 

— Добре. 

Нік пішов до своєї кімнати, роздягнувся і заліз у ліжко. Він чув татові кроки у вітальні. Лежав на ліжку, заховавши лице у подушку. 

«Моє серце розбите, — подумав він. — Мені так погано: напевно, моє серце розбите». 

За якийсь час він почув, що тато загасив лампу й пішов у свою кімнату. Він почув, як вітер зашумів у кронах дерев на вулиці, і відчув, як з дверей повіяло прохолодою. Він ще довго лежав, уткнувшись лицем у подушку, аж доки не перестав думати про Пруденс і врешті не заснув. Прокинувшись серед ночі, він почув, як вітер шелестить у ялинках за хатою і як хвилі накочуються на берег озера, а тоді знову задрімав. Уранці дув сильний вітер, високі хвилі набігали на узбережжя, і минуло багато часу, поки він згадав, що серце його розбите. 

Потяг швидко промчав повз довгий цегляний будинок із садком і чотирма товстими пальмами, під якими в затінку стояли столи. З другого боку простягалося море. Потім колія пішла через улоговину зі схилами з рудого каменю та глини, і море лиш зрідка миготіло далеко внизу, між скелями. 

— Я купила її в Палермо, — сказала американка. — Ми стояли там тільки годину, у неділю зранку. Продавець хотів, щоб йому заплатили в доларах, і я дала йому півтора долара. Вона чудесно співає. 

У поїзді було задушливо; у спальному купе теж душно. Крізь прочинене вікно навіть вітерець не віяв. Американка опустила занавіску — тепер моря взагалі не було видно, не те що зрідка. Навпроти були засклені двері, далі коридор і прочинене вікно, а за ним — запорошені дерева, лискуча дорога і рівні виноградники на тлі сірих пагорбів. 

З десятків високих димарів тягнувся дим — почався Марсель; потяг сповільнив ходу і однією з численних колій в’їхав на вокзал. Він стояв у Марселі двадцять п’ять хвилин; американка купила «Дейлі мейл» і маленьку пляшку мінеральної води. Вона трохи пройшлась уздовж перону, але далеко від вагона не відходила, бо в Каннах, де вони зупинялись на дванадцять хвилин, потяг рушив без сигналу, і вона ледве встигла застрибнути в останній момент. Американка трохи недочувала і хвилювалась, що, може, потяг і дав сигнал про те, що рушає, але вона його не почула. 

Потяг покинув залізничний вокзал у Марселі, і тепер, озирнувшись, можна було побачити не лише колії та димарі, а й саме місто, гавань, кам’янисті пагорби за нею і останні відблиски сонця на воді. У сутінках потяг проминув ферму, що горіла посеред поля. На узбіччі стояли автівки, з будинку повиносили ковдри з подушками та інші речі й покидали на полі. За пожежею спостерігало багато людей. Коли стемніло, потяг прибув до Авіньйона. Пасажири виходили й заходили. Французи, які поверталися до Парижа, купували свіжі французькі газети в кіоску. На пероні стояли чорношкірі солдати. Вони були вбрані в коричневі мундири, високі, з лискучими від електричного світла обличчями. Їхні лиця були чорні-пречорні, а самі вони такі височезні, що з вікна їх ледве було видно на повний зріст. Коли потяг від’їжджав з Авіньйона, негри так і стояли на пероні. З ними був низький білошкірий сержант. 

У спальному купе провідник опустив три полиці й застелив їх. Уночі американка не спала, бо потяг був rapide[39], а вона боялася швидкої їзди серед ночі. Американка лежала на полиці коло вікна. Канарку з Палермо поставили у накритій тканиною клітці подалі від протягу, в коридорі, що вів до вбиральні. За дверима купе світилося блакитне світло, потяг мчав крізь ніч, а американка не спала й чекала, що він от‑от перекинеться. 

Уранці потяг наближався до Парижа; американка вийшла із вбиральні, свіжа, бадьора — дарма що не спала, — типова жителька Америки середнього віку, і, скинувши тканину з клітки й повісивши клітку на сонці, пішла до вагона-ресторану снідати. Коли вона повернулася до купе, полиці вже склали, перетворивши їх на сидіння, канарка стріпувала пір’ячко на сонці, що проникало крізь відчинене вікно, а потяг під’їжджав до Парижа.