Проте наступної осені вона вже знову була такою, як колись, веселою і компанійською. Незабаром після перемир’я батьки влаштували її перший бал, і в лютому пішла чутка, ніби вона заручена з якимось хлопцем із Нового Орлеана. А в червні вона одружилася з Томом Б’юкененом з Чикаго, і такого бучного весілля в Луїсвіллі, кажуть, не було. Том прибув із сотнею гостей — чоти­ри спеціальних вагони! — найняв цілий поверх у готелі «Мюльбах» і напередодні весілля подарував Дейзі пер­лове намисто, що коштувало триста п’ятдесят тисяч до­ларів.

Я була дружкою Дейзі. За півгодини до початку ді­вич-вечора я зайшла до неї в кімнату й бачу — вона лежить на ліжку у своїй розквітчаній сукні, гарна, як червнева ніч, і п’яна як чіп. В одній руці тримає пляшку сотерну, а в другій — якогось листа.

— Поздор-ров мене, — пробурмотіла вона. — Оце впер­ше в житті впилася, і як мені хор-роше, як хор-роше!

— Дейзі, що сталося?

Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодної дівчини в такому стані.

— Зар-раз, люба, зар-раз, — вона порилася в коши­ку для сміття, що стояв коло неї на ліжку, й витягла перлове намисто. — Віднеси це вниз і віддай, кому тре­ба. І скажи їм усім, що Дейзі пер-редумала. Так і ска­жи: «Дейзі пер-редумала».

І ну плакати — Боже, як вона плакала! Я вискочила з кімнати, розшукала покоївку її матері, ми замкнули двері й затягли Дейзі до холодної ванни. Вона не ви­пускала з рук того листа. Навіть у ванні — зібгала в мокру кульку й тримала в кулаці. Дозволила мені покла­сти його до мильниці лише тоді, коли побачила, що він розлазиться грудками.

Але жодного слова більше вона не вимовила. Ми дали їй понюхати нашатирю, поклали лід на голову, а потім знову натягли на неї сукню, й за півгодини, коли ми ви­йшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиї, й інцидент був вичерпаний. Наступного дня о п’ятій вона, не змигнувши оком, повінчалася з Томом Б’юкененом і вирушила в тримісячну весільну подорож по південних морях.

Я навідалася до них у Санта-Барбарі, коли вони вже повернулись, і, пам’ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жінка була так закохана у власного чоло­віка. Він на якусь хвильку виходить із кімнати, а вона вже занепокоєно роззирається й питає: «Де Том?» — і не може ні на чому зосередитися, поки він не з’явиться на порозі. На пляжі вона, бувало, годинами сиділа, три­маючи його голову в себе на колінах, гладила йому пальцями повіки й, здавалося, не могла ним намилува­тись. Це була зворушлива пара — знаєте, дивишся на них, і мимоволі всміхаєшся, і на душі тепло. Це було в серпні. А за тиждень по моєму від’їзді із Санта-Барбари Том уночі на Вентурській дорозі врізався у фургон — так, що в його машини аж колесо відскочило. Дівчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо ви­явилося, що в неї зламана рука. Це була покоївка з готелю в Санта-Барбарі.

У квітні наступного року в Дейзі народилася дочка, й вони ви­їхали на рік до Франції. Там ми два-три рази зустрічалися — в Кан­ні, у Довілі, а потім вони поверну­лися додому й оселилися в Чикаго. Дейзі там, як ви знаєте, прийняли дуже добре. Компанія в них була безпут­на — золота молодь, гультяї, баламути, але Дейзі змог­ла зберегти бездоганну репутацію. Може, завдяки тому, що вона не п’є. Це велика перевага — лишатися твере­зою в п’яному товаристві. Не наговориш зайвого і, го­ловне, можна собі дозволити який-небудь фортель, коли всі довкола повпивалися так, що вже нічого не бачать і не тямлять. А може, Дейзі взагалі ні з ким не крутила романів — хоч є в її голосі щось таке...

Ну, а місяця півтора тому вона раптом знову почула прізвище Гетсбі, вперше за всі ці роки. Було це, коли я спитала — пригадуєте? — чи не знайомі ви у своєму Вест-Еггу з Гетсбі. Після того як ви поїхали додому, вона зайшла до мене в кімнату, розбудила мене й спи­тала, що то за Гетсбі, про якого я згадувала, і, коли я спросон­ня описала його, вона якимсь дуже дивним голо­сом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома. І лише тоді я збагнула, що Гетсбі — це ж і є отой офіцер у її білому автомобілі.

На той час, коли Джордан Бейкер закінчувала свою розповідь, ми вже залишили «Плазу» й з півгодини ка­тались у фаетоні алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кінозірок на П’ятдесятих вулицях західних кварталів, і дзвінкі дитячі голоси дзвеніли, мов цвіркуни в траві, виспівуючи:

— Дивний збіг обставин, — сказав я.

— Ніякого збігу обставин тут немає.

— Цебто як?

— Гетсбі купив той будинок, бо знав, що Дейзі меш­кає поблизу, по той бік затоки.

Отже, тієї червневої ночі він здіймав свій погляд не тільки до зірок! Раптом я побачив живу людину, що до­ти була закута в безглуздо пишний обладунок.

— Він просив спитати у вас, — вела далі Джордан, — чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзі до себе в гості й чи не міг би він тоді завітати до вас на часинку.

Скромність цього прохання приголомшила мене. Він чекав п’ять років, купив справжній палац, на казкове сяйво якого зліталися хмари всілякої мошви, — і все за­ради того, щоб мати можливість колись «завітати на ча­синку» до чужого дому.

— Невже заради такого дріб’язку треба було розпо­відати мені всю цю історію?

— Він боїться схибити, адже він так довго чекав. Бо­їться, що ви можете образитись. Зрештою, колупніть його трохи глибше, й ви побачите звичайнісінького ди­куна.

Мені ще не все було ясно.

— А чому він вас не попросив улаштувати цю зустріч?

— Бо хоче, щоб Дейзі побачила його дім, — пояснила Джордан. — А ви мешкаєте поряд.

— Он як!

— Певно, він весь час сподівався, що вона з’явиться на якомусь його бенкеті, — вела далі Джордан. — Але во­на не з’являлась. Тоді він почав ніби мимохідь згадувати її ім’я в розмовах, шукаючи спільних знайомих, і пер­шою виявилась я. Ну, а розповів він мені все того ве­чора, коли прислав по мене лакея. Чули б ви, як він заходив то з одного боку, то з другого, перше ніж ді­йшов до суті справи. Я, звісно, відразу запропонувала влаштувати сніданок у Нью-Йорку, але його аж пере­смикнуло. «Я не хочу влаштовувати ніяких таємних по­бачень! — заявив він. — Я хочу просто зустрітися з нею в гостях у сусіда». Коли я сказала, що ви з Томом давні приятелі, він уже ладен був дати відбій. Він майже ні­чого не знає про Тома, хоч каже, що всі ті роки пере­глядав чиказькі газети, сподіваючись натрапити на якусь згадку про Дейзі.

Вже посутеніло, і, коли ми в’їхали під місток, я обняв золотаві плечі Джордан, злегка притис її до себе й запропонував повечеряти разом. І Дейзі, і Гетсбі раптом перестали цікавити мене, а їхнє місце посіла ця охай­на, міцна, обмежена особа, проповідниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить граційно відкинулася на мою руку. В голові моїй п’янко, шпарко застукотіли десь по­чуті слова: «Є тіль­ки ті, що женуться, і ті, що тікають, витривалі й знесилені».

— Дейзі теж треба мати щось у житті, — прошепотіла Джордан.

— А сама вона хоче побачитися з Гетсбі?

— Вона не повинна нічого знати. Гетсбі не хоче, щoб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю.

Ми проминули стіну темних дерев, і в парк улилося ніжне хистке світло фасадів П’ятдесят дев’ятої вули­ці. На відміну від Гетсбі й Тома Б’юкенена, я не мав дівчини, чий безтілесний образ витав би серед темних карнизів та сліпучих вогнів реклами, а тому я міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч. Блідий зневажливий рот усміхнувся мені, і я пригорнув її до себе ще міцніше, так, що наші уста зустрілися.

Повертаючись тієї ночі до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирішивши, що мій будинок горить. Друга го­дина ночі, а увесь кінець мису охоплений загравою, ку­щі відсвічують примарним світлом, дроти між стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксі завернуло за ріг, я побачив, що це будинок Гетсбі сяє всіма вогнями від вежі до підвалів.