— Ви що-небудь бачили на шосе? — спитав він по хвилі.

— Так.

Він повагався.

— Вона вбита?

— Так.

— Я так і думав, і Дейзі так сказав. Такий струс краще відбути зразу. Вона перенесла його добре.

Він говорив так, наче оце єдине й важило: як Дейзі перенесла те, що сталося.

— Я повернувся до Вест-Егга кружною дорогою, — вів він далі, — й залишив машину у своєму гаражі. По-моє­му, нас ніхто не бачив, але я, звісно, не певен.

У своїй дедалі більшій неприязні до нього я навіть не сказав йому, що він помиляється.

— Хто була ця жінка? — спитав він.

— Її прізвище Вільсон. Дружина власника гаража. Як це в біса сталося?

— Розумієте, я не встиг перехопити... — Він затнувся, і я раптом усе зрозумів.

— За кермом була Дейзі?

— Так, — не зразу відповів він. — Але я, звісно, каза­тиму, що я. Розумієте, Дейзі дуже нервувала, коли ми ви­їхали з Нью-Йорка, і думала, що за кермом їй легше буде заспокоїтись, а ця жінка зненацька кинулася до нас, якраз коли ми розминалися з машиною, що йшла назустріч. Все сталося за одну мить, але мені зда­лося, що та жінка хотіла нам щось сказати, може, при­йняла нас за своїх знайомих. Дейзі спочатку крутнула вбік од неї, а тут зустрічна машина, тож вона розгуби­лась і крутнула назад. Я тільки встиг схопитися за кермо — й відчув удар. Певно, її вбило на місці.

— Її розпанахало...

— Не треба, друже... — болісно покривився він. — Ну, а потім Дейзі натисла на газ. Я просив її зупини­тись, але вона не могла, тож я смикнув за ручне галь­мо. Тоді вона осунулася мені на коліна, й далі вже по­вів я. Нічого, до завтра їй полегшає, — сказав він, помов­чавши. — Але я побуду тут, на випадок, якщо він почне дорі­кати їй за те, що відбулося в готелі. Вона за­мкнулась у своїй спальні, і, якщо він почне ломитися до неї, вона посигналить мені світлом — вимкне й знов увімкне.

— Він не чіпатиме її, — сказав я. — В нього зараз інше на думці.

— Я не довіряю йому, друже.

— І скільки ж ви збираєтесь тут стояти?

— Хоч би й цілу ніч. В усякому разі, доки вони всі не полягають спати.

Тут я подумав про іншу можливість. Що, як Том до­відається, що машину вела Дейзі? Йому може спасти на думку, що тут є якийсь зв’язок, може спасти на дум­ку бозна-що... Я подивився на будинок. Два чи три вік­на першого поверху яскраво світились, і на другому по­версі тепле рожеве світло лилося з вікон кімнати Дейзі.

— Почекайте тут, — сказав я. — Я піду гляну, що там робиться.

Пройшовши краєм газону, я повернувся назад, обе­режно перейшов посипану жорствою алею і навшпиньки піднявся на веранду. У вітальні штори були розсунуті, і я одразу побачив, що там нікого немає. Я пройшов у кінець тераси, туди, де ми обідали червневого вечора три місяці тому і де тепер сяяв невеличкий прямокутник світла — очевидно, віконце буфетної. Воно було запнуте завіскою, але я знайшов шпаринку між нею й підвікон­ням.

Дейзі й Том сиділи одне проти одного за кухонним столом, на якому стояло блюдо з холодною куркою й дві пляшки пива. Він наполегливо доводив їй щось і задля більшої переконливості накрив долонею її руку, що лежала на столі. Вона раз у раз зводила на нього очі й кивала головою на знак згоди.

Їм було невесело, і обоє не доторкалися до курки й пива. Але й сумно їм не було. Від усієї сцени віяло звич­ною інтимністю, і вони явно про щось змовлялися.

Спускаючись навшпиньки з ґанку, я почув, як до воріт повільно, немовби намацуючи в темряві дорогу, під’їз­дить таксі. Гетсбі чекав на тому місці, де я його зали­шив.

— Ну, що, нічого не чути? — занепокоєно спитав він.

— Все тихо. — Я постояв, вагаючись. — Їдьмо разом, треба ж перепочити.

Він похитав головою.

— Я чекатиму тут, доки Дейзі засне. На добраніч, ­друже.

Він сунув руки в кишені й квапливо повернувся об­личчям до будинку, неначе моя присутність порушувала урочистість цієї священної варти. Тож я пішов собі, а він залишився — освітлений місяцем чатовий, якому нічого було чатувати.

Цілу ніч я не міг заснути; був туман, на протоці без­настанно ревла сигнальна сирена, і я борсався, мов у гарячці, між химерною дійсністю і кривавими, страхіт­ливими кошмарами. Перед світанком я почув, як до бу­динку Гетсбі під’їздить таксі, і, схопившись з ліжка, по­чав одягатися — мені здавалося, що я мушу сказати йому щось, від чогось його остерегти, і то якнайшвидше, бо вранці буде запізно.

Ще здалеку я побачив, що вхідні двері не зачинені, а Гетсбі стоїть у холі, спершись обіруч на край столу, при­гнічений чи то зажурою, чи то втомою.

— Нічого не було, — сказав він ослаблим голосом. — Я чекав майже до четвертої, а тоді вона підійшла до вікна, постояла хвилинку й погасила світло.

Ніколи ще особняк Гетсбі не здавався мені таким ве­личезним, як тієї ночі, коли ми нишпорили по просторих кімнатах у пошуках сигарет. Ми розсували портьєри, мов запони наметів, і обмацували нескінченні обшири стін там, де мав бути вимикач; раз я наштовхнувся в темряві на клавіатуру фортепіано, й мене обдало не­сподіваним сплеском звуків. Невідомо чому все було вкрите грубим шаром пилу, і в кімнатах стояв затхлий запах, неначе їх давно не провітрювали. Нарешті на якомусь столі я знайшов сигаретницю, і в ній дві по­жовклі, висохлі сигарети. Широко розчинивши у вітальні вікно, ми сіли перед ним і закурили, пускаючи дим у темряву.

— Вам треба поїхати звідси, — сказав я. — Поліція неодмінно вистежить вашу машину.

— Поїхати зараз, друже?

— Подайтеся на тиждень до Атлантік-Сіті чи до Мон­реаля.

Але про це він і чути не хотів. Як він міг залишити Дейзі, не дізнавшись, що вона вирішила робити далі? Він ще хапався за соломинку надії, і я не наважився ту соломинку в нього відібрати.

Саме тієї ночі він і розповів мені дивовижну історію своєї молодості, пов’язану з ім’ям Дена Коді, — розповів, бо «Джей Гетсбі» розбився, мов скло, наразившись на тяжку злобу Тома, і чарівній казці, що снувалася так багато років, прийшов кінець. Певно, в ту досвітню го­дину він ладен був сповідатися в усьому, але йому хо­тілося говорити тільки про Дейзі.

Вона була першою «світською» дівчиною, з якою він спізнався. Цебто йому й раніше за різних туманних обставин його життя доводилося мати справу з такими людьми, але його від них завжди відділяв мовби неви­димий колючий дріт. Дейзі зачарувала його, заполони­ла всі його помисли й почуття. Він почав навідуватись до неї додому, спочатку в товаристві інших офіцерів з Кемп-Тейлора, потім сам. Він був у захваті — йому ні­коли доти не траплялося бувати в такому чудовому домі. Але найдивовижнішим, найказкові­шим у цьому домі було те, що там жила Дейзі і що для неї це житло було таким самим звичним і природним, як для нього — табірний намет. Для нього той дім таїв у собі невичерпні таємниці — йому ввижалися спальні нагорі, прекрасні й прохолодні, несхожі на всі бачені доти, весела, радіс­на метушня в коридорах і романтичне кохання — не залежане й пересипане сухою лавандою, а сповнене яскра­вого буяння, невіддільне від блиску автомобілів новіт­ніх моделей та гомону балів, після яких ще не встигли зів’яти квіти. Хвилювало його й те, що за Дейзі й до нього впадало чимало чоловіків — це ще більше підноси­ло її в його очах. Скрізь у будинку він відчував їхню присутність — йому здавалося, що в повітрі ще бринять відлуння освідчень.

Але він добре усвідомлював, що опинився в домі Дейзі внаслідок якоїсь неймовірної гри випадку. Хоч би яке блискуче майбутнє чекало на Джея Гетсбі, та поки що він був хлопцем без цента в кишені, без минулого, і офі­церський мундир, що правив йому за плащ-невидимку, міг будь-якої миті впасти з його плечей. Тож він не гаяв часу. Він брав усе, що міг узяти, пожадливо, хижо, — так узяв він і Дейзі одного тихого жовтневого вечора, взяв, добре знаючи, що не має права торкнутися навіть її руки.

Він міг би зненавидіти себе за це — адже, по суті, він оволодів нею як облудник. Це не означає, що він на­магався засліпити її блиском своїх неіснуючих мільйо­нів; але він свідомо навіював Дейзі почуття, що за ним їй буде як за кам’яною стіною; непомітно переконував її, що належить до її кола й цілком здатен узяти на себе відповідальність за її долю. Насправді ж під усім цим не було ніякого ґрунту — він був безрідним волоцюгою і в будь-яку мить примха безликого уряду могла заки­нути його на другий кінець світу.