Засліплений яскравим світлом фар, очманілий від без­настанного виття клаксонів, привид постояв, злегка зато­чуючись, і, коли погляд його зупинився нарешті на чо­ловікові в пильнику, незворушно запитав:

— Що с-сталося? Бензин с-скінчився, чи що?

— Та ви гляньте!

Кілька пальців показувало на ампутоване колесо. Він втупився в нього очима, а тоді звів погляд догори, нена­че запідозрив, що воно звалилося з неба.

— Воно у вас відскочило, — пояснив хтось.

Він кивнув головою.

— С-спочатку я не помітив, що ми с-стоїмо.

Мовчанка. Потім, набравши в легені повітря й випро­ставши плечі, він діловито спитав:

— Хто-небудь з-знає, де тут можна за-заправитися?

Принаймні десятеро чоловіків (декотрі з них трима­лися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже ніщо більше не зв’язує.

— З-здайте назад, — запропонував він, трохи помірку­вавши. — Я с-спробую заднім ходом.

— Ви ж без колеса!

Він повагався, а тоді сказав:

— А чом би не с-спробувати.

Котячий концерт клаксонів досяг крещендо. Я завер­нув і газоном, навпростець, пішов додому. Коло живо­плоту я озирнувся. Облатка місяця сяяла над особня­ком Гетсбі, повертаючи ночі її первісну красу; місяць виявився живучішим від гамору й сміху, що відзвучали в іще освітленому садку. Несподівана порожнеча струме­ніла тепер з вікон та широких дверей, огортаючи цілко­витою самотністю постать господаря, що стояв на схо­дах, звівши руку в прощальному жесті.

Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, ніби я жив тільки подіями цих трьох вечорів, відділених один від одного кількома тижнями. Насправ­ді ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями літа й о тій порі цікавили мене куди менше, ніж мої особисті справи.

Чимало часу забирала в мене робота. Вранішнє сонце відкидало мою тінь на захід, коли я поспішав бі­лими тіснинами Нью-Йорка до своєї контори. Я знав на ім’я всіх інших клерків та молодих маклерів, разом з ними снідав у напівтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи їх кавою. Я за­крутив навіть роман з однією дівчиною із Джерсі-сіті, яка працювала в нас у бухгалтерії, але її брат по­чав дивитися на мене вовком, тож коли в липні вона поїхала у відпустку, я скористався з цього, щоб поста­вити крапку.

Вечеряв я звичайно в Йєльському клубі — чомусь для мене це була найбезрадісніша година дня, — а потім ішов нагору, до бібліотеки, й щонайменше годину сумлінно працював, вивчаючи меха­ніз­ми інвестицій та кредитів. У клубі завжди пили-гуляли кілька нероб, але до біб­ліотеки вони не потикались, і працювалося там добре. Потім, якщо вечір був погідний, я влаштовував собі прогулянку по Медісон-авеню, повз старий готель «Меррей-Хілл», і, завернувши на Тридцять третю вулицю, ви­ходив до Пенсильванського вокзалу.

Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Мені подобалося прогулюватися по П’ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю й уявляти собі, як за кілька хвилин я ввійду в життя тієї чи тієї з них і ніхто про це не дізнається і не осудить мене. Іноді я подумки супроводжував їх додому, до наріжного будинку яко­гось таємничого завулку, і, перше ніж зникнути в теплій темряві за дверима, вони озирались і усміхались мені у відповідь на мою усмішку. А часом у сутін­ках того сповненого чарів міста мене раптом огортала туга са­мотності, яку я вгадував і в інших — в бідних молодих клерках, що тинялися від вітрини до вітрини, аби якось згаяти час до самотньої вечері в ресторанчику, — в мо­лодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращі хвилини вечора й життя.

І пізніше, о восьмій, коли темними Сороковими вули­цями до району театрів сунули гуркотливим потоком у п’ять рядів таксомотори, туга знову стискала мені серце. Під час зупинок перед світлофорами невиразні тіні в машинах схилялись одна до одної, і до мене долинали дзвінкі голоси і сміх у відповідь на жарт, якого я не почув, і вогники сигарет стрибали в незрозумілих мені жестах. І я уявляв собі, що теж поспішаю кудись туди, де панує радість, і, поді­ляючи веселе збудження цих лю­дей, я зичив їм щастя.

На якийсь час я згубив з очей Джордан Бейкер, але в розпалі літа зустрів її знову. Спершу мені просто подобалося бувати з нею на людях, тішитися відблис­ком слави відомої на всю Америку чемпіонки з гольфа. Потім з’явилось і щось більше. Ні, то було не кохання, а, сказати б, ніжна, співчутлива цікавість. Мені здава­лося, що за гордовитою, знудженою гримаскою щось хо­вається — адже будь-яке позерство виростає з, може, й не усвідомленого спочатку прагнення щось прихова­ти, — і врешті я зрозумів, про що йдеться. Одного разу, коли ми приїхали в гості до знайомих в Уорік, вона за­лишила під дощем чужу машину з відкинутим верхом, а потім вигадала якусь брехню — і тут у пам’яті моїй раптом зринула та чутка про неї, якої я не міг прига­дати, коли Дейзі знайомила нас. Під час першого вели­кого змагання з гольфа, в якому вона брала участь, ста­лася подія, що мало не потрапила до газет: її звину­ватили в тому, що у півфіналі вона нібито крадькома пересунула свій м’яч на кращу позицію. Це пахло неаби­яким скандалом, та врешті справу зам’яли. Хлопець, що носив ключки, відмовився від своєї заяви, а другий — і останній — свідок визнав, що міг і помилитись. Але той інцидент, разом з іменем спортсменки, лишився десь на денці моєї пам’яті.

Джордан Бейкер інстинктивно уникала розумних, бу­валих людей, і тепер я збагнув чому: вона почувала себе впевненіше в товаристві тих, кому навіть на думку не спадає, що хтось здатен порушити усталені нор­ми поведінки. Вона була невиправно брехлива. Вона не визнавала того, що обставини можуть бути сильніші за неї і, гадаю, з ранньої молодості почала вдаватися до негідних учинків, які дозволили їй дивитися на світ з отієї холодною, визивною посмішкою і водночас потура­ти примхам свого міцного, пружного тіла.

Мене це не обходило. Брехливість у жінці — вада, яку ніколи не засуджуєш надто суворо; я злегка пошкоду­вав, а потім облишив думати про це. Саме під час тих відвідин ми мали цікаву розмову щодо шоферської ети­ки. Почалося з того, що, коли ми проминали групу ро­бітників, вона крилом зірвала в одного з них ґудзика з куртки.

— Ну, хто ж так водить! — обурився я. — Або ж будь­те обережні, або не сідайте за кермо.

— Я обережна.

— Аж ніяк.

— Ну, то інші обережні, — безтурботно відповіла вона.

— А до чого тут це?

— Вони даватимуть мені дорогу, — пояснила вона. — Щоб сталося зіткнення, потрібні двоє.

— A що як вам трапиться хтось такий самий необе­режний, як ви?

— Сподіваюсь, не трапиться, — відповіла вона. — Я терпіти не можу необережних людей. Ось чому мені подобаєтеся ви.

Її сірі примружені очі дивилися не на мене, а на до­рогу, але вона навмисне змістила щось у наших стосун­ках, і на мить мені здалося, що я кохаю її. Але я лю­дина розважлива, обтяжена досвідом, що діє мов гальма на мої бажання, і я твердо вважав, що передусім повинен до кінця розплутати той клубок удо­ма. Раз на тиждень я писав туди листи, підписуючись: «Твій Нік», але думаючи про ту дівчину, згадував тіль­ки світлі вусики поту, що виступали над її верхньою гу­бою, коли вона грала в теніс. Та все ж таки щось з’єд­нувало нас, і цей нам самим неясний зв’язок треба було тактовно розірвати, щоб я знову міг почувати себе віль­ним.

Кожна людина приписує собі принаймні одну з основ­них чеснот; от і я особисто вважаю себе одним з неба­гатьох відомих мені порядних людей.

Щонеділі вранці, коли церковні дзвони ще лунали в прибережних містечках, вищий світ разом з небесним світилом повертався до садиби Гетсбі й веселими блис­кітками розсипався на його травнику.

— Він бутлегер, — перемовлялись юні дами, втішаю­чись смаком його коктейлів і пахощами його квітів. — Він небіж Гінденбурга й троюрідний брат самого сатани, і він убив чоловіка, який ладен був викрити його. Зірви мені гарненьку троянду, золотко, й налий мені ще ковто­чок у той кришталевий келих.