Він відхилився на спинку крісла, далі міряючи Мануеля поглядом. 

Мануель глянув на опудало бика. Він не вперше таке бачив. Відчував до нього таке собі родинне зацікавлення. Років дев’ять тому бик убив його брата, що подавав немалі надії. Мануель досі пам’ятав той день. На дубовому щиті, на якому була закріплена голова бика, висіла мідна табличка. Мануель не міг розібрати, що там написано — напевно, на пам’ять про мого брата, подумав він. Що ж, той був славним хлопцем. 

На табличці був напис: «Бик Маріпоса з ферми герцога Верагуа — розпоров сім коней і вбив Антоніо Ґарсіа, новільєро, 27 квітня 1909». 

Ретана перехопив його погляд на опудало бика. 

— Партія, яку герцог прислав мені на неділю, наробить шуму, — мовив він. — Усі мають слабі ноги. Що про них говорять у кав’ярні? 

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я тільки що приїхав. 

— Ага, — сказав Ретана. — Бачу, що ти з валізою. 

Він дивився на Мануеля, відкинувшись на спинку крісла по другий бік стола. 

— Сідай, — сказав. — Скинь капелюха. 

Мануель сів. Без капелюха його лице здавалося іншим. Косичка, пришпилена до маківки, щоб не було видно з-під капелюха, надавала його блідому обличчю дивного виразу. 

— Погано виглядаєш, — зауважив Ретана. 

— Тільки зі шпиталю, — пояснив Мануель. 

— Чув, що тобі ногу відрізали, — сказав Ретана. 

— Та ні, — заперечив Мануель. — Нога на місці. 

Ретана нахилився і підсунув Мануелю через стіл дерев’яну коробку із сигаретами. 

— Бери, — сказав він. 

— Дякую. 

Мануель запалив сигарету. 

— А ви? — він підніс сірника Ретані. 

— Ні, — махнув рукою той. — Я не курю. 

Ретана спостерігав, як Мануель курить. 

— Чому ти не знайдеш собі якусь роботу? — запитав. 

— Не хочу я ніякої роботи, — відповів Мануель. — Я матадор. 

— Нема більше матадорів, — сказав Ретана. 

— Я матадор, — повторив Мануель. 

— Ага, поки виступаєш на арені, — відказав Ретана. 

Мануель засміявся. 

Ретана сидів, мовчки втупившись у Мануеля. 

— Якщо хочеш, я поставлю тебе на вечір, — запропонував Ретана. 

— Коли? — запитав Мануель. 

— Завтра. 

— Не люблю заміняти, — відповів Мануель. 

Саме так вони всі загинули. Саме так загинув Сальвадор. Він постукав кісточками пальців по столу. 

— Це все, що я можу тобі запропонувати, — відповів Ретана. 

— А наступного тижня? — запитав Мануель. 

— На тебе ніхто не піде, — сказав Ретана. — Всі хочуть Літрі, Рубіто і Ля Торре. Тямущі хлопаки. 

— Вони прийдуть подивитися на мене, — з надією сказав Мануель. 

— Не прийдуть. Про тебе вже всі забули. 

— Я маю що показати, — не відступав Мануель. 

— Виходь завтра ввечері після клоунади, — повторив Ретана. — Попрацюєш з молодим Ернандесом, уб’єш двох новільйо. 

— А новільйо чиї? — запитав Мануель. 

— Не знаю. Якісь із тих, що в загородах. Яких ветеринари не випустять на денні виступи. 

— Не люблю заміняти, — повторив Мануель. 

— Як хочеш, — сказав Ретана. Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Зацікавлення, яке виникло в нього до Мануеля, коли той нагадав йому про давні дні, згасло. Він поставив би його замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. Втім, хтось інший теж дешево обійдеться. Хочеться допомогти хлопцю. Але він уже дав йому шанс. Хай тепер сам вирішує. 

— Скільки дасте? — запитав Мануель. 

Його не покидала думка про те, аби відмовитися. Але в душі він знав, що не зможе цього зробити. 

— Двісті п’ятдесят песет, — відповів Ретана. 

Він хотів сказати «п’ятсот», та коли розтулив рота, мимоволі вирвалось «двісті п’ятдесят». 

— Вільяльті ви платите сім тисяч, — зауважив Мануель. 

— Ти не Вільяльта, — відповів Ретана. 

— Я знаю, — сказав Мануель. 

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана. 

— Не сумніваюсь, — відповів Мануель. 

Він підвівся. 

— Дайте мені триста, Ретано. 

— Добре, — погодився Ретана. Він витягнув з шухляди аркуш паперу. 

— Дасте п’ятдесят зараз? — запитав Мануель. 

— Гаразд, — відповів Ретана. 

Він вийняв із гаманця п’ятдесят песет однією банкнотою і, розпростерши, поклав на столі. 

Мануель узяв гроші й поклав собі до кишені. 

— А хто там у квадрильї? — поцікавився він. 

— Хлопці, яких я завжди ставлю на вечір, — відповів Ретана. — Непогані. 

— А пікадори? — запитав Мануель. 

— Такі собі, — визнав Ретана. 

— Мені потрібен бодай один хороший, — сказав Мануель. 

— То найми собі, — мовив Ретана. — Знайди і найми. 

— За такі гроші я нікого не знайду, — зауважив Мануель. — Як я можу найняти собі квадрилью за шістдесят дуро? 

Ретана мовчки глянув на Мануеля з того боку великого стола. 

— Ви ж знаєте, що мені потрібний хоча б один хороший пікадор, — наполягав Мануель. 

Ретана далі мовчав, здалеку розглядаючи Мануеля. 

— Так не робиться, — сказав Мануель. 

Ретана міряв його поглядом, відхилившись на спинку крісла, — розглядав так, наче сидів далеко від нього. 

— У мене є свої пікадори, — сказав він. 

— Ага, — відповів Мануель. — Знаю я ваших пікадорів. 

Ретана не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено. 

— Я хочу рівних шансів, ото й усе, — пояснив Мануель. — Коли виходиш на арену, хочеться приборкати бика. А для цього потрібен всього один хороший пікадор. 

Він говорив до чоловіка, який більше його не слухав. 

— Хочеш когось іншого, — сказав Ретана, — то найми собі. На арені працюватиме наша квадрилья. Можеш привести скільки завгодно своїх пікадорів. Клоунада закінчиться о пів на одинадцяту. 

— Добре, — відповів Мануель. — Якщо ви так кажете, то хай буде. 

— Кажу, — повторив Ретана. 

— Тоді до завтра, — промовив Мануель. 

— До завтра, — відповів Ретана. 

Мануель узяв валізу й вийшов. 

— Двері зачини, — гукнув Ретана. 

Мануель обернувся. Ретана сидів, схилившись над якимись паперами. Мануель потягнув до себе двері, поки не клацнув замок. 

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі стояла немилосердна спека, сонячні промені відбивалися від білих будинків й боляче жалили очі. Він рушив затіненим боком крутої вулички у бік майдану Пуерта-дель-Соль. Затінок здавався чистим і прохолодним, як гірський струмок. На перехресті на нього зненацька хвилею накотилась спека. Серед перехожих Мануель не побачив жодного знайомого обличчя. 

Перед самим Пуерта-дель-Соль він звернув до кав’ярні. 

Усередині було тихо. За столиками вздовж стіни сиділо кілька чоловіків. За одним із них четверо грали в карти. Майже всі сиділи, спершись об стіну, і курили; на столиках перед ними стояли порожні чарки й горнятка з-під кави. Мануель перейшов через довгу залу до кімнатки у глибині. За столиком у кутку спав якийсь чолов’яга. Мануель сів за сусідній столик. 

Прийшов кельнер і зупинився біля Мануеля. 

— Ви не бачили Суріто? — запитав його Мануель. 

— Заходив перед обідом, — відповів кельнер. — І прийде знову не раніше п’ятої. 

— Принесіть мені каву з молоком і чарку коньяку, — попросив Мануель. 

Кельнер повернувся з тацею, на якій стояла велика склянка для кави і чарка. У лівій руці тримав пляшку коньяку. Він поставив тацю на стіл — хлопчик, який прийшов слідом за кельнером, налив у склянку кави й молока із блискучих кавника й молочника з довгими ручками. 

Мануель скинув капелюха, і кельнер помітив на його голові пришпилену до маківки косичку. Наливаючи коньяк у чарку біля склянки з кавою, він підморгнув хлопчикові. Той зацікавлено глянув на бліде обличчя Мануеля. 

— Будете тут виступати? — запитав кельнер, закорковуючи пляшку. 

— Буду, — відповів Мануель. — Завтра. 

Кельнер далі стояв коло столика, притискаючи пляшку до стегна. 

— Під час клоунади? — запитав він. 

Хлопчик присоромлено відвів очі убік. 

— Ні, в основній програмі.