Саме в той час, коли загальна зацікавленість особою Гетсбі досягла апогею, в його будинку одного суботнього вечора не засвітилися вогні, і його кар’єра Трімальхіона завершилася на цьому так само таємниче, як і почалася. Я не зразу помітив, що машини, які так весело завер­тали до його будинку, рівно за хвилину понуро від’їзди­ли геть. А помітивши, подумав, чи не захворів він, і пі­шов довідатися. Незнайомий лакей з бандитською пи­кою зупинив мене на порозі, підозріливо змірявши очима.

— Містер Гетсбі часом не захворів?

— Ні. — Подумавши, він спроквола неохоче додав: — Сер.

— Я давно не бачив його і занепокоївся. Перекажіть йому, будь ласка, що приходив містер Каррауей.

— Хто-хто? — грубо перепитав він.

— Каррауей.

— Каррауей. Гаразд, перекажу.

І він грюкнув дверима в мене перед носом. Моя фінка розпові­ла мені, що тиждень тому Гетсбі звільнив усіх своїх слуг і найняв нових, які до селища не ходять і хабарів у торговців не беруть, а замовляють усе потрібне по телефону, і то в поміркованій кількості. Хлопець-розсильний з бакалійної крамниці каже, що кухня там стала схожа на свинюшник, і в селищі подей­кують, ніби нові слуги взагалі не слуги. Наступного дня Гетсбі подзвонив мені.

— Ви виїжджаєте? — спитав я.

— Ні, друже.

— Кажуть, ви повиганяли всіх своїх слуг.

— Бо мені потрібні такі, що вміють тримати язика за зубами. Дейзі тепер часто буває в мене — вечорами.

Отже, весь караван-сарай розпався, мов картковий бу­диночок, під її осудливим поглядом.

— Ці люди — знайомі Вольфсгайма, він просив їх прилаштувати, тож я і взяв їх. Всі вони родичі — брати й сестри. Колись тримали невеличкий готель.

— Ясно.

Дзвонив він мені на прохання Дейзі — вона запрошує мене до себе на завтра на сніданок. Міс Бейкер теж буде. За півгодини зателе­фонувала сама Дейзі й дуже зра­діла, почувши, що я приїду. Видно, щось затівається, подумав я, а проте мені не вірилося: невже вони збира­ються влаштувати сцену, і то вельми тяжку, якщо все буде так, як Гетсбі намалював мені в саду.

Наступного дня зранку стояла страшенна спека — це був чи не останній і чи не найспекотніший день літа. Коли мій поїзд виринув з тунелю на сонячне світло, тільки гарячі гудки фабричного димаря «Нешнел біскуіт компані» порушували розпечену полуденну тишу. Плетені вагонні сидіння пашіли жаром; моя сусідка стоїчно піт­ніла у своїй білій блузці, та врешті, коли газета змокла під її пальцями, із зойком розпачу занурилася у хвилі задухи. Її сумочка впала на підлогу.

— О Боже! — здушено вигукнула вона.

Я насилу нахилився, підняв сумочку й простяг їй, три­маючи у випростаній руці за самісінький край на знак того, що не зазіхаю на неї; та однаково всі довкола, включаючи і власницю, запідозрили мене в злодійстві.

— Жарко! — казав кондуктор щоразу, як бачив зна­йоме обличчя. — Оце так погодка!.. Жарко!.. Жарко!.. Жарко!.. Вам не жарко? А вам жарко? А вам...

Його палець відбився темною плямою на моєму се­зонному квитку. Невже в таку спеку когось може обхо­дити, чиї уста він цілує, чия голівка лишає вологий слід на кишені піжами над серцем?

...Поки ми з Гетсбі чекали біля дверей в холі в Б’юкененів, звід­кись війнув легкий вітерець, і телефон, ожив­ши, задзвонив.

— Подати труп господаря? — загорлав у трубку ла­кей. — На жаль, це неможливо, мадам, — у таку спеку до нього не доторкнешся.

Насправді ж він казав лише:

— Так... Так... Зараз дізнаюсь.

Він поклав трубку і, поблискуючи потом, піді­йшов до нас, щоб узяти наші круглі солом’яні капе­люхи.

— Пані чекає на вас у вітальні! — вигукнув він і без будь-якої потреби показав, куди йти. За такої спеки ко­жен зайвий рух був марнотратством суспільного запасу життєвих сил.

У вітальні, завдяки полотняним тентам над вікнами, було темно й прохолодно. Дейзі й Джордан лежали на величезній тахті, мов два срібних ідоли, притримуючи свої білі сукні, що тріпотіли під співучим повівом вен­тиляторів.

— Неможливо ворухнутись! — вигукнули вони разом.

Пальці Джордан, засмагу яких прикривала біла пуд­ра, на мить затрималися в моїй руці.

— А де ж наш уславлений спортсмен, містер Томас Б’юкенен? — спитав я.

І тут-таки почув його грубий, хрипкий, приглушений голос — він розмовляв у холі по телефону.

Стоячи на темно-червоному килимі посеред вітальні, Гетсбі зачудовано роззирався довкола. Дейзі, дивлячись на нього, засміялася своїм милозвучним, хвилюючим сміхом; малесенька хмарка пудри здійнялася з її грудей.

— Є чутка, — прошепотіла Джордан, — що Том зараз розмовляє із своєю пасією.

Ми примовкли. Голос у холі роздратовано вибух­нув:

— Коли так, то я взагалі не продам вам цю машину... І взагалі, ніяких обов’язків перед вами я на себе не брав... І я взагалі попрошу вас не морочити мені голову й не дзвонити, коли люди сідають до столу.

— Певно, давно вже натис на важілець, — глузливо сказала Дейзі.

— Та ні, — запевнив її я, — він справді збирався про­дати машину. Я випадково знаю про цю справу.

Том рвучко відчинив двері, на мить заповнив весь от­вір своїм кремезним тілом, а тоді квапливо ввійшов до кімнати.

— А, містер Гетсбі! — з добре прихованою неприязню він простяг широку, плоску долоню. — Радий вас бачити, сер... Привіт, Ніку...

— Приготуй нам випити чого-небудь холодного! — ви­гукнула Дейзі.

Коли Том вийшов з кімнати, вона підвелася, підійшла до Гетсбі і, притягши до себе його обличя, поцілувала в уста.

— Я кохаю тебе, ти ж знаєш, — прошепотіла вона.

— Не забувай, що ти тут не сама, — сказала Джор­дан.

Дейзі озирнулася невидющими очима.

— А ти поцілуй Ніка.

— Ні сорому, ні совісті!

— І нехай! — вигукнула Дейзі й вибила чечітку перед каміном. Але зразу згадала про спеку й з винуватою мі­ною повернулася на своє місце на тахті. В цю мить до вітальні ввійшла накрохмалена няня, ведучи за руку малу дів­чинку.

— Мо-є зо-лот-ко, — заворкотала Дейзі, розкриваючи обійми. — Ходи до мамусі, мамуся так любить тебе.

Няня відпустила дівчинку, і та, перебігши кімнату, со­ром’язливо сховалась у складках материної сукні.

— Мо-є зо-лот-ко! Мамуся не забруднила пудрою твої жовтенькі кучерики? Стань-но рівно, привітайся з ­гістьми!

Ми з Гетсбі по черзі нахилились і потисли неохоче простягнуте рученя. Гетсбі не зводив з дитини здивова­них очей. Певно, доти він просто не вірив у її існування.

— Няня причепурила мене перед сніданком, — сказа­ла дівчинка, знову горнучись до Дейзі.

— Це тому, що мамуся хотіла похвалитися тобою. — Вона притулилася щокою до єдиної борозенки на білій шийці. — Ти моє чудо! Ти моє справжнісіньке маленьке чудо!

— Так, — спокійно погодилася дитина. — А в тітусі Джордан теж біла сукня.

— Тобі подобаються мамусині приятелі? Подивися, вони гарні?

— А де тато?

— Вона зовсім не схожа на батька, — сказала Дей­зі. — Пішла в мене. І волосся в неї моє, і овал обличчя.

Вона відкинулася на подушку тахти. Няня підійшла і простягла руку.

— Ходімо, Пеммі.

— До побачення, серденько моє!

Сумно озирнувшись назад, слухняна дитина взялася за руку няні й була виведена з кімнати саме в ту мить, коли знову з’явився Том, а слідом за ним — лакей з чотирма склянками джину з лимонним соком, у яких торохтів лід. Гетсбі взяв склянку.

— Таки начебто холодне, — силувано мовив він.

Ми почали пити довгими, жадібними ковтками.

— Я десь читав, ніби сонце з кожним роком дедалі більше розігрівається, — весело сказав Том. — І ніби­то незабаром земля впаде на сонце, — а втім, ні, стри­вайте, зовсім навпаки! — сонце з кожним роком ости­гає.

— Давайте вийдемо, — запропонував він Гетсбі. — Я хочу показати вам свої володіння.

Я вийшов на веранду разом з ними. По зеленій воді протоки, змертвілій від спеки, повільно повзло самотнє вітрильце, прямуючи до свіжості відкритого моря. Гетсбі постежив за ним очима, а тоді показав рукою на той бік затоки.