Власник готелю сидів на ґанку, відхилившись на кріслі до стіни. Біля нього сидів кухар. 

— Ski-heil![44] — сказав власник готелю. 

— Heil![45] — відповіли ми і, сперши до стіни лижі, скинули наплічники. 

— Як там у горах? — запитав власник. 

— Schön.[46] Трохи забагато сонця. 

— Ага. Як на весну, то справді занадто пригріває. 

Кухар сидів у кріслі. Господар зайшов з нами до готелю, відчинив контору й виніс нашу пошту. Оберемок листів і кілька газет. 

— Випиймо пива, — запропонував Джон. 

— Давай. Тільки не на вулиці. 

Власник приніс дві пляшки — ми пили пиво, читаючи листи. 

— Випиймо ще, — сказав Джон. 

Цього разу пиво принесла якась дівчина. Відкриваючи пляшки, вона усміхнулась. 

— Багацько листів, — сказала вона. 

— Ага. Трохи є. 

— Prosit,[47] — мовила дівчина і пішла, забравши порожні пляшки. 

— Я вже забув смак пива. 

— А я ні, — відповів Джон. — Я часто думав про нього у тій хатині в горах. 

— Ну, тепер воно перед нами, — сказав я. 

— Не можна займатися чимось надто довго. 

— Не можна. А ми надто довго там пробули. 

— До біса довго, — сказав Джон. — Коли щось задовго робиш, нічого доброго з того не вийде. 

Сонце світило крізь прочинене вікно, пронизуючи пляшки з пивом на столі. Ті були до половини повні. Пиво у пляшках пінилось, але тільки трохи, бо було дуже холодне. Коли ми наливали його у високі склянки, піна здіймалась аж до краю. Я дивився у відчинене вікно на білу дорогу. Дерева на узбіччі покрилися курявою. За ними виднівся луг і потічок. Попри берег росли дерева, трохи далі стояв тартак із водяним колесом. З одного боку він був відкритий, і я побачив довгу колоду й пилку, яка рухалась то вгору, то вниз. Її начебто ніхто не пильнував. Лугом походжало четверо ворон. Одна ворона сиділа на дереві й спостерігала. На вулиці кухар встав із крісла на ґанку й зайшов у коридор, що вів на кухню. Усередині сонце світило крізь порожні склянки на столі. Джон схилився на стіл, поклавши голову на руки. 

Через вікно я побачив, як сходами піднімаються двоє чоловіків. Вони зайшли до пивниці. Один був той бородатий селянин у високих чоботах. Другий — гробар. Вони сіли за стіл під вікном. Увійшла дівчина й зупинилась біля їхнього стола. Селянин мовби її й не бачив. Сидів, поклавши руки на стіл. Він мав на собі старий військовий однострій. На ліктях стояли латки. 

— Що будемо пити? — запитав гробар. 

Селянин мовчав, ніби не чув його. 

— Що питимеш? 

— Schnapps,[48] — відповів селянин. 

— І кварту червоного вина, — сказав гробар дівчині. 

Дівчина принесла питво, і селянин випив свою горілку. Він дивився у вікно. Гробар спостерігав за ним. Джон сидів, схиливши голову на стіл. Він спав. 

Увійшов господар і підійшов до їхнього стола. Він сказав щось на тутешній говірці, і гробар йому відповів. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з пивниці. Селянин підвівся. Витягнув зі шкіряного гаманця згорнуту банкноту в десять тисяч крон і розпростав її. Підійшла дівчина. 

— Alles?[49] — запитала вона. 

— Alles, — відповів він. 

— Я заплачу за вино, — сказав гробар. 

— Alles, — повторив селянин. 

Дівчина сягнула рукою до кишені фартуха, вийняла жменю монет і відрахувала решту. Селянин вийшов з пивниці. Щойно він пішов, як зайшов господар і завів розмову з гробарем. Він сів за стіл. Вони розмовляли на тутешній говірці. Гробар посміхався. Господар гидливо кривився. Гробар підвівся. Він був низького зросту, вусатий. Вихилився з вікна й подивився на дорогу. 

— Он куди пішов, — сказав він. 

— До «Левів»? 

— Ja.[50] 

Вони ще трохи поговорили, а тоді господар підійшов до нашого стола. Високий, старий чоловік. Він подивився на Джона — той спав. 

— Добряче він втомився. 

— Ага, ми рано встали. 

— Обідати скоро будете? 

— Хоч вже, — сказав я. — А що ви маєте? 

— Все, що хочете. Служниця принесе вам список. 

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картці, а картка вставлена у дерев’яну рамку. 

— Ось тобі Speisekarte[51], — мовив я Джонові. 

Той глянув на меню. Він ще повністю не прокинувся. 

— Вип’єте з нами? — запитав я господаря. 

Він сів біля нас. 

— Ті селяни — не люди, а звірі, — сказав господар. 

— Ми бачили того чоловіка на похороні, дорогою до міста. 

— Він поховав свою дружину. 

— Он як. 

— Тварюка. Всі ті селяни тварюки. 

— Чому ви так кажете? 

— Ви не повірите, як почуєте. Аж не віриться, яка там історія сталася. 

— Розкажіть. 

— Ви не повірите, як почуєте. Франце, йди сюди, — гукнув господар до гробаря. 

Той підійшов, прихопивши з собою плящину вина і склянку. 

— Панство щойно спустилося з гір, — сказав господар. 

Ми потисли гробареві руку. 

— Що питимете? — запитав я. 

— Нічого. 

Франц помахав пальцем. 

— Ще кварту вина? 

— Добре. 

— Ви розумієте тутешню говірку? — запитав господар готелю. 

— Ні. 

— А в чому справа? — поцікавився Джон. 

— Він розповість нам про селянина, якого ми бачили на кладовищі, коли ввійшли до міста. 

— Я й так нічого не зрозумію, — сказав Джон. — Занадто швидко він шварґоче. 

— Той селянин, — мовив господар, — сьогодні поховав свою жінку. Вона померла торік у листопаді. 

— У грудні, — виправив його гробар. 

— Яка різниця — хай буде в грудні. І дав про це знати громаді. 

— Вісімнадцятого грудня, — уточнив гробар. 

— Хай там як, а він не міг привезти її й поховати, поки не зійшов сніг. 

— Він живе на другому боці долини Пацнаун, — сказав гробар. — Але належить до цієї парафії. 

— Він справді ніяк не міг її сюди привезти? — запитав я. 

— Ні. Поки лежить сніг, звідти, де він живе, сюди можна добратися тільки на лижах. Тому він аж сьогодні привіз її поховати, а священик, глянувши на її лице, відмовив йому. Розповідай далі, — сказав він гробареві. — Але говори німецькою, а не по-своєму. 

— Зі священиком комедія вийшла, — мовив гробар. — У свідоцтві про смерть написано, що вона померла від хвороби серця. Ми всі знали, що в неї хворе серце. Вона не раз мліла в церкві. Останнім часом взагалі не приходила. Не мала сили йти вгору. Коли священик відгорнув покривало, то спитав Олца: «Твоя дружина дуже страждала?». «Ні, — відповів Олц. — Я зайшов до хати й бачу: вона лежить поперек ліжка й не дихає». 

Священик знову на неї глянув. Йому щось явно не подобалось. 

— А що сталося з її лицем? 

— Не знаю, — відповів Олц. 

— То ліпше дізнайся, — сказав священик і загорнув покривало. 

Олц нічого не відповів. Священик стояв і дивився на нього. Олц дивився на священика. 

— Ви точно хочете знати? 

— Я мушу знати, — сказав священик. 

— Тепер починається найцікавіше, — мовив господар готелю. — Слухайте уважно. Розказуй далі, Франце. 

— Що ж, — повів мову далі Олц, — коли вона померла, я сказав про це громаді, заніс її у дровітню і поклав на дрова. Потім мені ті дрова стали потрібні, а що вона до того часу задубіла, то я підняв її і поставив, притуливши до стіни. Рот у неї був розкритий, і коли я ввечері приходив у дворітню рубати дрова, то чіпляв за нього ліхтар. 

— А нащо ти так робив? — запитав священик. 

— Не знаю, — відповів Олц. 

— І часто таке було? 

— Кожного разу, як я ввечері рубав дрова.