Потім він вставав і, поки ще не охолонув, біг назад до конюшні, а я за ним. Так він скидав вагу. Весь час хвилювався. Інші жокеї на коні зженуть скільки треба. Жокей втрачає десь із кілограм за кожен виїзд, а мій старий висох чи що і не міг скидати вагу без того бігу.
Пригадую, як одного разу в Сан-Сіро італійчик Реґолі з конюшні Бузоні йшов через загін до бару випити чогось холодного; ішов і поляскував батіжком по черевиках; він щойно зважився, мій старий зважився теж і вийшов, тримаючи під рукою сідло, розчервонілий, задиханий, костюм на ньому тріщить, і він зупинився й дивився на молодого Реґолі — той стояв, ще зовсім юнак, свіжий і бадьорий — коло бару, і я запитав: «Що таке, тату?» — бо подумав, може, Реґолі вдарив його абощо, а той тільки глянув на Реґолі, буркнув: «До біса то все», — і пішов до роздягальні.
Що ж, може, якби ми залишились у Мілані і їздили в Мілані чи Турині, то нічого би й не сталось, бо якщо десь і є легкі доріжки, то тільки там.
— Піанола, Джо, та й по всьому, — сказав мій старий, зістрибуючи з коня після перемоги на перегонах, які для італійчиків здавалися пекельними. Я колись питав його про це. — Доріжка тут сама скаче. Стрибати через бар’єри небезпечно тоді, коли швидко скачеш, Джо. А тут хіба поскачеш швидко? Та й перешкоди дитячі. Клопоту може наробити тільки швидкість, бар’єри тут ні до чого.
Я ще ніде не бачив такого знаменитого іподрому, як у СанСіро, але мій старий бурчав, що то собаче життя. Кататися між Мірафйоре і Сан-Сіро, працювати мало не весь тиждень і що другий день плентатися потягом.
Коні мене теж зводили з розуму. Щось у них є особливе, коли вони виходять і йдуть доріжкою до стовпа. Наче не йдуть, а танцюють, зібрані такі, а жокей міцно тримає вуздечки, лиш час від часу трохи відпускає і дає їм пробігти кілька кроків. А коли вони підходять до бар’єра, зі мною щось робиться. Надто в Сан-Сіро, де велике зелене поле, позаду гори, товстий італійчик з батогом, жокеї стримують коней, відкривається загорожа, теленькає дзвоник, всі гуртом рвуться уперед, а тоді починають витягуватися ланцюжком один за одним. Та ви знаєте, як коняки рушають. Коли стоїш на трибуні й дивишся у бінокль, то бачиш тільки, як вони кидаються уперед, а коли дзвонить дзвінок, здається, що він дзеленчить тисячу років, а вони вже мчать з-за повороту. Ліпшого я нічого в житті не бачив.
Але одного дня мій старий сказав у роздягальні, перебираючись у вуличну одежу:
— То не коні, Джо. У Парижі з тих кляч вже би спустили шкуру.
Це було тоді, коли він виграв Premio Commercio[17] на Ланторні — останні сто метрів коняка вистрілила уперед, наче корок із пляшки. Відразу по змаганнях ми забралися геть з Італії. Мій старий, Голбрук і товстий італійчик у солом’яному капелюсі, який без кінця витирав хустинкою лице, сварилися за столиком у «Ґаллерії». Балакали французькою, і двоє з них вчепилися за щось до мого старого. Врешті-решт він замовк і просто сидів і дивився на Голбрука, а ті двоє не давали йому спокою; спочатку говорив один, потім другий, товстун вічно перебивав Голбрука.
— Іди купи мені «Спортсмена», Джо, добре? — сказав мій старий і простягнув мені два сольді, не зводячи погляду з Голбрука.
Я вийшов із «Ґаллерії», купив перед «Ла Скала» газету, повернувся і став трохи осторонь, бо мені не хотілося втручатися в розмову, а мій старий сидів на кріслі, втупившись у свою каву, й теребив у руках ложечку, а Голбрук і товстий італійчик стояли, товстун витирав лице і хитав головою. Я підійшов, а мій старий повівся так, наче тих двох там не було, і спитав:
— Морозива хочеш, Джо?
Голбрук глянув на нього, повільно процідив: «Сучий син», — і пішов разом із товстуном-італійчиком поміж столиками до дверей.
Мій старий сидів і силувано усміхався до мене, але його лице поблідло, він став блідий як смерть, і я злякався, в животі мені похололо, бо я знав: щось сталося. Я ще ніколи не бачив, щоби хтось обізвав мого старого сучим сином і щоби то зійшло йому з рук. Мій старий розгорнув «Спортсмена», переглянув замітки про перегони, а тоді сказав:
— Багато всього на світі доводиться терпіти, Джо.
А вже за три дні ми назавжди покинули Мілан і поїхали туринським потягом до Парижа, розпродавши на аукціоні перед конюшнями Тернера все, що не поміщалося у скриню і валізу.
Ми приїхали до Парижа рано-вранці й вийшли на довгій брудній станції — старий сказав, що то Ліонський вокзал. Після Мілана Париж здавався страшно великим містом. Здається, що в Мілані всі кудись ідуть, і трамваї знають, куди їм їхати, і ніякої плутанини нема, а Париж — наче клубок з нитками, якого нізащо не розплутати. Хоча з часом мені там сподобалось, не все, правда, а іподроми там найліпші у світі. Здається, що на них усе там тримається, і розраховувати можна на одне: що автобуси кожного дня ходитимуть до іподромів, пробираючись через усю ту павутину простісінько туди, куди треба. Я так ніколи й не пізнав Парижа до кінця, бо приїжджав туди раз чи два на тиждень з Мезона зі своїм старим, а він завжди сидів разом зі своїми в «Кафе де ля Пе» на тому ж боці, що й Опера, а, по-моєму, це найжвавіша дільниця в місті. Але дивно, що в такому великому місті, як Париж, нема своєї «Ґаллерії», правда?
Що ж, ми оселилися у Мезон-Ляфіт, де живуть усі, крім хлопців із Шантії, у пансіоні такої собі місіс Меєрс. У ліпшому місті за Мезон я ще ніколи не жив. Містечко таке собі, але там є озеро і чудесний ліс, де ми, хлопчаки, блукали з ранку до вечора, мій старий зробив для мене рогатку, і ми з неї багато пташок постріляли, а найліпшою з них була сорока. Малий Дік Аткінсон одного разу підстрілив зайця, ми поклали його під деревом, а самі посідали довкола, Дік пригостив нас цигарками, а заєць ні з того ні з сього як підскочить, як кинеться в кущі, ми його шукалишукали, але так і не знайшли. Ех, весело було в Мезоні. Місіс Меєрс давала мені вранці поїсти, і я гуляв собі цілий день аж до вечора. Французьку я швидко вивчив. Простенька мова.
Як тільки ми перебралися до Мезона, мій старий написав до Мілана, щоб прислали його посвідчення, і не знаходив собі місця, поки воно нарешті не прийшло. Він любив сидіти з компанією у «Кафе де Парі» в Мезоні, багато його знайомих з тих часів, коли він працював у Парижі, до війни, мешкали тепер у Мезоні і мали час сидіти в кав’ярні, бо робота в конюшнях закінчувалась до дев’ятої ранку — для жокеїв, я маю на увазі. Першу партію коней виводять на пробіжку пів на шосту, а другу — о восьмій. Треба рано вставати і рано лягати. Якщо жокей на когось працює, то не може пиячити, бо тренер завжди за ним наглядає, якщо той ще шмаркач, а як не шмаркач, то він сам себе тримає в руках. Так ось, якщо жокей не працює, то переважно сидить у «Кафе де Парі» зі своєю ватагою; сидять собі по дві-три години, потягують вермут із зельтерською, балакають, розказують всілякі байки, грають у більярд — чисто тобі клуб чи міланська «Ґаллерія». Хоча не зовсім «Ґаллерія», бо там весь час всі ходять туди-сюди, а тут сидять за столиками.
Що ж, посвідчення своє мій старий дістав. Вони прислали його без зайвих слів, і він кілька разів виїжджав. В Ам’єн, у провінцію і далі, але постійної роботи так і не знайшов. Усі його любили, і хоч коли б я зайшов до кав’ярні перед обідом, завжди з ним хтось випивав, бо мій старий не був такий скупий, як ті жокеї, які заробили перший долар на Всесвітній виставці у Сент-Луїсі у дев’ятсот четвертому. Так казав мій старий, коли хотів подразнити Джорджа Бернса. Але коней моєму старому ніхто чомусь не хотів давати.
Ми щодня їздили з Мезона туди, де відбувалися перегони, і то були найвеселіші дні. Я зрадів, коли коні повернулися наприкінці літа з Довілля. Хоч то й значило, що більше не погуляєш у лісі, бо ми весь час їздили до Енґена, Трамбле чи Сен-Клу спостерігати за перегонами з трибун для тренерів і жокеїв. Ті веселі поїздки з усією ватагою багато чого навчили мене про перегони.
Пам’ятаю, як ми їздили одного разу до Сен-Клу. Там відбувалися великі перегони з сімома заїздами і призом у двісті тисяч франків, фаворитом був Ксар. Ми з моїм старим пішли до загону подивитися на коней — таких я ще ніколи не бачив. Той Ксар — красивий, великий, золотаво-жовтий скакун, якому б тільки мчати уперед. Я ще ніколи такого не бачив. Його водили довкола загону, він схилив голову, а коли проходив повз мене, мені аж у животі похололо, такий він був гарний. Ніколи ще не бачив такого чудесного, стрункого, мов народженого для перегонів коня. Він обходив загін, ступаючи м’яко й обережно, рухався так легко, наче сам знав, що йому робити, не смикав, не ставав на диби і не витріщав очей, як ті коняки на аукціоні, яким чогось підсипали. Натовп був такий щільний, що я більше не побачив того коня, тільки ноги його промайнули і щось жовте; мій старий почав пробиратися крізь юрбу, а я за ним до роздягальні для жокеїв серед дерев, там теж зібрався натовп, але чоловік у котелку, який стояв коло дверей, кивнув моєму старому і ми зайшли всередину. Там було повно людей, вони сиділи, вдягалися, натягували через голову сорочки, а на ноги чоботи, було душно, тхнуло потом і маззю, а знадвору заглядали люди.
